Дещо про «се ля ві» українців «у них»

«Широкомасштабна війна, розв’язана росією проти України, змінила не лише нас – вона значною мірою змінили світ». Ця теза, яка за чотири роки кровопролитної війни стала настільки поширеною і звичною, що ми, на жаль, іноді просто сприймаємо її, як банальний факт, вже не заглиблюючись у суть. Насправді ж фраза «ця війна змінила світ» настільки всеоб’ємна, що розбирати її на деталі можна (і ще доведеться) роками і десятиліттями… Ми ж сьогодні візьмемо лише кілька конкретних фактів із життя людей, які колись були (а можливо, в душі і залишаються олександрійцями, чи в усякому випадку – причетними до нашого міста) – фактів, як війна змінила їхнє життя, змусивши покинути рідний дім і знайти прихисток в іноземних державах. Це не якісь узагальнення чи штампи, а звичайні побутові випадки, якими люди поділилися з нами, так би мовити, «вирвані з контексту» епізоди, замальовки з життя в еміграції.

«Живемо за формулою
ми тут ще рік, а там подивимося»
Киянка (а в недавньому минулому олександрійка) Наталія Кищенко наприкінці лютого 2022 року покинула свій дім. Жінка каже, що насемперед потрібно було подбати про безпеку сина, 12-річного Антона.
«Дорога була стандартною для тих днів: евакуаційний поїзд Київ – Львів – Перемишль. Далі поїхали в Дублін (Ірландія), де живе моя сестра. Минуло чотири роки, але в мене досі відчуття, що це все якийсь сон, що я прокинуся і опинюся у себе вдома, в Києві».
«Напевно, найскладнішим для мене було прийняття того факту, що війна – це, на жаль, надовго. Адже пам’ятаєте, як нас на початку деякі особи, наближені до державної влади, запевняли: «Тиждень-два, максимум три – і все закінчиться». Але навіть нам, простим людям, дуже скоро стало злозумілим, що така війна не закінчиться ні через місяць, ні через рік. І я тоді якось переконала себе рахувати життя за формулою «ми тут ще рік, а там подивимося». Але вже минуло понад чотири роки, і я розумію, що дивитися вперед доведеться на більший термін, – каже жінка. – Можна сказати, що я живу у двох реальностях – ірландській та українській, бо дуже занурена в український контекст. Головою і серцем я в Києві». До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія Кищенко працювала директоркою з розвитку в будівельній компанії. Вона зазначає, що для такої роботи в Ірландії, окрім гарної англійської, необхідне розуміння місцевого контексту, якого їй не вистачало. Тому жінка вирішила піти на річний курс маркетингу та бізнесу в дублінському коледжі й паралельно продовжувати роботу в Україні.
Зараз Наталія викладає онлайн маркетинг у Львівській бізнес-школі та дописує в місцеві ЗМІ: протягом року вела колонку в Irish Independent про життя українки в Ірландії та публікувала статті в профільних журналах про бізнес.
«Для мене головний аргумент нашого перебування в Ірландії – це офлайн-навчання сина в хорошій школі. Так, у більшості київських шкіл начебто є бомбосховища, але це начебто. До школи ще потрібно дістатися, а постійні тривоги й обстріли не йдуть на користь психічному здоров’ю підлітка. Тому ми для себе вирішили, що залишаємося за кордоном до закінчення війни», – каже пані Наталія.
Тетяна Т., уродженка Олександрії. З нашого міста виїхала разом з неповнолітніми сином і дочкою в Чехію у перші ж дні війни. Працює на одному з машинобудівних підприємств робітницею. Вивчила чеську мову. Як відомо, Чехія – дуже дружня Україні країна, яка нарівні з Польщею прийняла величезну кількість наших біженців. Але чи завжди ставлення до українських мігрантів є чуйним і доброзичливим з боку пересічних громадян? Ось короткий випадок з життя пані Тетяни, розказаний нею.
«Чи працюють права людини для емігрантів у чужій країні?
Любі мої земляки, я ділюся цією історією для того, щоб ви знали: права людини працюють всюди і для всіх. Залишати приниження безкарним — це лише наш вибір. Але ми можемо вибрати не мовчати і діяти законно, зберігаючи свою людську гідність!
Впевнена, що багато хто з вас хоча б раз потрапляв у ситуацію, де вас принижували із-за походження. Просто за те, що ви українець чи українка. Чому ми стаємо «легкою здобиччю» для людей даного типу? Тому що вони в 99,9 відсотка випадків не очікують, що ми будемо захищатися. Люди, які не говорять мовою країни і не знають її законів — це «ідеальна боксерська груша» для агресивних, далеких від розуміння і доброти осіб. Ми маємо кожного такого разу показувати: нас не можна ображати! Ми вміємо і будемо захищатися.
Ось як це було в моєму випадку.
Учора вранці ми з колегою їхали на роботу в м.Яблонці-над-Нісою. Зайшовши в автобус, колега, як завжди, намагалася відсканувати свій квиток через автобусний термінал. Але техніка підвела — термінал чомусь не зчитував код.
Вона повернулася до водія, щоб вирішити цю технічну проблему чи попросити допомоги. Вона навіть не встигла закінчити своє питання, як роздратований водій різко вихопив квиток з її рук. Замість адекватної відповіді він агресивно і грубо притиснув цей квиток їй прямо до лоба зі словами: «Може, ви так щось побачите?!»
Коли я заступилася за колегу і запитала, що він собі дозволяє, отримала у відповідь: «Зі мною ти говорити не будеш, говорити можеш лише у своєму гуртожитку зі своїми українцями!».
Маю сказати, не вперше зі мною стається подібна ситуація, спричинена саме нечемним водієм автобуса, але колись я не розмовляла чеською і не могла належним чином відповісти на образи. Та зараз я вже впевнено можу відстоювати свої права.
Тож я надіслала офіційну скаргу автомобільній компанії-перевізнику вчора ввечері, і вже сьогодні до обіду питання було повністю вирішене! Зізнаюся, швидкість та справедливість реакції мене вразили…
Отже, визнання провини: Компанія оперативно провела розслідування та підтвердила, що описана поведінка водія порушила внутрішні правила і професійну етику.
Реальний результат: керівництво автобусного депо в Яблонці-над-Нісою прийняло рішення: ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ З ЦИМ ВОДІЄМ БУДУТЬ РОЗІРВАНІ ЯКНАЙШВИДШЕ. ЙОГО ЗВІЛЬНЕНО. Щиро дякую компанії ICOM transport за таку блискавичну та справедливу реакцію.
Тож не мовчіть! Звертайтеся до відповідних органів. Уся контактна інформація будь-яких установ є в доступі. І пам’ятайте: штучний інтелект (як Gemini чи ChatGPT) – це не тільки для створення фото. Це ваш великий помічник у перекладі офіційних листів, пошуку інформації та класифікації ситуації. Використовуйте ці інструменти, щоб подолати мовний бар’єр і захистити себе.
Справедливість працює, якщо ми перестаємо бути мовчазними жертвами і починаємо діяти і допомагаємо один одному»…
І ще одна побутова історія з життя. Її розповіла вже добре відома і шанована в Олександрії жителька міста Бат (Велика Британія Женя Шкіль. Пані Женя (якщо хто ще не знає) живе в Англії вже понад 20 років, переїхавши туди разом з родиною з Києва. Коли почалася широкомасштабна війна, вона, взявши цю трагедію дуже близько до серця, вирішила включитися у волонтерську роботу і взялася за справу дуже відповідально і, так би мовити, стратегічно: звернулася до місцевої влади з ініціативою, аби місто Бат стало побратимом Олександрії. Влада Бата погодилась. Так з легкої руки пані Жені між нашим і англійським містами з 2023 року зав’язалися дуже теплі, дружні стосунки, про які постійно повідомляється в ЗМІ.
Але навіть, здавалося б, звикла до всього за час тривалого проживання в середовищі іншого менталітету, Женя розповіла і ось таку, незвичну для нас, приватну історію про чиновницьку бюрократію в країні Туманного Альбіону, яка її обурила.
«Я постараюся не лаятися
занадто багато…
Я допомагаю літній українській біженці, яка почала працювати у Великій Британії з моменту свого приїзду в країну, дні напроліт працюючи звичайною прибиральницею, щоб забезпечити себе та свою сім’ю в Україні. Влітку минулого року вона досягла пенсійного віку, і оскільки її здоров’я погіршувалося, було розумним скоротити її робочий час – це була моя порада.
З моменту приїзду вона сплачує податки. Вона живе в орендованому житлі та не отримує жодних коштів допомоги, доступних для українських біженців. Але в неї виникли проблеми з оформленням пенсії, а вона недостатньо в цьому орієнтується. Я спробувала їй допомогти.
Коротше кажучи, сьогодні я провела 2 години по телефону з людьми з Пенсійного кредиту (очевидно, це прообраз нашого Песійного фонду. – Авт.). Першого разу вони просто поклали слухавку – гаразд! Телефоную вдруге – вони повідомили мені, що в неї немає відкритої заяви, і що мені потрібно зателефонувати на інший номер, щоб зробити це. Але я вже заповнила дві таких заяви для неї за останній рік! Чому б не зберегти цю інформацію? Гаразд, можливо, ви думали, що вона не має права раніше, але вона старіє – їй потрібно буде подавати заяву знову.
Тож втретє мені пощастило: я набрала інший номер і довго слухала в телефоні їхню надокучливу музику, поки чекала відповіді. Потім я ще годину заповнювала анкету з чоловіком на тому кінці зв’язку, у якого був дуже приємний голос (але це була єдина втіха). Врешті він сказав, що у них є спеціальний відділ для українців, і що їм потрібно перевірити її українську пенсію, а також поцікавився, чому вона не може жити у своїй крихітній квартирі в Херсоні чи продати її (змилуйся, Господи! Людина абсолютно далека від розуміння стану речей в Україні…). Одним словом, вони хочуть побачити і це, і се…
Я запитала, якщо у вас є команда фахівців, які займаються питаннями українців, хіба у них немає перекладачів, щоб допомогти жінці? Він сказав, що вони можуть знайти одного перекладача, але їй ще потрібно зателефонувати і запитати. Я сказала, як тоді заявниця може зрозуміти, який варіант їй обрати, поки не поговорить з людиною, яка може організувати перекладача?! Співрозмовник був спантеличений цим запитанням: – сказав, що якось ніколи про це не думав.
Але я дуже вперта і продовжуватиму боротися за неї, адже вона тут сама – без родини, без підтримки. Рада (місцева влада. – Авт.) на мій запит каже, що вони не займаються пенсійним кредитом, мовляв, «зателефонуйте їм». Ця жінка намагається вивчити англійську, але це важко, коли ти вже в літах, тому їй складно щось особисто пояснювати державним службовцям.
На цьому етапі все, що я хочу зробити, це дуже голосно лаятися…
Наразі вони сказали, що надішлють їй конверт, щоб заявниця відправила деякі документи. Вона має отримати його до кінця цього тижня, а потім служба розгляне її заяву. Не знаю, як і за які кошти вона житиме до того часу…
Все ще хочу лаятися. Далі буде»…
І просто статистика. Невесела.
Згідно з дослідженням Центру економічної стратегії (ЦЕС) на 2026 рік за кордоном перебувають 5,9 млн українських біженців.
Переважна більшість біженців – це жінки (найбільша частка – 13% жінки у віці 35-44 років ) та діти.
Cтаном на січень 2025 року найбільша частка українських біженців у Європі перебуває в Німеччині (30%) та Польщі (22%). Поза країнами Європи, країнами з найбільшою за кількістю прийнятих з початку повномасштабного вторгнення українців – США (280 тис. осіб), Велика Британія (253,2 тис.) і Канада (210,2 тис.).
За межами України, за розрахунками ЦЕС, за різними сценаріями можуть залишитися від 1,4 млн до 2,3 млн українців.
За даними ООН, більшість українських біженців все ще хочуть повернутися додому, однак їхня частка останнім часом помітно зменшилася.

О.Осауленко