Iсторія міста в предметах

Сказати чесно, до краєзнавчого музею і пересічні городяни, і ми, журналісти, забігаємо нечасто: мовляв, основні віхи історії Олександрії всім давно відомі, чого там нового в музейних вітринах? Але під час візиту музей, оновлений цього року, відверто здивував.

Олександрійський міський музейний центр – так сьогодні називається музей, в якому бережуть історію міста. У п’яти залах і у фондах тут зберігаються тисячі одиниць експонатів – документів, файлів, фотографій, книг, а також – реальних предметів, свідків різних епох, яких торкалися руки наших предків, далеких і близьких – тих, що розбудовували місто та примножували його славу.
Можна годинами слухати захоплюючі розповіді музейних працівників, але цього разу я звернув увагу на ці самі мовчазні речі. Запрошуємо читачів пройти разом уздовж музейних вітрин.

Давнина – козацька і міщанська

Співробітник відділу розпочала розповідь з першої згадки про козацькі хутори на березі Інгульця в 30-40 роки ХVІІІ століття. А я дивився на металеву пластину, відкопану на місці Свято-Миколаївської церкви, закладеної у травні 1799 року. І намагався уявити, як на ній, не такій, що кількасот років пролежала у землі, а ще на новенькій, невідомий майстер викарбовував дату заснування храму й імена перших священнослужителів… Нині на місці того храму стоїть школа №2, але паркан навколо неї – й донині церковний.
Кілька наступних вітрин присвячені більш-менш спокійному періоду XIX століття. «Міщанський побут», – говорить екскурсовод. Стильна жіноча свитка, швейна машинка (звісно, Singer, причому ранніх серій!), ножиці, посуд… Так і уявляєш собі, як олександрійці позаминулого віку пили з цих чашок чай з варенням… Книжки того періоду дещо говорять про культурний і технологічний рівень нашого міста. Олександрійці користувалися словниками, довідниками, підручниками, вивчали альбоми з фото місцевої Сільськогосподарської виставки.

Персоналії

Дещо про роль особистості в історії Олександрійського краю говорять фото політиків і комерсантів минулих часів. Ось градоначальники нашого міста ХІХ – поч. ХХ ст. ст.: Іван Паученко, Григорій Сокальський – лікар, депутат (1886-1906 рр.) і міський голова (1908-1913 рр.). Це він провів міськими вулицями електрику і побудував два корпуси земської лікарні – ми й досі користуємося ними. Його ім’я нині носить вулиця в центрі Олександрії. Семен Піщевич – голова земської управи (1903-1917 рр.). Це його приватний будинок прикрашає нині нашу вул. Першотравневу, і це він побудував для городян – і для нас у тому числі – величний будинок Олександрійської земської управи, нинішнього Центру дитячої творчості ім. О. Шакало (кол. Палац піонерів) на вул.Шевченка.
Ще одна непересічна персона відноситься вже до іншого періоду – отаман Никифор Григор’єв. Засновник багатотисячної повстанської армії (1918 – 1919 рр.) з політичних причин не отримав такого піару, як його колега Нестор Махно, хоча мав у підпорядкуванні бронепоїзди, танки та літаки і кілька місяців керував усім півднем України. Штаб отамана розташовувався в Олександрії. В музеї можна почитати оригінал його Універсалу – документ цікавий і в чомусь навіть актуальний.
Цікаво, що в Музейному центрі є окреме місце для тимчасових актуальних експозицій, де розповідається про людей та події з нагоди пам’ятних дат. Ці вітрини постійно оновлюються – як і експозиції у двох залах, відведені під художні виставки місцевих митців.

Друга світова

Експозиція про Олександрію в період найстрашнішої з воєн, які прокотилися по нашій території, починається з чорної тарілки гучномовця. Саме з такої почалася війна для тисяч олександрійців – того сонячного червневого дня про напад німців було оголошено по дротовому радіо. Затримав на ньому погляд – і неначе торкнувся того лиха, яке обрушилося на земляків на довгі чотири роки… У сусідній вітрині – аусвайс періоду нацистської окупації, за німецької влади такий повинен був мати кожен олександрієць.
Поряд – фрагмент гусениці танка Т-34, найкращої броньованої машини середини ХХ століття. Ці сталеві траки пройшли воєнними шляхами Олександрійщини, тонули у куряві, місили чорнозем і висікали іскри з бруківки, це на них наші діди і прадіди трощили німецьку техніку і живу силу, коли гнали фашистів з української землі. Ще один унікальний як на сьогодні предмет – рація від «тридцятьчетвірки» (чи не від тієї, що стоїть на постаменті на площі Визволення?). Рація, між іншим, із дарчим написом.
А зверху – макет літака По-2, на якому мешканка Олександрії Герой Радянського Союзу Антоніна Худякова бомбила окупантів. Жінка, яка здійснила 926 бойових вилетів на територію ворога. Вночі, без радара і GPS, на літаку з тканини і фанери, під кулями, між прожекторних променів і зенітних снарядів. Це її ім’я сьогодні носить музей, в залах якого ми вивчаємо історію рідного краю.

Радянський період

Період розквіту Олек-сандрії, певно, найбільш насичений артефактами. Колекція шахтарських ліхтарів – лише одна з ілюстрацій до розповіді про яскраве і динамічне «буровугільне» минуле нашого краю. Адже саме гірники у середині ХХ століття перетворили провінційний райцентр на квітуче 115-тисячне місто – чи всі представники молодого покоління знають про це?
Костюм Почесного шахтаря знаходиться поруч із позапланетною амуніцією. Це скафандри та стартове крісло космонавта Леоніда Попова, що народився у нашому місті – причому, як то кажуть, «іменні експонати», саме ті, якими користувався Леонід Іванович. Адже не секрет, що і ложемент крісла, і сам скафандр готувалися персонально під розміри кожного пілота кораблів «Союз». Чесно сказати, таких раритетів нам не доводилося бачити навіть у київському Планетарії!

Етнографія

У другому корпусі Музейного центру представлені події новітньої історії, період нашої Незалежності. І поряд, як то кажуть, на контрасті – дві зали етнографічного відділу, предмети українського побуту минулих століть. І певно, це один з найцікавіших розділів, адже тут в усіх деталях можна уявити собі, яким був, скажімо, кожен день жителів українського села. Піч, в якій дружина готувала їжу. Тарілка і ложка, які ставили на стіл перед сніданком. Гребінець, яким розчісували чуби і коси. Колиска, біля якої мати співала маляті колисанку. Верстат, на якому ткали полотно для одягу. Десятки, якщо не сотні зворушливих предметів з українських осель, мешканці яких 100-200 років тому навряд чи замислювалися, що вдячні нащадки дбайливо складуть їхнє хатнє начиння (іноді складуть буквально – по частинках) на музейні полиці і будуть показувати одне одному як щось незвичайне…
Одне слово – цього разу після відвідування Олександрійського міського музейного центру я заново полюбив своє місто. Мабуть, таки треба час від часу заходити сюди, щоб освіжити враження і заразом трішки замислитись: а що покладуть на музейні полиці наші нащадки після нас?

І. Трофіменко

P.S. Так, мало не забув – фотозона для селфі теж є. Гідна, те що треба, повірте досвідченому мандрівникові.