Про довіру, дорожчу за гроші

Шановна редакціє! В Олександрійському відділенні публічного акціонерного товариства одного з комерційних банків мені була відкрита кредитна лінія на суму 15 тис. гривень, з якої я мав право в будь-який час та у будь-якому розмірі знімати та класти гроші за допомогою банківської картки. 16 квітня 2016 року я зняв з кредитної лінії 500 гривень, після чого на ній залишилось 14175 грн. Потім вдома я поклав картку і згодом забув, де її залишив. Деякий час я про неї не згадував, оскільки вона не була мені потрібна. А в цей час у мене вдома проживали мої знайомі Світлана К. та її співмешканець Петро С. Одного дня Світлана сказала, що начебто випадково знайшла мою картку і віддала її мені. Я відразу ж заблокував рахунок кредитної лінії, та як виявилося, пізно: на рахунку залишилося трохи менше ста гривень…

Підозрюючи, що з кредитної лінії за допомогою картки гроші могли зняти як Світлана К., так і Петро С., я 26 травня цього року написав заяву до місцевого відділення поліції Головного управління Національної поліції з проханням відкрити кримінальне провадження з внесенням його до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що і було зроблено працівниками поліції.
З часу відкриття кримінального провадження, тобто з 26 травня по 24 червня 2016 р., слідчим відділення поліції не зроблено нічого: мене не допитано, підозрюваних мною Світлану К. та Петра С. не опитано. З комерційного банку не отримана інформація про рух коштів по кредитній лінії. Отож результатів розслідування нема жодних. До речі, мені на мобільний телефон не надходила інформація (SMS-повідомлення) про зняття чи погашення грошей на картці (втім, допускаю, що Світлана К. могла видаляти пові-домлення, адресовані мені).
Таким чином вважаю, що слідчим відділення поліції допущена бездіяльність при розслідуванні цієї справи…

Василь Петрович, Олександрійський район

Наш дописувач у пошуках справедливості звернувся не лише до редакції «ОТ», а й до суду з аналогічною скаргою на бездіяльність слідчого, прохаючи суд ухвалити рішення, яким визнати цю саму бездіяльність та зобов’язати слідчого опитати вищезгаданих підозрюваних і його самого, (тобто заявника), витребувати з комерційного банку дані про рух коштів на рахунку, а також виконати «інші дії» (так сказано у скарзі).
Ми порозмовляли детальніше з автором листа, становище якого не могло не викликати щирого співчуття. А також, відверто кажучи, і подиву. Тільки подив – не стосовно факту крадіжки грошей: сама по собі вона якраз є банальним і поширеним випадком. Втім, про це трохи згодом, а спочатку – декілька слів про Василя Петровича.
Як же так вийшло, що він, одинока людина немолодого віку, знаючи, що у його сільському будинку, крім нього, проживають, хоча й знайомі, але чужі люди, так легковажно обійшовся з банківською карткою та ще й із пін-кодом до неї (чоловік пригадав, що папірець з записаним кодом загубив тоді вдома разом з карткою, отож тому, хто знайшов цей папірець, зовсім не важко було здогадатися про його призначення).
Пояснення було таким: «Я давно сповідую вчення відомого всім цілителя Порфирія Іванова. Обливаюся холодною водою, як він. Вдосконалюю не лише здоров’я, а й дух. А одним із основних принципів учення є робити добро людям і довіряти їм. Саме з цих міркувань я взяв до себе Світлану і Петра, знаючи, що їм нема де жити. І довіряючи їм, я не чекав від них нічого лихого». Ось так, як кажуть, не роби добра – не буде лиха. Не дуже гуманне прислів’я, м’яко кажучи, та все ж…
Василь Петрович, не чекаючи слідчих дій, сам запросив інформацію з банку. І з банківської роздруківки виявилося, що гроші знімалися з його картки з 16 квітня і до кінця травня регулярно і різними сумами багато разів з банкоматів на території Олександрії та одного разу кредиткою розплатилися за бензин на АЗС. А от відеозаписи фактів зняття коштів банк не надав, пояснюючи відмову тим, що дана інформація надається лише у разі порушення кримінальної справи.
А декілька днів тому і судове засідання відбулося з розгляду скарги Василя Петровича. Мабуть, навіть людям, не обтяженим юридичними знаннями, не важко передбачити його рішення. Так і сталося: суд відмовив у задоволенні скарги. Мені довелося побувати на тому засіданні, та здивувала зовсім не судова ухвала.
Василь Петрович зізнався, що вперше має справу з судами, отож він далекий від розуміння всіх юридичних тонкощів. Складав йому заяву один з міських юристів-консультантів і от саме рівень кваліфікації цього, з дозволу сказати, правника вражає чи не найбільше. По-перше, заява надрукована на допотопній друкарській машинці (на якій навіть немає українського шрифту) з граматичними помилками. Знову ж таки, не це головне: у заяві повністю відсутня логіка. Скарга складена на «слідчого слідчого відділення районного відділення поліції» (видно, з тих міркувань, що заявник – житель району). Але злочин скоєно на території міста, отож адреса скарги вже не відповідає дійсності. Але й це ще не все: суд ніяк не може примушувати слідство вести ті чи «інші дії»! А такого поняття, як «опитати підозрюваних», взагалі не існує. Отож суду нічого іншого і не залишалося, як відмовити у задоволенні скарги. Все це нам підтвердили працівники місцевої прокуратури після засідання суду. Вони дуже дивувалися, чому наш заявник-потерпілий відразу не звернувся до прокуратури, якщо мав якісь сумніви щодо якості слідства? А звісно, чому: бо так порадив «фахівець»-юрист… А той насправді навіть не потрудився розібратись у суті справи, склепав «лівою ногою» безглузду (і апріорі безнадійну) заяву до суду та справно взяв з Василя Петровича 143 гривні за цю послугу. Ведмежу послугу, насмілимося додати.
Зараз наш потерпілий шукає собі досвідченого адвоката, аби якось зрушити цю справу з місця. Суд уже влетів йому у копійку, а попереду чекають ще нові витрати – і матеріальні, і нервові…

О.Осауленко