Дорога Iранки

Олександрійка, сержантка 67-ї окремої механізованої бригади Наталя Кузнєцова з позивним Іранка загинула 26 серпня 2024 року через вогнепальне поранення. Їй був 31 рік. До повномасштабної війни вона працювала юристкою. У травні 2022 року Наталія повідомила, що долучилася до лав 3-го окремого стрілецького батальйону 67 ОМБр. Її чоловіком був офіцер Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, командир Чернігівського обласного загону, сотник Правого Сектору, військовослужбовець Віктор Панаско з позивним Іранець. Після участі в АТО чоловік потрапив за ґрати через те, що захищав дружину від нетверезого нападника, який помер від ножового поранення. Через перевищення самооборони Панаско отримав 15 років ув’язнення. Однак 24 лютого 2022 року військовий за амністією Президента звільнився з ув’язнення та відправився на фронт. 6 травня 2023 року Віктор Панаско загинув у бою під Бахмутом.

Іранка мстила ворогам за чоловіка до останнього. Вона приєдналася до Правого Сектору ще на Майдані у 2014, під час Революції Гідності. Згодом очолила Чернігівську обласну організацію політичної партії “Правий Сектор”. Від перших днів повномасштабного вторгнення — в строю Добровольчого українського корпусу “Правий Сектор”, військовослужбовець 67 ОМБр ЗСУ. Для всіх, хто її знав, Наталія назавжди залишиться прикладом жіночності, вір-ності, витривалості, внутрішнього спокою і разом з тим активної діяльності задля України.
Олександрія попрощалася з Наталією Кузнєцовою 30 серпня 2024 року у ПК»Світло-пільський». Перед цим, 29 серпня, з Іранкою попрощалися побратими на Майдані Незалежності у Києві. Захисницю поховали на Новопилипівському кладовищі.
Наталія Кузнєцова народилася 11 грудня 1992 року в Олександрії. Навчалася у школі №17, потім вступила до Політехнічного коледжу на юридичний факультет, який закінчила з відзнакою. Вищу освіту отримала за фахом юриспруденції. Працювала в юридичній компанії «СКАНВЕЙ».
У 2014 році брала активну участь у Революції Гідності. Під час Майдану познайомилась із Віктором Панаско (позивний Іранець), згодом вони одружились, і Наталія взяла псевдонім Іранка. Із початком повномасштабного вторгнення, не вагаючись, обоє стали на захист Батьківщини.

Мама Наталії Людмила Медведенко пригадує: донька з раннього дитинства росла бойовою дівчинкою з постійно розбитими колінками, дуже допитливою та кмітливою. Стійкість і рішучість були її невід’ємними рисами. Коли Наталія навчалася у школі, не всі колеги Людмили, яка працювала у цьому навчальному закладі, знали, що це її донька. Дівчинка завжди була дуже самостійною і всі питання та проблеми розв’язувала без допомоги батьків. Навчалася добре – перед очима був приклад старшого брата – студента Харківського національного університету. Наталка ніколи не заздрила іншим дівчатам, які одягалися краще, у неї не було забаганок, згадує пані Людмила. Навпаки, коли мама пропонувала щось купити, дівчина відмовлялася: «Я ще в цьому походжу».
«Я дуже хотіла, щоб Наташа навчалася у медичному коледжі. Але на її рішення вступити на правознавче відділення Політехнічного коледжу вплинула смерть батька, – говорить Людмила Анатоліївна. – Коли чоловік повертався додому, його побили та пограбували. Наталочці тоді було 5 років, а її старшому брату Денису – 10. Сім’я залишилася без чоловіка й тата, і це було дуже важко». Спочатку родині дуже допомагав дідусь – батько Людмили. Але через рік і він загинув в аварії. І на Людмилиних руках залишилися двоє дітей, хвора мама та старенькі дідусь із бабусею. Наталка хотіла жити в країні, де порядок і правосуддя – понад усе, тому й обрала юридичну освіту. Політехнічний коледж, який тоді ще називався Індустріальний технікум, закінчила з відзнакою – з червоним дипломом. Потім вступила до Київського вишу. Це був 2014 рік. Революція Гідності, Майдан. Мама дуже переживала за доньку, хотіла забрати її додому. Але Наталка вже влаштувалася на роботу, у Києві у неї було навчання, подруги, своє життя. Вона ніколи не прагнула знайти собі багатого хлопця, не гналася за престижем та статусом. Вони з подругами готували чай та канапки для протестувальників на Майдані, і одного разу серед активістів Наталка зустріла свою долю. Приїхавши додому на новорічні свята, Наталка ледь дочекалася Різдва і стала збиратися до столиці. Мама відразу відчула, що донька змінилася, і все зрозуміла, хоча Наталка нічого їй не розповіла. За тиждень донька зателефонувала і повідомила: «Мама, з тобою хоче поспілкуватися один хлопчина. Його звати Вітя. Передаю йому трубку». «Добрий день, Людмило Анатоліївно, – почула жінка у слухавці незнайомий голос. – Я Віктор. Я зробив пропозицію вашій доньці. Вона погодилася, ми одружимося. Наталія – така дівчина, що вирішує один раз і назавжди, і у нас багато спільного». Мама, звичайно, була приголомшена такою новиною і тим, що все відбулося настільки швидко. Але хто коли запитував у батьків у таких справах? Згодом Наталка розповіла мамі: Віктор зробив їй пропозицію на сцені, де виступали політичні діячі. Ведучий у мікрофон оголосив: «А зараз сотник Правого Сектору на псевдо Іранець хоче зробити промову». Віктор вийшов на сцену і став на коліно. А Наталку, яка стояла серед глядачів, хлопці підняли на руки і винесли на сцену. Тремтячими руками Віктор відкрив коробочку з каблучкою, освідчився, і його кохана відповіла йому «Так». Ця коробочка зберігається у Людмили Анатоліївни як пам’ять про той день. Відтоді почалася підготовка до весілля. Спершу мама поїхала до Києва знайомитися з майбутнім зятем. Вийшла з вагона і побачила на пероні донечку з хлопчиною у костюмі. В руках він тримав букет квітів. Побачивши Людмилу, розгубився і не знав, що робити – квіти дарувати чи важкі сумки у жінки забрати. «Синок, все нормально, не хвилюйся. Мама проста жінка, я все розумію», – заспокоїла його Людмила.
Вдома розклали смаколики, Віктор спитав дозволу запросити побратимів і змінив костюм на військову форму. Тоді Людмила, за її словами, побачила зовсім іншого Віктора. Пролунала сирена, діти швидко зібралися і побігли на Майдан. Почався штурм. Його учасниками були зовсім молоді хлопці та дівчата. Віктору було 23 роки, Наталочці 21. Їх познайомив, загартував і зміцнив Майдан. На весілля до нареченого Наталку вів вітчим – другий чоловік Людмили, який замінив її дітям батька. «Ми зі свахою говоримо, що були двічі щасливими: коли наші діти народилися, і коли одружилися. І ми й гадки не мали, що доведеться пережити таку втрату», –розповіла пані Людмила.
Після одного прикрого випадку мама зрозуміла: Наталка вибрала шлях військової і вже не змінить свого рішення. У Чернігові до неї з подружками почали чіплятися п’яні чоловіки, у яких були ножі. Вступилися побратими. Сталася бійка, у якій звинуватили Правий Сектор, зокрема Віктора. Його засудили до позбавлення волі, а Наталка очолила Правий Сектор у Чернігові і стала розгортати політичну діяльність. Загострене почуття справедливості не дозволило їй залишитися осторонь.
Перед повномасштабним вторгненням батьки купили дітям квартиру в Києві. Сподівалися приїздити до них у гості, няньчити онуків… Але наприкінці лютого 2022 року Наталія зібрала дружин та дітей побратимів, а також свою свекруху і вивезла їх на Західну Україну. А сама поїхала до хлопців, адже завжди говорила: «Я повинна бути там, де мій чоловік». Так вони і служили в одній бригаді. Іранець загинув 26 травня 2023 року під Бахмутом. І Наталка, і Віктор завжди були на зв’язку з мамами. Того ранку телефон Людмили мовчав. І це було незвично, викликало погані передчуття. Невдовзі жінка отримала повідомлення у Telegram: «Мамо, тримайся, Іранець 200». Вона відразу зателефонувала доньці, але відповіла подружка: Наталка була на заспокійливих. Людмила зателефонувала свасі, і дотепер пам’ятає її крик.
Наталка приїхала додому з побратимами. Зайшла на подвір’я спокійна, зібрана. Трималася мужньо: «Мамо, заспокойся, не треба трагедій, маємо гідно поховати Вітю». Сама вела машину, коли їхали до Києва. Але мама бачила, як хлопці постійно дають доньці заспокійливі пігулки. Віктора поховали на Лісовому кладовищі. Людмила з чоловіком і сьогодні за першої нагоди їздять у столицю, відвідують могилку Іранця, спілкуються зі свахою, яка для Наталки була другою мамою.
…Поховавши чоловіка, Наталія зібрала волю в кулак і продовжувала воювати, хоча у неї була можливість звільнитися. Мужня, відважна, вона піднімала і вела за собою чоловіків. І ті її слухали. Вона ніколи не розповідала, які завдання виконувала, які труднощі переживала. Завжди говорила: «У мене все добре».
У березні 2023 року Наталія отримала від Президента України орден «За мужність» ІІІ ступеня, мала інші відзнаки та нагороди, зокрема нагрудний знак «За зразкову службу», медаль ДУК ПС «За відданість боротьбі» тощо, але ніколи не хизувалася цим. Коли приїздила додому, ні з ким не зустрічалася, сиділа у своєму дворі на лавочці біля фонтана, який зробив вітчим. Мріяла, що коли закінчиться війна, купить собі крісло-гойдалку і сповна насолодиться тишею та спокоєм. А потім втілить у життя їхні з Віктором плани. У мирному житті Наталія захоплювалася бісероплетінням, любила малювати та багато читала. Мудра, виважена, добра, справедлива, впевнена в собі, вона давала мамі багато цінних порад, і Людмила досі часто запитує себе: а як би у тій чи іншій ситуації вчинила Наталка? «Я пишаюся своєю донькою», – говорить вона. Її материнський біль з часом не минає. Людмила зі свахою прийняли рішення розповідати про своїх дітей, щоб українці пам’ятали про них та їхні подвиги і не забували, яку ціну нам доводиться платити у цій війні…
Після виходу на заслужений відпочинок Людмила планує займатися квітами, які дуже любить і любила Наталія, і мріє за спонсорської допомоги відремонтувати дорогу у своєму мікрорайоні та назвати її «Дорога Іранців».

Олена Карпачова