Епоха Самінського

У кожному місті є легенди. Про саме місто та про його мешканців. Деякі люди стають легендами ще за життя. І нам пощастило бути з ними знайомими. Серед таких – Володимир Ілліч Самінський (4.02.1938 – 12.09.2019). 12 вересня – виповнилося 5 років, як його не стало.

Пів століття в теплоенергетиці
Напевно, немає в Олександрії людей «за 30», які не знали б цього прізвища. «Ми говорили тепло – мали на увазі Самінський, ми говорили Самінський – мали на увазі тепло» – називалася стаття в газеті «Міський кур’єр» від 12.12.2002 року. Понад пів століття Володимир Самінський працював у сфері теплоенергетики та близько 30 років очолював комунальне підприємство «Теплокомуненерго».
Не було в Олександрії такого ЗМІ, де не виступав би Володимир Самінський. Багатьох газет («Наші земляки», «Наш край», «Площа свободи», «Олександрійські відомості» та інших) та деяких телеканалів уже немає. А те, про що говорив керівник КП «ТКЕ», є актуальним і сьогодні. Таке відчуття, що ця людина випередила свій час.
У лютому 2008 року “Олександрійська правда” надрукувала статтю під назвою “Ми живемо на пороховій бочці”. У ній у своєму монолозі Володимир Ілліч розповідав: щороку все складніше рятувати місто від теплової катастрофи – 87% тепломереж повністю зношені та потребують заміни. Все, про що йдеться у статті, ґрунтується на переконливих цифрах, показниках, аргументованих доводах. Ось цитата: “На думку провідних учених-енергетиків, економічна доцільність настане тоді, коли вартість газу буде близько 500 доларів за 1 тисячу кубометрів”. У пресі Самінський розповідав про будівництво нових котелень в Олександрії, складні відносини на ринку природного газу, про перспективи використання бурого вугілля для виробництва піролізного палива, борги абонентів КП «Теплокомуненерго». Перебоїв із теплопостачанням при Самінському не було.
Традиційна тема другої половини літа – підготовка котелень та систем централізованого теплопостачання до опалювального сезону. Звісно, проблем було багато, і про них йшлося насамперед – для керівника ТКЕ це був спосіб пояснити мешканцям міста причинно-наслідковий зв’язок між цінами на газ і тарифами на тепло, а для кореспондентів – інформаційний привід для гострого актуального матеріалу. Одне з інтерв’ю журналіст О.Жарко закінчила словами: «Бог у поміч усім нам, і тепловикам зокрема»…
А ось про себе та своє життя Володимир Ілліч розповідав журналістам лічені рази. І то був винятковий привід: наприкінці 2002 року Самінського відправили на заслужений відпочинок. Але насправді він просто поступився кріслом директора КП «ТКЕ» і продовжив працювати на цьому ж підприємстві. Що ми про нього знаємо? Професіонал, яких мало, висококласний фахівець у своїй справі, трудоголік, високоорганізована, ввічлива, порядна людина, чудовий сім’янин. З ним завжди було про що поговорити, і для кожного він знаходив добрі та потрібні слова. І… все? Тим часом, біографія Володимира Ілліча така цікава і насичена, що цілком заслуговує, як мінімум, на повість.
Кілограм хліба
Народився Володимир Ілліч 4 лютого 1938 року в Одесі. Батьки його жили у Харкові, а до Олександрії переїхали 1944 року, коли Володі було лише шість. Батько Ілля Самійлович Самінський після контузії на війні втратив зір і був одним із засновників Українського товариства сліпих, очолював організацію УТОС у Харкові. Мама, Раїса Наумівна Зеленко, певний час працювала бухгалтером, а потім присвятила себе родині. Вона була гарною господаркою, вміла шити, в’язати, вишивати. Маленькому Володі шила сорочки з яскравих клаптиків. Він був пізньою та єдиною дитиною у своїх батьків.
1941 року, в евакуації в казахському місті Кизил-Орді, Ілля Самінський організував підприємство, де працювали незрячі всіх національностей – збирали міни, робили вибухові пристрої для гранат. Напередодні 4-го Володиного дня народження мама запитала його, який би він хотів отримати подарунок. «Цілий кілограм хліба!» – не замислюючись, випалив хлопчик.
А потім батька направили працювати до Олександрії – лише через пів року після звільнення міста від фашистів. На станції Користівка сім’я Самінських цілу добу чекала робочого поїзда, щоб дістатися міста – грошей на підводу не було. В Олександрії їх розмістили на проживання у конторі УТОСу – в напівзруйнованій після війни фабриці, де з річкових черепашок виготовляли перламутрові гудзики. Ілля Самійлович працював директором УТОСу в Олександрії. Коли відбудували два зруйновані у війну гуртожитки, в одному з них виділили кімнату керівнику із сім’єю. Електропостачання ще не було, і замість лампи у маленькій кімнаті коптив саморобний світильник із гільзи. Незабаром на невеликій станції запустили два дизелі, і в центральну частину міста почала подаватися електроенергія, чому олександрійці дуже раділи. А 1946-го почалося інтенсивне відродження вугільної галузі, разом з якою зростало і розвивалося місто.

Мрія про небо
Першокласником Володя був двічі. Перший раз провчився до настання холодів, а потім через відсутність теплого одягу та взуття був змушений сидіти вдома. Наступного, 1946 року, знову пішов у перший клас тієї ж школи №5. Одяг уже був – виручили американці, які надіслали «допомогу ЮНРА» – щось на зразок секонд-хенду.
Володя вчився добре, але був дуже непосидючим, заводним та рухливим. Невдоволені його поведінкою вчителі часто викликали маму до школи. І зітхнули з полегшенням, коли у шостому класі хлопець перейшов навчатися до школи №2 ім. Горького. Там ні його висока успішність, ні погана поведінка не змінилися. І після 7 класу (тоді це була неповна середня освіта) йому відверто запропонували забрати документи. У холодному 1953-му 15-річний Володя став студентом Харківського авіаційного технікуму. Тоді всі хлопці мріяли стати льотчиками. Жив у гуртожитку, ділячи кімнату з клопами, і замість хліба того голодного року купував гас (керосин), щоб вивести паразитів. Для багатьох студентів хліб був основною їжею. Брали в їдальні дві склянки чаю та хліба скільки хочеш – ось і весь раціон.
1957-го молодий технік-електромеханік з авіаприладобудування Володимир Самінський приїхав за направленням до Уфи – на підприємство з виготовлення техніки для літаків, танків та космічної галузі. А потім була служба в армії – у військово-повітряних силах. З обов’язками техніка-механіка з обслуговування військових літаків у місті Спаськ-Дальній неподалік Владивостока рядовий Самінський справлявся відмінно.

Кохання на все життя
До Олександрії, де жили батьки, 1958 року Володя повертався з радістю. Єдине, що засмучувало – із роботою за спеціальністю нічого не світило. 20-річний хлопець влаштувався в РЕУ слюсарем із ремонту електротехнічних приладів та вважав, що йому пощастило. Через 4 роки перейшов на ділянку з налагодження промислової вентиляції теплоенергетичного обладнання.
Гарний, з правильними рисами обличчя та шикарним волоссям, він мав успіх у дівчат. Закохувався швидко і щоразу «на все життя». Поки першого весняного дня 1959 року на олександрійській «топталівці» не познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аллою – студенткою педучилища. Це було кохання з першого погляду. Побачив – серце забилося – наздогнав, провів додому. А через рік вони вже одружилися – без широкого весілля, просто розписалися у РАЦСі навпроти швейної фабрики.
Жили молодята з батьками у маленькій двокімнатній квартирі у новій двоповерхівці УТОСу, яку Самінські отримали 1960-го, і були дуже щасливі. Так завжди буває, коли зустрінуться насправді споріднені душі. Вже будучи батьком синочка Ігорка, Володимир заочно закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут зі спеціальності теплогазопостачання та вентиляція. Працював у РЕУ наладчиком вентиляції й теплотехнічного обладнання. Налагоджував тепломережі, котельні агрегати, часто бував у відрядженнях, бо не на всіх промислових підприємствах були такі фахівці.
У 50 все тільки почалося
У РЕУ Володимир Самінський пропрацював 30 років. А нам здавалося, що він усе життя присвятив «Теплокомуненерго». Але це підприємство Володимир Ілліч очолив лише 1990 року, і то після довгих роздумів. Йому було вже за 50, а в такому віці мало хто наважиться міняти роботу. Та й дружині, Аллі Андріївні, ця ідея не сподобалася – з віком усі шукають спокійнішої, легшої роботи, а не проблем на свою голову. Вона навіть дзвонила заступнику міського голови В.Моцному – мовляв, дайте спокій моєму чоловікові, інших кандидатів немає, чи що? Але чому бути, того не уникнути. Володимир Самінський став спочатку виконуючим обов’язки, а потім і директором комунального підприємства «Теплокомуненерго». Щоправда, 1990-го воно називалося інакше: «Комунальна котельня та теплові мережі об’єднання «Олександріявугілля».
Наприкінці 2002 року Самінський спробував піти на пенсію. Планував із дружиною переїхати ближче до сина Ігоря та доньки Вікторії, які на той час із сім’ями вже жили в Ізраїлі. Але новий директор КП «ТКЕ» – кременчужанин, майстер спорту з веслування, довго на цій посаді не затримався, його звільнили за статтею за порушення. І Самінського знову вмовили очолити підприємство. Він погодився на 4 місяці, але у підсумку працював пів року. Згодом передав справи новому керівнику – В.Куликову. А 2007 року міський голова Олексій Скічко втретє призначив Самінського директором. Вкотре з’ясувалося, що незамінні люди таки є, і для керівника досвід набагато важливіший за вік.
Висока посада на одному зі стратегічних підприємств багато до чого зобов’язує і має зворотний бік. Не завжди все йшло гладко, красиво та мирно. Бувало всяке – і невдачі, і промахи, і несправедливі звинувачення. Але підприємство, колектив, і, насамперед, необхідність безперебійно забезпечувати місто теплом завжди стояли для Самінського понад усе. Він умів бути вищим за обставини і завжди тримався гідно. І лише сім’я знала, чого йому це вартувало.
Капітан та штурман
Незважаючи на постійну зайнятість, Володимир Ілліч ніколи не обділяв сім’ю увагою. Вечорами завжди був удома. Брав на себе вирішення всіх проблем. Раз на тиждень ходив із дітьми: старшим Ігорем та молодшою Вікторією – до кінотеатру. Син Ігор зізнається: більше ніж дитячі фільми йому подобалися документальні, які показували перед початком сеансів. Ще з дитячих спогадів – тато забирає сина з дитячого садка №14 і дорогою додому вони заходять у гастроном №1, де Ігореві купували склянку томатного соку. Це було щастя!
Звичайно, коли діти виросли, Володимир Ілліч не все в їхньому житті розумів і приймав. Але в нього вистачало мудрості не нав’язувати свого погляду. За словами Ігоря, у родині тато був капітаном, а мама – штурманом. Вони обидва були керівниками – Алла Андріївна Самінська працювала завідувачкою «логопедичного» дитячого садка №1 (зараз у його приміщенні на вулиці Шевченка працює управління праці та соціального захисту населення). Доля відміряла їм бути разом майже 60 років.
Мало хто знав, але величезним захопленням Володимира Самінського була дача. Там керівник найбільшого комунального підприємства Олександрії обробляв землю, вирощував овочі. Разом з другом Валентином зі списаної цегли та дощок збудував невеликий будиночок. На дачу запрошували друзів – на смачний шашлик.
Зайшов попрощатися
У «Теплокомуненерго» Володимир Самінський працював до свого 80-річчя. І цей факт сам собою говорить багато про що. Людей, які б працювали з користю для суспільства до такого віку, небагато. Діти, Ігор та Вікторія, вирішили забрати літніх батьків до себе в Ізраїль. Володимир Ілліч їхати не хотів – він любив Україну та щиро вважав, що кращої країни у світі немає. Але вмовляння та докази дітей, що батькам біля них буде краще, бо вік бере своє, таки подіяли. 13 вересня 2019 року о 19.30 Володимир та Алла Самінські мали летіти на Землю Обітовану, квитки на літак були куплені.
Вранці 12 вересня Володимир Ілліч був сумним. Може, переживав, що більше не повернеться до Олександрії, з якою його так багато пов’язувало. Тут зустрів своє кохання, створив сім’ю, тут народилися його діти і покоються батьки, тут пройшло все його довге трудове життя, тут його всі знають і поважають. Самінський поїхав на роботу – попрощатися, і там йому стало погано. Із «Теплокомуненерго» швидкою допомогою його доправили до лікарні. За кілька годин його не стало.
Професіонал
У 2010 році Володимир Самінський отримав знак «Почесний працівник житлово-комунального господарства України». У попередньому, 2009 році, Олександрійське КП «Теплокомуненерго» посіло 46 місце серед майже 300 тисяч підприємств України та отримало національний сертифікат на звання «Комунальне підприємство року». А Володимира Самінського було нагороджено орденом «Професіонал галузі». Справді професіонал. На той час 80% обладнання ТКЕ експлуатувалося вже подвійний термін. При цьому все обходилося без аварій, котельні не зупинялися, як в інших містах. А тарифи для населення були найнижчими в області. У 2010 році Самінський став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Лідер паливно-енергетичного комплексу» у номінації «Природоохоронний проєкт». А 2012-го отримав звання “Заслужений працівник сфери послуг України”.
Спадщина
Володимир Ілліч був дуже порядним та делікатним, ніколи не грав у жодні ігри з державою і цьому навчав своїх дітей – жити чесно і завжди тримати своє слово. Він не любив нещирості та не переносив брехні. Вмів переконливо й аргументовано донести свою думку, був вольовим, вимогливим, але не грубим, ніколи не принижувався до крику на підлеглих. Амбіційний у хорошому сенсі цього слова, світла голова, мудрий керівник. Таким він залишиться у пам’яті своєї сім’ї та всіх, хто його знав.
Він залишив по собі не тільки добру пам’ять, а й гідне продовження. Уся його родина мешкає в Ізраїлі. Дочка Вікторія працює продавцем, син Ігор – інженером повітроочисних споруд. Володимир Ілліч дуже любив своїх онуків – Аню, Дениса та дуже схожого на нього Іллю – і пишався їхніми досягненнями. Життя продовжується. Епоха Самінського в Олександрії залишилася в минулому. Але історія його роду продовжується.

Олена Карпачова