Дідусь української естради

15 червня в Палаці культури “Світлопільський” відбувся сольний концерт Павла Зіброва. Автору цього матеріалу по роду занять часто доводиться бувати на подібних заходах, але це було щось особливе! Не думав, що 66-річний “дідусь української естради” може півтори години, не випускаючи ні на мить мікрофон із рук, “тримати” зал на одному диханні, доводячи його до божевільних овацій.

Тож ми неодмінно скористалися нагодою взяти інтерв’ю у легенди української естради, заслуженого та народного артиста України, володаря “вусатого бренду” Павла Миколайовича Зіброва.
– Про що ж вас питати? Скільки за ці роки ви дали інтерв’ю, скільки дали однотипних відповідей на однотипні запитання?
– О-о, так і є! Хоча був цікавий випадок. Якось на Вінниччині моя землячка, починаюча журналістка, прийшла на інтерв’ю і почала питати: де я народився, яку школу закінчив і таке інше.
Кажу: “Дівчино, ти прийшла на інтерв’ю до народного артиста, а біографію не змогла у вікіпедії прочитати? Йди, готуйся”! (Зібров сміється, бо насправді він ніколи не відмовляє у спілкуванні журналістам, проте любить усе переводити у жарт. – Авт.).

(Для довідки: Зібров закінчив Національну музичну академію імені Чайковського. У 1981-му році – факультет оркестрової музики, а в 1992-му році вивчився на спеціальність по вокалу. З 1986-го по 1993-й рік Павло Зібров співав солістом в естрадно-симфонічному оркестрі спочатку УРСР, а пізніше України.
У 1993-му році Зібров отримав титул заслуженого артиста України, а в 1996-му році – народного артиста. У 1994-му році Павло Зібров очолив «Театр пісні імені Зіброва».
Був одружений ще в молодості, але перша дружина – Тетяна – розлучилася з Павлом Зібровим. Другий раз одружився в 1994-му. Його дружина – Марина. Сім’я виховує дочку Діану, і сина Марини Зібрової – Олександра, якого Павло Зібров офіційно усиновив.
Всього в репертуарі Павла Зіброва кілька десятків пісень, найбільшою популярністю серед яких користуються такі композиції: “Хрещатик” (записаний в 1994-му році сингл перетворився на візитну картку виконавця і приніс йому величезну популярність не тільки серед киян, а й серед усіх українців), «Білий цвіт на калині», «Марині», «І є в нас воля, і є в нас доля», “Блудний син”, “У нас є все”, “Офіцери, панове”, “Золота колекція”, “Natalі”, “Мертві бджоли не гудуть”, “Лист до Парижа”, “Ах, Люба, Люба, Любов”, “Білий бузок”, “Холоди”, “Ще ще, ще.” та ін.)
– При якій умові ви поголите вуса?
– Була така пропозиція, пропонували мільйон доларів! Але ж я з ними народився (сміється)! Хоча насправді голив їх двічі – в армії і другий раз у 35 років, коли хотів здивувати свою майбутню дружину.
Якраз зустрічав Марину на вокзалі, піді-йшов до вагона, простягнув руку. Вона каже: «Молодой человек, что вы тут руки протягиваете?!». Не впізнала, пройшла метрів п’ять, а потім повертається, придивляється, впізнає, бачу в неї такі божевільні очі. І як сирена: “Що ти наробив, ідіот”? Почала лаятися, мені соромно було. І півтора місяця я спав на кухні, поки не повернулися вуса.

(Як пишуть ЗМІ, все їхнє спільне життя Марина є його незмінним продюсером. Вона оцінює репертуар, підбирає сценічний одяг, дає добро на те чи інше інтерв’ю. Збоку видається, що це диктатор у спідниці, біля якого і чхнути страшно. Але сам Павло ніколи не скаржиться на запроваджені Мариною порядки: «Вона мене критикує, але не тому, що влазить, а тому що живе моєю справою, нашою справою. І це є сім’я».
Сумніватися у щирості цих слів не доводиться, недарма стільки літ артист наспівує їй «Марина, Марина, любов моя єдина»! До речі, під час нашої розмови задзвонив телефон. Зібров взяв слухавку: «Марино, Мариночка, вибач, зараз даю інтерв`ю. Тільки закінчу – передзвоню».)
Не можна мені збривати вуса, бо під ними тату набите з кодом до сейфа, де всі гроші, золото, діаманти лежать (знову сміється). А ще ми з донькою підрахували, що у моїх вусах 1800 цибулинок волосся. Якщо продавати одну цибулинку по п’ять євро, то збагатіємо неабияк!
– Як артисти виживають у теперішній час?
– Та як і всі. Ми нічим не відрізняємося від звичайних людей і рябчиків не їмо. Ми такі ж, як і всі, просто більш відомі та впізнавані.
Гастролів стало менше, а в мене ще й на 90 відсотків гастролі волонтерські. Їздимо у військові бригади, до переселенців, наших співвітчизників за кордон, у госпіталі, нещодавно виступали на Херсонщині. І що цікаво, так зараз роблять усі мої колеги. Війна нас згуртувала, і я ще не бачив жодного, хто б відмовився виступити з благодійними концертами. Ми розуміємо, що саме цим можемо примножувати шлях до перемоги. Людям потрібна розрада – не може бути стрес 24 години на добу. Ми приїжджаємо і нагадуємо, що є життя, є любов, що вас чекають вдома.
Є, звичайно, і касові концерти, як, наприклад, сьогодні. Але і від них зароблені гроші йдуть на благодійність. Ми разом із сім’єю прийняли рішення, що будемо віддавати кошти дітям, які втратили батьків. Для цього співпрацюємо з благодійним товариством “Добро”, яке опікується дитячим центром. Уявіть, що в цих дітей немає геть нікого з рідних! Їх у центрі 60 у віці від 7 до 12 років. І коли мене питають, що мене вразило під час війни найбільше, відповідаю чесно, що не стільки хлопці у госпіталях на милицях, як оці діти…
Моя донька керує цим процесом, слідкує, звітує перед публікою. Вона в мене надзвичайно чутлива. Сама цікавиться, що треба дітям, сама їздить на закупки, сама й відвозить все до дитячого інтернату. (Під час олександрійського концерту на цю благочинність було зібрано 12,7 тис. гривень.).
– «Театр пісні Павла Зіброва» працює?
– Зараз ні. Хто пішов на фронт, хто виїхав. Потроху працює студія, потроху пишемо пісні. Минулого року написав пісню «Я так хочу додому». Ця пісня – крик душі мільйонів українців, які були вимушені через війну покинути свої домівки і мріють обійняти своїх рідних вдома, там, де все знайоме, де вони завжди потрібні. До речі, за кілька днів кліп набрав більше мільйона переглядів на моєму каналі в YouTube.
– Для своїх років маєте відмінний вигляд. Як тримаєте себе в тонусі?
– Взагалі-то мені жінка забороняє їсти нездорові страви. Хоча на гастролях, коли вона не слідкує, порушую усі ці табу. А ще в нас є город і садок. Вже років п’ять живемо на дачі, а там треба працювати: посадити, просапати, полити, спиляти і таке інше. Садок у мене, мабуть, чи не найбільший серед нашої братії – догляду неабиякого потребує. Проте до столу все своє – з грядки, з дерева. А ще мене кожного ранку вигулює моя собака – тягне: пішли, пішли. Ось вам і підтримка форми!
– Пугачову за кількістю років на сцені не плануєте переспівати?
– Та ні. Вона вже 50 років на сцені, а я лише 35. Проте поки здоров’я буде – буду співати! Мені колись один з перших викладачів сказав: “У тебе правильно поставлений голос, тож ти можеш співати, доки ходитимеш”.
А стосовно моїх років, то я переконаний: у цьому віці життя тільки розпочинається. Відчуваю приплив сил та ковток свіжого повітря у своїй творчості, зовнішності та енергетиці. Точно знаю, що людям не потрібно зазирати в паспорт. Те, як ви себе відчуває, те та сприймаєте, залежить від правильного оточення. Нехай поруч завжди будуть люди, які надихатимуть та окрилятимуть.
Не дочекаєтесь, що піду на пенсію. Я щаслива людина, адже моє життя прекрасне та сповнене емоціями і щастям.
І головна порада від мене – живіть кожним днем!

Г. Сергєєв