Тиха історія великої сили

Олександрія активно підтримує внутрішньо переміщених осіб. Про це свідчить статистика – найбільша кількість ВПО у Кіровоградській області зупинилася саме в Олександрійській громаді. А дехто проживає у нашому місті з 2022 року і вже називає Олександрію другим рідним містом. Серед них – Людмила Челомбітко.

… 23 лютого 2022 року о 23.00 у двері квартири Челомбітко у Краматорську постукали. Людмила відчинила. Виявилося, прийшли з військкомату – до чоловіка Володимира, який у 2016-2017 роках служив у зоні АТО, має нагороди. Сказали: «Вранці будьте на місці збору». Чоловік, не вагаючись ані хвилини, склав речі в наплічник. На світанку наступного дня почалися обстріли. Володимир привіз до Людмили старших дітей, які жили окремо, – одружених доньку і сина – і пішов до центру комплектування. Зятя – поліцейського – ще 15 січня направили служити до Маріуполя.
У родині Челомбітко троє дітей – дві доньки і син. До війни Людмила з мамою та старшою донькою Анастасією займалися підприємництвом – у них були продуктові магазини поряд з ДГМА та іншими навчальними закладами. Основними покупцями були студенти. Чоловік займався фермерським господарством, разом зі старшим сином Даніїлом працював далекобійником. Сім’я дуже дружна та злагоджена.
Краматорськ – індустріальне, розвинене і комфортне місто з кількістю населення понад 300 тисяч. Так було до війни. І з роботою проблем не було – працювали декілька машинобудівних заводів, великі торговельні центри. Поблизу – Святогорськ з Лаврою, куди приїздили багато туристів та паломників. Усім своїм дітям Челомбітки купили по квартирі. Думали – житимуть спокійно і розмірено, виховуватимуть онуків. Усі плани зруйнувала війна…
Людмила згадує випадок 20 лютого 2022 року. Журналісти з Нідерландів на ламаній українській попросили показати сховище у підвалі. Людмила спілкувалася з ними, показувала облаштовані приміщення у підвалі їхнього добротного триповерхового будинку, який зводили після Другої світової полонені німці. Сховище було поділене на окремі кімнати, є два виходи, туалети, умивальники, батареї опалення, система вентиляції. Чому журналісти просили показати його? Можливо, їм було щось відомо про майбутнє вторгнення?

Будинок, де Челомбітки жили у Краматорську, – поряд із залізничним вокзалом, на якому 8 квітня 2022 року сталася страшна трагедія – внаслідок обстрілу російськими військами загинули понад 50 людей і більше 100 отримали поранення. Серед постраждалих були і знайомі Людмили та її чоловіка.
Дякувати Богові, їхня родина вціліла – 29 березня Людмила з дітьми та своєю мамою виїхали у приміське селище. Та коли лінія фронту стала наближатися, і у небі все частіше з’являлися літаки, у молодшої доньки Уляни починалася паніка, і чоловік сказав: «Люда, бери дітей і їдь». Зібрали найнеобхідніші речі, сіли в авто і поїхали – Людмила з доньками та невісткою, бабуся (Людина мати), собака і кіт. Виїжджати допомагали працівники ДСНС – їхали попереду і показували дорогу Людмилі, яка була за кермом власної автівки. Вони їхали в нікуди, залишаючи все нажите роками, але трималися разом — і це давало сили.
Зупинилися у Дніпрі, де прожили три дні – шестеро людей і тварини в одній кімнаті. Велике місто з його шумом і швидким ритмом не сподобалося, хотілося спокою. Поїхали далі і дісталися до Олександрії, про існування якої до того не знали, просто сподобалася назва. Під’їжджаючи до міста, зв’язалися з місцевими волонтерами. Поселилися у двох кімнатах гуртожитку Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв. Умови, за словами Людмили, дуже хороші. Їм виділили дві кімнати, де розмістилися по троє. Думали, приїхали на кілька днів. Але місто прийшлося до душі, тож вирішили залишитися. У гуртожитку поряд з ними живуть люди, які також втекли від жахів війни – зі Слов’янська, Волновахи, Харкова та інших міст.
Вони довго тішили себе тим, що повернуться додому. Але, проживши в Олександрії три роки, знайшли підтримку, нове коло спілкування, і зрештою – кожен нову справу. Місцеві жителі ставляться до переселенців з повагою і теплом, і за це їм щира вдячність.
Дві квартири у Краматорську розбиті. Людмила двічі їздила на батьківщину оформлювати документи. Наразі родина отримала компенсацію за пошкоджене майно за програмою «Є відновлення».

З першого квітня 2022 року, відколи приїхали в Олександрію, Людмила з дітьми щодня допомагають у Центрі допомоги «Олександрія». Стали волонтерами і рятують від сумних думок та складних ситуацій самі себе й інших переселенців. Познайомилися з хорошими людьми, які опинилися в таких самих умовах, з багатьма стали друзями. «Тепер це не просто місце — це моя друга сім’я», – говорить жінка. Людмила у Центрі щодня. Вона завжди готова допомогти, підставити плече, вислухати: «Мене мотивують люди. Особливо ті, хто приходить розгублений, наляканий, без нічого… Я добре знаю, що вони відчувають. І якщо можу комусь допомогти – значить, день прожитий недаремно».
Чоловік Людмили Володимир, військово-службовець ЗСУ, говорить: «Матеріальне – це не головне. Усі живі, здорові, і це найважливіше. Все інше – заробимо». Челомбітки відзначатимуть 30-річчя подружнього життя. Людмила так само живе у гуртожитку коледжу культури, але вже придивився їй будинок, і найближчим часом вона буде зі своїм житлом. «Стану олександрійкою – це вже точно», – посміхається вона. До речі, в родині Челомбітків уже є олександрійці – донька Людмили та Володимира Анастасія Євсейчик – відома в нашому місті молодіжна активістка і тренер з йоги – на День міста у 2024 році народила синочка Давида. «Це світло в наші темні часи, – усміхається Людмила. – З ним я зрозуміла ще більше, заради кого ми тримаємося, працюємо і допомагаємо». Чоловік Анастасії, як і її батько, служить в ЗСУ. Дідусь вперше побачив онука, коли малюку вже було 1,5 роки, а тато має змогу взяти сина на руки раз на пів року. Поки що, на жаль, родині не вдається зібратися усім разом, бо відпустки у захисників не співпадають. Але все ще попереду.
Людмила Челомбітко разом з іншими дружинами військовослужбовців була учасницею проєкту «Піксельна весна». У її планах – розпочати в Олександрії власну справу. А поки що вона виготовляє гарні унікальні бісерні прикраси в українському стилі – силянки, ґердани, чокери, які ідеально доповнять образ або стануть чудовим подарунком, – і разом з іншими майстрами та майстринями бере участь у благодійних ярмарках.

Людмила Челомбітко – це приклад тихої щоденної мужності та мудрості. Приклад того, як люди, що самі втратили дім, стають опорою для інших. Тому вона радить у важкі часи не замикатися у собі, спілкуватися, об’єднуватися з людьми, яким також довелося тікати від війни. Спільні проблеми та спільні успіхи дають розуміння, що ти не сам на сам зі своїми страхами та станами, а об’єднавшись, можна допомогти і собі, й іншим.
Історія цієї жінки та її родини – насправді про велику силу залишатися людьми, навіть втративши все. Саме з таких тихих щоденних вчинків і народжується справжня громада. Війна забрала у Людмили звичне життя, але дала новий сенс – бути поруч із тими, хто цього потребує. І в Олександрії її історія ще тільки починається.

Олена Карпачова