40 років Чорнобильськоії трагедії

26 квітня виповнюється чергова сумна річниця – 4 десятиліття від дня аварії на Чорнобильській АЕС. За всі ці роки про ядерну трагедію на українській землі написано безліч наукових праць та публікацій у світовій пресі і так само знято документальних фільмів. Ще одну з таких сторінок – з погляду вітчизняної журналістики – відкривають спогади працівниці українського телебачення Тамари Хрущ про роботу на станції безпосередньо після аварії, якими вона поділилася з читачами щойно, напередодні річниці чорнобильської трагедії.

ТАК ХТО Ж ВОНИ, ВИНУВАТЦІ АВАРЇЇ?
З відповіддю на це ключове питання тодішня влада не забарилася. Вона звинуватила персонал станції. Фахівці ЧАЕС доводили, що в масштабній аварії винні розробники реакторів РБМК-1000. Проте одразу усунули з посад директора станції Віктора Брюханова, головного інженера Миколу Фоміна, заступника головного інженера Анатолія Дятлова. Суд над ними відбувся в 1987 році. Вердикт – позбавлення волі в колоніях загального режиму на 10 років.
Не вагаючись, я в 1989 році попросила у керівництва Держтелерадіо УРСР відрядження до розробників злополучних ядерних блоків РБМК У Ленінградський центр Інституту атомної енергетики ім. Курчатова. Домовитися вдалося і з власним керівництвом і головне – з керівництвом центру. У цей закритий об’єкт потрапити було непросто. Але нам вдалося. Нашу телегрупу, до складу якої, пригадую, входила режисер Людмила Павлюк, зустріли біля входу, виписували перепустки, супроводжували. Нічого, крім єдиного інтерв’ю, знімати і запитувати ми не могли. Інтерв’ю ми записали на пів години. На жаль, не пам’ятаю прізвища того керівника центру – у мене не залишилося ні розшифровки тієї передачі, ні блокнота, ні відео. Інтерв’ю вийшло в ефір у передачі «Дзвони Чорнобиля», яка виходила регулярно протягом років (телемарафону на той час ще не було). Проте мій співрозмовник вердикту, винесеного Gостановою ЦК КПРС, що винен персонал, не міг і не хотів спростувати. Визнання вини було б самогубством.
А ситуація на державному рівні з пошуком винуватців аварії була такою. Вже в липні 1986 року з’явилася Gостанова ЦК КПРС, яку надрукувала газета «Правда».
«Партія назвала все своїми іменами. Грубе порушення правил експлуатації АЕС, не підготовлені експерименти, безконтрольність з боку союзних інстанцій, недисциплінованість, безвідповідальність, «халатність» – ось він, безкомпромісний чорнобильський діагноз. І винуватців названо теж поіменно, незважаючи на ранги, заслуги, міністерські крісла. Гірка правда. Але, коли говоримо її відкрито, не відчай викликає вона, а бажання грудьми зробити все для ліквідації аварії» (кінець цитати).
Роками ув’язнень і самим життям поплатилися керівники ЧАЕС за ту аварію. Судили і тримали у в’язниці заступника головного інженера з експлуатації станції Анатолія Дятлова. Згодом він, хворий від отримання значних доз радіації, помер. Нам тоді вдалося зняти сумну процесію похорону на Лісовому кладовищі в Києві. Була зима , неподалік на пустирі працівники цвинтаря палили зрубані дерева. І кадри похоронної процесії, знятої оператором крізь вогонь, вражали в саме серце. Вони ніби стали символом того, як у вогні радіації і тоталітарної системи згоряли люди, які вважалися технічною елітою держави. Ці кадри стали в моєму професійному житті незабутніми…
Працівники станцїї намагалися відстоювати свою точку зору на причини аварії, але тоді донести правду так і не змогли. Їх просто не чули і не хотіли чути. З часом версія вибуху обростала легендами про землетрус, про різні космічні явища тощо. Але згодом, уже в незалежній Україні, нам вдалося записати думки персоналу станції.
Валентин Єсипов: «Коли ведеш машину, у випадку аварійної ситуації натискаєш на гальмо. Автомобіль зупинився. Отак і тут, коли керуючий реактором побачив якусь небезпеку, то натис на кнопку. Якби не натис, то нічого б не сталося. Але він змушений був натиснути. І сталося те, що сталося. Недолік конструкції. І про це говорили задовго до аварії компетентні спеціалісти, які обслуговували реактор, говорили дуже давно. Ще з перших днів після пуску першого блоку. Мовляв, щось ненормальне відбувається з реактором. Але ніхто їх не чув.
Всі, до кого зверталися, запевняли: ви самі винні. Розібратися ніхто не хотів – ні «курчатовці», ні всі інші.
Як розповідав працівник ЧАЕС, начальник зміни другого енергоблоку, згодом Президент «Союзу «Чорнобиль» України» Юрій Андреєв, режим, в якому проводилися випробування, не був визначений в інструкціях з експлуатації ні розробниками, ні конструкторами, як аварійно небезпечний. Водночас замовчувався факт, що на Ленінградській атомній під час подібного експерименту раніше вже сталася аварія, проте її наслідки були незначними, і їх змогли приховати.
Про експерименти, пов’язані з оборонною промисловістю, атомники довго не говорили, ймовірно ще була чинною підписка про нерозголошення державних таємниць.
Про це мені розповів в інтерв’ю будівельник Василь Кравченко, який в ніч 26 квітня знаходився за 400 метрів від епіцентру вибуху і якого буквально засипало радіоактивним графітом. Його думка була необтяжена підписами за нерозголошення державних таємниць: «В усьому винна військова промисловість , паливо для ракетних боєголовок, потрібно було побільше цього всього».
Старший інженер-інспектор Олександр Назарковський згадував, що цей експеримент планували раніше провести на 3-му блоці, згодом на Ленінградській і на Курській АЕС. З різних причин не вийшло. А Чорнобильську готували до найвищої нагороди: 27 квітня мав бути Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Чорнобильської атомної другим орденом Леніна. От і поспішали зустріти нагороду з досягнутими успіхами.
«Система була така, ЦК партії тисне, плани достроково, аби одержати ордени, одному медальку, іншому, а керівництву – звання героя, орден Леніна. Система була такою».
АВАНТЮРНА ЗЙОМКА
Як українські журналісти пробивали броню заборони правдивої інформації з місця аварії на ЧАЕС.
Валерій Макаренко працював репортером в редакції інформації єдиного на той час в Україні телеканалу УТ-1. Побачивши через тиждень після аварії перше повідомлення про цю подію в новинній стрічці ТАРС (Телеграфне агентство радянського союзу), пішов з ним до головного редактора Яреми Фридрака. Той не погодився. Та й голова Держтелерадіо Микола Охмакевич не погоджувався на прохання інших журналістів відправити їх на ЧАЕС. Надто суворим були закони збереження державних таємниць.
Тоді Валерій вирішив діяти. Допомогли 13-річний стаж журналістської роботи в новинах і особисті контакти. У штабі авіації Київського військового округу вже повним ходом займалися ліквідацією аварії. Там погодилися взяти на борт гелікоптера телевізійну групу. З Валерієм був оператор Валентин Юрченко і відеоінженер Микола Лозін. 12 травня гелікоптер приземлився на околиці Чорнобиля. Жодних дозволів у групи не було. На “попутці” доїхали до командного пункту авіації в місто Чорнобиль, записали інтерв’ю з начальником штабу, офіцерами – учасниками ліквідації аварії.
Але цей матеріал керівництво могло не дати до ефіру. І Валерій вирішує пробиватися далі, щоб записати інтерв’ю з самим головою урядової комісії СРСР з питань ліквідації аварії. І це вдалося! Ніхто тоді, мабуть, не міг передбачити, що телевізійна група проникла в закриту Зону без офіційних дозволів, узгоджень і перепусток. Інтерв’ю з першим заступником голови Ради міністрів СРСР – головою урядової комісії з ліквідації наслідків аварії Іваном Силаєвим тривало 30 хвилин. Це було його перше інтерв’ю на місці аварії. Валерій ще й попросив у Силаєва гвинтокрил, щоб зняти розвержений реактор і покинуте місто енергетиків Прип’ять з висоти.
У чому приїхали з Києва, в тому й продовжили зйомку. Я, переглядаючи фото, ще й запитала здивовано: «А чому в тебе не покрита голова?»
«Не думали тоді про це…»
Інтерв’ю і репортаж випустили в ефір без зволікань. Спрацювало переконання: цей чоловік знає, що можна говорити і показувати.
Ось так авантюрна зйомка журналіста редакції інформації УТ-1 пробила броню заборони на правду про аварію.
Телеоператор Валентин Юрченко помер восени того ж 1986 року.
Валерій Макаренко бував у Зоні, як журналіст, ще кілька разів, зустрічався з ліквідаторами, побував в усіх «гарячих» точках, висвітлював небачену в світі роботу – проблемну, часом драматичну, але й звитяжну. Все це складало унікальний відеоархів-літопис удач та помилок аж до останньго репортажу про завешення спорудження «саркофага» над колишнім 4-м енергоблоком ЧАЕС 30-го листопада 1986 року.
Згодом Валерій був співведучим і автором сюжетів перших телемарафонів «Дзвони Чорнобиля».
Нині Валерій Макаренко очолює громадське об’єднання інвалідів Чорнобиля і жертв техногенних катастроф «Союз «Чорнобиль» – Фокусіма».
ПІД КОВПАКОМ ЦЕНЗУРИ
Працювали кінематографісти над першим фільмом про аварію на ЧАЕС.
Володимир Шевченко. Без перебільшень легендарна особистість. Те, що він зробив, потрясло світ, а його спадок залишиться у віках. Не лише в Україні, а й у світі. Він вперше у світовому кінематографі показав радіацію і дав змогу почути її голос у фільмі «Чорнобиль: хроніка важких тижнів». Він зі своїми колегами зі студії «Укркінохроніка» відтворив події перших тижнів аварії. Зйомки тривали з 14 травня впродовж ста днів. Фільм показав безпрецедентний жертовний подвиг тисяч людей. Ціною власного життя.
Володимир Шевченко був режисером і водночас оператором стрічки. Він разом зі своїми колегами – кінооператорами Володимиром Таранченком, Віктором Кріпченком, Володи-миром Кукоренчуком, Ігорем Писанком, Ана-толієм Хімічем знімав на кіноплівку в найнебезпечніших місцях ЧАЕС. Зокрема, на даху енергоблоку, де сталкери «зони» в умовах надзвичайно високих рівнів радіації збирали графіт. Там кожен міг перебувати не більше 2 хвилин. Знімали під реактором, куди шахтарі прокладали тунель, аби подавати рідкий азот для охолодження, розвержений реактор з вертольотів.
Цей фільм сам став проявом найвищого професійного подвигу. І правдою , яку документалісти відкрили для людей. Колеги Володимира Шевченка розповідали в інтерв’ю телемарафону «Дзвони Чорнобиля»:
«Монтаж годинного фільму закінчили у вересні 86-го. Проте з виходом на великий екран і показом по телебаченню виникли проблеми. В апаратній студії почали з’являтися «чорні полковники» – військові цензори. Впливові працівники ЦК партії тикали пальцем в кожен кадр»…
Потім була створена міжвідомча комісія з 33-х міністерств і відомств. Після їхніх зауважень дозвіл повинні були дати Головліт, Держкіно, ЦК КПРС, Політбюро.
І нарешті у березні 1987 року документальний фільм «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» студії «Укркінохроніка» вийшов у світ. Він став потрясінням у відкритті правди про Чорнобильську трагедію. І водночас – справжнім кіномистецьким шедевром документалістики. Його побачив не лише весь радянський союз, а глядачі 132 країн світу, кінострічка отримала численні міжнародні нагороди. Текст фільму написав письменник Ігор Малишевський, озвучив актор Микола Олялін.
Ця робота займає 50-ту позицію у списку «100 найкращих фільмів світу». У 1990-му році Володимир Шевченко став лауреатом Державної премії СРСР. На жаль, посмертно. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії Володимир Микитович Шевченко пішов з життя 30 березня 1987 року. Через тиждень після прем’єри. Причиною смерті став рак легень, спричинений опроміненням. Визнання прийшло вже після його смерті. У всіх телемарафонах «Дзвони Чорнобиля», які, нагадаю, виходили в ефір з 1991 -го 12 років поспіль, ми використовували фрагменти фільму, його вражаючі історичні кадри. Підготували про Володимира Микитовича сюжет за спогадами його колег і рідних. Учасниками наших телемарафонів були й оператори фільму.
Світла і вічна пам’ять героям, які в ті складні роки в тоталітарній країні виборювали світло правди.

О.Осауленко