Книжка про риб – з контекстом і підтекстом

Книжковий фонд олександрійських бібліотек поповнився новим виданням – книжкою авторства С.Полуляха «Український Сабанєєв (Коментарі про життя прісноводних риб). Олександрієць Сергій Полулях, журналіст, письменник, телеведучий, який живе і працює в Кропивницькому, кілька днів тому спеціально прибув до нашого міста, щоб подарувати кілька примірників щойно виданої книжки місцевим бібліотекам. Ми зустрілися з ним у читальній залі Центральної бібліотеки, і в ході розмови він розповів про свою чергову роботу.

Передусім пан Сергій наголосив, що це не зовсім його авторська робота:
– Це була моя давня мрія – перекласти найпопулярнішу серед рибалок книгу Леоніда Сабанєєва, генерала, який жив ще в позаминулому столітті (1844-1898 рр.), «Життя прісноводних риб». Вона відкриває такий собі пласт життя – риболовлю того часу в дуже різних напрямках. Особлива цінність книги також у тому, що вона містить безліч цікавої інформації щодо антропометричних даних риб, їхньої кількості, тодішніх способів риболовлі тощо, і цей матеріал вражає. Але вона дуже велика за обсягом (понад 800 сторінок) і за півтора століття свого існування переповнена різною архаїкою, яка вже не актуальна. Крім того, книга написана автором, як зараз прийнято казати, в імперському ключі: наприклад, він подекуди вживає дивний вислів про ті чи інші види риб «ісконно російская риба». Цікаво, як це риба може мати якусь «національність»?!
Ну і нарешті, книга написана російською мовою, і я вважаю, що підлість московії, яка вже 12 років веде проти нас кровопролитну війну, не дає нам морального права послуговуватися її мовою. Разом з тим, попри традиційну тогочасну імперськість в назвах і деяких положеннях автора (називатиму так Сабанєєва) він усе ж розрізняв московію і Україну, кілька разів уживаючи «Україна» в значенні іншої, окремої від росії території. Також попри двохсотлітню ідеологію, яка намагалася знищити в свідомості народу Україну як етнос, автор вживає питомі українські слова, не перекладаючи їх. За таку «крамолу» сьогодні в росії визнали б його книгу екстремістською, а автора – іноагентом. До речі, зараз у них передруки його книг супроводжують відповідними пропагандистськими коментарями про «ісконно русскую рибалку». Тому я вирішив не просто перекласти її, а, так би мовити, українізувати. Не тільки коментарями: я звернув увагу, що сам же автор не лише вживає російські назви, такі слова, як Імперія, Малоросія, але поряд з цим користується українськими назвами риб, перелічує українські річки, місцевості і міста. Згадуються у нього в тому числі Інгулець та Інгул у контексті життя риб. До речі, не тільки прісноводних (хоча так зазначено в назві), а й чорноморського оселедця, наприклад, якого автор вважав кращим за будь-які інші. А також і деяких видів риб Чорного моря.
– Напевне, значної переробки потребувало не лише в плані імперської ідеології, а й наукових термінів, які теж із часом старіють? Напевне, це копітка робота, як і будь-яка інша, яка стосується довідкового чи описового матеріалу?
– Звичайно, всі тогочасні назви риб, терміни тощо переглядалися згідно з сучасною термінологією. Крім того, до нашого проєкту не увійшли фрагменти, в яких йдеться про Сибір чи російську північ – вони не актуальні для України. Також описані автором способи риболовлі, рибальське спорядження, клімат, традиції, географія, ландшафт і політичний устрій імперії, до якої входила Україна, часто викликають подив. Звісно, ця інформація безнадійно застаріла, бо книга писалася 130 років тому, а дані для неї збиралися ще раніше. Наприклад, зараз на річках немає водяних млинів, на них не побачиш барж і невеликих зерновозів, а в степу – великих стад і отар худоби. Але як історичне джерело, книжка безцінна, на мій погляд. Тому на основі оригінального тексту я спробував зробити адаптований варіант з необхідними скороченнями і коментарями, але намагаючись передати відчуття автора, тогочасну атмосферу і його світосприйняття.

– У передмові зазначено, що книжка присвячується загиблому у російсько-українській війні герою з Кіровоградщини.
– У 2024 році я працював над книгою про загиблих військових героїв Кропивницького «Непереможені. Рік 2022». Це понад 210 новел, в яких треба було показати людину не протокольними словами, а такою, якою вона була в житті, чим захоплювалася і як жила. З’ясувалося, що для абсолютної більшості воїнів найкращим відпочинком чи улюбленим захопленням у мирний час була риболовля. Як і для Сергія Миколайовича Савченка, мого доброго знайомого і колеги по минулій роботі на Інгульській шахті ДП «СхідГЗК», з яким ми не раз розмовляли про риболовлю і навіть кілька разів посиділи разом на березі Інгулу з вудками. Витяг про нього з книги: «Для справжнього патріота питання вибору ніколи не стоїть, але безмірно важливіше, коли людина веде за собою інших. Веде тому, що здатна на ВЧИНОК. Сергій Савченко власним прикладом допоміг стати патріотом України не одному гірнику, бо був чесним до себе, до родини, до підприємства і України до кінця.
Він народився 9 серпня 1969 року в селі Кам’яний Брід Благовіщенського району Кіровоградської області. В дитинстві захоплювався читанням, пробував писати вірші, добре навчався, дідусь прищепив любов до рибальства. Після восьмого класу вступив до Лисичанського гірничого технікуму. Проходив строкову військову службу в Афганістані. Мав демобілізуватися сержантом, але на той час розпочинався процес розпаду СРСР, і його підрозділ перекинули в Прибалтику, де виставили перед беззбройними жителями, які вимагали виходу країни з союзу. Багатьом тоді це було незрозуміло, але Сергій прийняв для себе гідне рішення і відмовився виконувати наказ. За це з нього «зірвали погони», але він демобілізувався з чистим сумлінням. Після армії працював на виробництвах і гірничій галузі (у нього багата і тривала трудова біографія).
24 лютого 2022 року він був у військкоматі: прийшов записуватися добровольцем. Там зустрівся з сином Дмитром, який прийшов туди з тією ж метою. Службу почав на аеродромі Канатове, куди 12 березня вдарила ворожа ракета. Разом із Сергієм тоді загинули ще 6 військових. Шансів врятуватися від потужного вибуху у них практично не було. Похований у Кропивницькому, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сергій Савченко дуже любив життя і свою родину. Щороку подорожував Україною, особливо Кримом (свого часу до його загарбання росією), а потім Карпатами, був справжнім театралом, разом зі своєю дружиною не пропускаючи прем’єр у театрі Корифеїв». (В кінці книжки «Український Сабанєєв», як присвята Сергію Савченку, відведено окремий невеликий розділ про нього. – Авт.).
– Ця книжка видана за сприяння родини Сергія Савченка в пам’ять про нього та всіх героїв, які понад усе любили життя, своїх рідних, Україну та її природу, – наголосив автор нововиданої роботи Сергій Полулях.

О.Осауленко