А завтра була вiйна…

Я сиджу у ванній кімнаті та зашиваю дірку на футболці мого дорослого сина, яку не встигла зашити до настання комендантського часу… А тепер у кімнаті вмикати світло не можна. Поряд гуде пральна машина, також із синовими речами… Адже хто знає, де він буде завтра, тож хай у нього буде весь одяг чистим… Ще чотири дні потому я будувала якісь плани, міркувала над майбутнім… Сердилася, якщо щось виходило не так, як я хотіла. Ці чотири дні – як чотири роки, і цілковито неважливо все, що було до них… І карантин, який люто багатьох із нас дістав, й усі сперечання, хто на якій мові говорить, тому що зрозуміло, що від куль маска не захистить точно, та й ракети не стануть питати, на якій мові ти розмовляєш. Тим більше, нікого не цікавлять мої плани, навіть мене саму. Я ще в своїй квартирі, з водою, світлом і теплом, мої рідні живі, і це найкращий план на завтра…
Панночка в «Оптовичку» розповідає своєму знайомому:
– Ходила я у військ-комат, хотіла записатися до тероборони. Але мені відповіли, що ви, жіночка, молодець, та зараз поки що бажаючих достатньо, то ж ідіть додому.
Інша жінка втручається:
– Так он у четвертій школі біженців приймають, можна там надати посильну допомогу.
– Біженців? – недобре перепитує та, що збиралася оборонятися, – а від кого вони тікають? То й нехай тікають! Чого їм допомагати?!
– Від війни тікають… Від страху, від смерті. Рятують своїх дітей… – тихо промовила друга жінка, і не знаю, чи почула її та, перша…
Але не хочу звертати уваги на такі вислови. Я не хочу думати про таких, як той хлопець, який ставив мітки у нашому місті, а він тренувався колись із моїм сином в одній спортивній секції… Я бачу інше: я бачу, як український народ став одним цілим організмом, який чітко працює, щоб впоратися з однією бідою… Це дивно. Це прекрасно. Ви всі це бачите.
У четвертій школі Тетяна Шкіль і Людмила Марковська приймають речі для біженців: ковдри, подушки, посуд, їжу. Вони спокійні і посміхаються. Приготовлені застелені ліжка чекають втомлених війною людей.
– У мене донька в Києві… – каже Людмила, записуючи мій номер телефону, та її пальці починають злегка тремтіти, – а так, коли зайнята чимось – так легше.
У магазині «Попугайчик» приймають теплий одяг для наших військових. І це така дрібниця, яку я можу і маю зробити для тих хлопців, які четверту добу тримаються там… Завдяки яким у нашому місті ще тихо.
У перший день, тільки ближче до півдня, я почала складати «тривожну валізку». Тому що декілька годин мозок, серце і все інше пручалося: «Не вірю. Не хочу». На третю добу перестали тремтіти руки, тому що важко читати такі повідомлення батьків, чиї діти сидять зараз в укриттях у Києві, Херсоні або Харкові: «Я усвідомлюю, але не так, як люди, в яких над головами літають снаряди. Але це так страшно, коли твоя дитина, яка ще не бачила життя, кричить криком о п’ятій ранку в телефон: «Мамо, війна!», а я нічого не можу зробити…». Важко, коли твої рідні і друзі з міст, де йдуть бойові дії, дзвонять тобі, щоб попрощатися… І я думаю, що в кожного телефон переповнений такими повідомленнями, від яких крається серце…
Важко це пережити. Важко повірити, що це відбувається в моїй країні. Чи думала я в дитинстві, коли дуже любила дивитися фільми про війну, що ми з братом і татом будемо на маминому подвір’ї готувати пляшки з запальною сумішшю? Що війна йде з тими, про кого я дивилася кіно і чиїм героїзмом захоплювалася… З ким пліч-о-пліч воював мій дід… Серце болить у прямому сенсі від жалю, від напруги… І кожен це переживає по-різному. Хтось миє вікна, хтось скуповує макарони та крупи… Важко… Але ми переживемо, згуртувавшись та підтримуючи один одного.
Увесь світ підтримує Україну, зовсім незнайомі люди пишуть мені у мессенджер, цікавляться, як у нас справи, і коли я відповідаю, що в нашому місті поки що спокійно, дописують: « Я дуже радий! Болгарія з вами!» І в мене так часто за останні дні з’являються сльози на очах… А дехто пише у ФБ: «Твари, так вам и надо! Давно пора было!» Але від цього чогось очі сухі. Я жила своїм життям, писала, займалася спортом та рятувала котів і собак. Але я «тварь», яка «уничтожала восемь лет Донецк и Луганск и жгла людей в Одессе». Ну що ж… А тепер я «вою от страха и трусости». Ну що ж… Усім страшно, коли їх вбивають, або їхніх рідних, не сперечаюся. Але… ні, я не буду нікому нічого доводити. Я не стану витрачати сили на це. Краще я їх витрачу на щось інше. Наприклад, приготую ще пару пляшок з «коктейльчиком», а потім помию вікна.
Ольга Антонова