«Історія», про яку історики не говорять голосно

Нещодавно у бібліотеці – філії №3 Олек-сандрійської міської централізованої бібліотечної системи відбулася зустріч читачів з письменником Сергієм Полуляхом, на якій він представив свій новий твір. У зустрічі, організованій адміністрацією бібліотеки, взяли участь студенти літературного факультету Університету третього віку. Представляли гостя аудиторії завідувачка бібліотеки Олена Губа та працівник ЦБС Богдан Тобілевич.

Уродженець Олександрії Сергій Полулях – вже понад три десятиліття відомий на Кіровоградщині передусім як журналіст, а також як краєзнавець, публіцист, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. За порівняно невеликий відрізок часу він видав уже декілька літературних творів, не лише прозових, а й поетичних, які базуються передусім на власному досвіді у різних сферах суспільного життя та на історичному фактажі й обов’язково – з «прив’язкою до місцевості». Цей архітектурно-будівельний термін в даному контексті означає, що всі написані письменником твори тісно пов’язані з нашим краєм і його історією. Біографія пана Сергія до певної пори звичайна: навчання в школі, училищі, інституті, служба в армії, праця робітником на шахтах Олександрії, будовах і заводах Маріуполя і навіть в артілях з видобутку золота на Колимі, де він трудився наприкінці існування СРСР, прагнучи відчути дух «північної романтики старателів». А друкувати вірші й новели почав ще зі школи, це і визначило подальшу долю – з кінця 1991 року йому запропонували працювати кореспондентом газети, а потім і телебачення. Слід зазначити, що саме він стояв біля витоків першого в Олександрії незалежного місцевого телебачення НТА, яке виникло у 1993 році на противагу тодішньому офіціозному Центральному телебаченню. Швидко став медійною зіркою місцевого, а далі обласного масштабу, популярним телеведучим і автором аналітичних програм, головним редактором телекомпанії в Кропивницькому (на той час – Кіровограді).
Цього разу письменник представив нову книгу. Це невелика робота (особливо, якщо порівнювати з його епічним, всеохоплюючим твором «Дажбог день») з дещо епатажною назвою – «Історія випивки в межиріччі Інгулу та Інгульця».
Але нехай не відлякує читача такий навмисне спрощений заголовок на титульній сторінці та обкладинці із схематичним, але промовистим малюнком – двома келихами з вином на тлі географічної мапи нашої частини правобережжя Дніпра – тут при вдаваній простоті назви не все так просто насправді з самим твором.
Бо це не якась ода богу Бахусу в українському стилі і так само – не гнівний науково-популярний трактат «про згубність «зеленого змія». Таких трактатів за всю історію людської цивілізації написано стільки…
Це такий собі черговий своєрідний аналіз нашої минувшини, погляд на неї «крізь склянку» з чимось міцнішим, ніж чай (хай вибачає автор за таке банальне визначення). Просто так вийшло історично, що у різні часи людство розвивалося чи занепадало, не випускаючи при цьому ту саму «склянку» з рук, і від цього факту не відмахнутися, як би ми того не хотіли. А отже, ця чергова робота С.Полуляха – не наукове дослідження, а скоріше спогади про минуле нашого краю, тільки з дещо несподіваного боку. (До речі, у слухачів на зустрічі, які були поважного віку і які теж могли багато чого пригадати із місцевої історії, анотація книжки з цитуванням витягів з неї теж викликала певні ностальгічні спогади). До всього сказаного – книга написана простою і доступною для розуміння мовою, вся пронизана легким гумором і аж через край наповнена народними говірками, афоризмами, дотепами і анекдотами. А тому читається легко, «на одному подиху». Далі розглянемо декілька фрагментів.
Починається книжка ось таким вступом автора:
«Це спроба розкрити українську історію алкоголю, оскільки і в цій площині московити намагаються привласнити собі, можна сказати, загальнолюдське надбання, зробити ще й алкоголь «ісконно русскім». Ми не претендуємо на першість у вживанні – нехай це сумнівне лідерство залишається за ними. Як воно і було, хоча і тут апологети «русского міра» намагаються виставити росіян ледь не поборниками тверезості. Історія і факти доводять зворотнє. Разом з тим варто озирнутися на нашу власну історію, яка теж тісно пов’язана з алкоголем. А взагалі – це книга про обережність, а не надмірність».
С.Полулях на початку відсилає читача до досліджень іншого відомого журналіста і крає-знавця Юрія Матівоса. А той, у свою чергу, зазначає:
«Із Святого писання знаємо, що найвище творіння Бога – людина. Та вона, на жаль, вчинила багато гріхів. Тоді Господь вирішив омити землю водою від нечестивого людського роду, а правдивого Ноя зберегти на землі для подальшого розмноження людей. І напустив Господь на грішну землю всесвітній потоп. На свій ковчег Ной взяв кожної тварі по парі, птахів і рослини. І коли вода спала, Ной випустив усе на очищену сушу. Заходився обробляти землю, розвів городину і садовину. Серед них особливою привабливістю виділялася виноградна лоза із соковитими, мов налитими сонцем, гронами ягід. Скуштував Ной одну, поплямкав язиком і блаженно промовив: «Vitis! Смакота!» Захотілося рятівникові людства дивної смакоти ще і ще. Незчувся ласун, як морок огорнув його розум, руки і ноги відмовилися слухатися, і Ной заснув. Засинаючи, прошепотів: «Вино… алкоголь, приємно…» Ной і став першим виноробом на землі – людиною, яка пізнала смак і притягальні властивості живого виноградного соку. Після винайдення випікання хліба і обробки золота виноробство стало третім ремеслом людства. Масового поширення воно набуло у межиріччі Південного Бугу та Синюхи, де жили стародавні трипільці. Вони й перенесли винахід Ноя у держави елінів. Смак і чудодійну силу вина нарівні з нектаром оцінили боги Олімпу, серед яких найпопулярнішим після Зевса був Вакх – бог виноробства і веселощів…»
Слово горілка у значенні спиртного напою в українській літературі з’являється лише на початку ХІХ століття. Тлумачення слова – у Словнику Бориса Грінченка: горілка – хлібне вино. Згадаймо безсмертну «Енеїду» Івана Котляревського:
«І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
В обід пили заморські вина,
Не можна всі їх розказать,
Бо потече із рота слина
У декого, як описать:
Пили сикизку, деренівку,
І кримську вкусную дулівку,
Що то айвовкою зовуть…» (Далі йде авторське розшифрування цих забутих назв).
А Сергій Полулях тим часом розпочинає аналіз більш пізньої «історії випивки».

Як це робилося у нас
З історії Єлисаветграда знаємо, що серед перших поселенців на берегах Інгулу були греки – люди, у чиїх жилах вина не менше, ніж крові. Вони були купцями, тож добре знали, що таке алкогольний бізнес і як його розвивати в умовах масштабного будівництва фортеці й поселень навколо неї. Тому одразу після заснування міста відкрили два пивоварних заводи і один горілчаний. Продуктивність їх була у порівнянні з сучасною невелика: за рік вироблялося до тисячі відер пива та до ста відер горілки. Але й у місті тоді проживало щонайбільше 2 тисячі цивільних, з яких, звісно, далеко не всі вживали спиртне.
Витяг з опису більш пізніх часів: «Поступово міцніші напої витісняли звичні (слабкоалкогольні) вино і мед. Помірковане вживання горілки переросло у масове пияцтво, особливо в найбідніших прошарках населення. Пили з нагоди і без неї, за успіхи і невдачі, на радощах і з горя – словом, була б горілочка, а привід знайдеться.
Як тільки не висміювалися народом п’яниці, і зазвичай влучно, мудро, глибинно! «Напився, як свиня» – це про того, хто перебрав і валяється на землі. «П’яний у дим» («як ніч», «як чіп», «як квач»). Народна фантазія – непізнана, часом незрозуміла й алогічна, але завжди з убивчим гумором. Справді: який це вигляд треба мати, щоб бути «п’яним в дупель»? Дупель – болотний птах з довгим дзьобом, короткими ногами та плямистим оперенням. А визначення порівняно недавніх часів «п’яний в дрезину»? Дрезина – невеликий залізничний візок, який приводиться в рух вручну чи двигуном. Одним словом, визначень станів сп’яніння безліч: «писати ногами вензелі», «п’яний в усмерть», «в зюзю», «косий», «під мухою» і т.ін.
Однією з причин поширення пияцтва була відсутність елементарної культури вживання спиртного в примітивних шинках, винарнях, де не торгували харчами. Голодний після роботи люд у таких закладах «закушував рукавом», через що швидко п’янів. Страждали не лише любителі випити, пияцтво завдавало шкоди й сім’ям, громадам, державі. Особливо загрозливого розмаху пияцтво набуло з середини ХІХ століття з розвитком промислових міст, у яких скупчувалася велика кількість людей, пиятика перетворилася в епідемію. На виробництві стали масовими порушення трудової дисципліни і техніки безпеки.
Як не дивно, але держава, якій загрожувало масове сп’яніння народу, на словах боролася з пияцтвом, а на ділі заохочувала його. Адже урядовці добре усвідомлювали факт суттєвого поповнення державного бюджету від торгівлі спиртним. Ось чому влада і в російській імперії, і в радянській вдавалася до віками перевіреного засобу володіти виключним правом виробництва і продажу алкогольних напоїв – монополізації спиртовиробної галузі».
Так пили верхи
Оскільки держава поділила суспільство на споживачів дорогої горілки і дешевої, то й пили вони по-різному. (Далі письменник наводить різні курйозні випадки з життя чинів вищог або обласного чи районного рівнів. Ось один із них. – Прим. авт.). – Був час, коли у наші краї приїздили іноземні гості. На початку 1960-х років у лісовому заказнику Голоче (Голованівський район) приймали радянського лідера Микиту Хрущова та вождя Куби Фіделя Кастро. Господарі підготувалися капітально: будинок лісника переобладнали під королівський, заготовили спеціальні дрова для смажіння дичини, опалення, сауни. Ні до чого більше місцевих не допустили. З Москви прибули на вертольотах кухарі, офіціанти, масажисти. Привезли свого снайпера – в його обов’язки входило дублювати високопоставлених мисливців, щоб не було промаху. Снайпер цілив кабанові чи козулі в око, щоб часом не утворилося дві рани – а раптом якийсь вождь також поцілить. Про напої, доставлені з Москви, і казати зайве: ще місяць після урядового полювання працівники лісгоспу допивали небачені раніше напої та закушували такими ж наїдками. Напевне тоді і єдиний раз у своєму житті мешканці Голованівська смакували чорною і червоною ікрою, стравами із плавників акул, тушкованими рябчиками і перепілками, швейцарськими консервами, англійським світлим пивом і шампанським (не радянським, звісно ж, а справжнім французьким), ананасами, делікатесами з Південної Америки і уральських угідь, грибами з островів Тихого океану…»
А що ж місцева керівна еліта? Оригінальний спосіб колективної пиятики, йдеться у книжці, прижився серед верхівок обласної, районної владної номенклатури, правоохоронних органів, управлінь, відділв і т.ін. На місцевому пивзаводі було відведено окремі бочки з пивом для високопоставлених чиновників. На м’ясокомбінаті діяли спеціальні конвеєри з виготовлення ковбас у ширшому, ніж для простого народу, асортименті. Олександрія забезпечувала партійну номенклатуру ковбасами особливого копчення та іншим «дефіцитом». У торговельну мережу це, ясна річ, не йшло. Обком партії, облвиконком, міліція і прокуратура мали окремі мисливські угіддя, ставки для риболовлі, дачі. Обкомівською (в Лелеківці) до передачі Інгульській шахті була база відпочинку «Гірник», з озером і будиночками. Спиртне в таких місцях лилося рікою, простому люду вхід на такі території категорично заборонявся. «Веселі хлоп’ята» любили романтичні полювання: стріляти взимку зайчиків з-під фари, тобто заганяти тварину на автомобілі, освітлюючи фарами. Під час таких полювань траплялись і трагічні випадки: один керівник міліцейського підрозділу, добряче наковтавшись оковитої, замість зайця застрелив підлеглого. А на обкомівському ставку поблизу Лелеківки утопився один із відпочивальників. Подібне сталося і на озері в Чорному лісі…
За часів незалежності чиновницьке дозвілля мало змінилося, хіба що зникла потреба приховувати надмірну пиятику. Якщо у тодішньому Кіровограді «п’яний ріг» (місцева народна назва. – Прим. авт.) був місцем тусовки п’яничок з народу, то тепер відомий ресторан у Кропивницькому на тому ж місці оточують найновіші легковики-іномарки, вечірки тривають до ранку (до оголошення воєнного стану), автоінспекція «стоїть на вухах», бо братва сідає за кермо у такому стані, за якого і пішки пересуватися не можна.
Отож загалом радянським чиновникам у вживанні спиртного – хіба що вмитися до теперішніх держслужбовців та народних обранців. А київським князям та спадковому дворянству (які також знали толк у хмільних гульбищах) серед нинішньої знаті і взагалі робити нічого…
Що в міру – смішне, а що занадто – страшне
У цьому розділі автор приділяє увагу різним застільним пісням, тостам та іншому фольклору, пов’язаному з алкоголем, починаючи ще з часів гетьманщини. І як противагу «помірності вживання», наводить всеохоплююче зло, яке несе з собою цей же алкоголь та людський осуд його надмірного вживання, також яскраво відображений в усній народній творчості: п’яниця і свиня – однакові звання; у корчмі випиває – в калюжі спочиває; коло горілки не обходиться без бійки; горілки не пий – будеш чоловік золотий. Цих примовок – сотні, навіть якщо рахувати тільки ті, що звучать літературно, без лайки.
Та схоже, п’яниць такі судження не дуже проймають. Як показала практика радянських часів, результат боротьби з пияцтвом і алкоголізмом дорівнював нулю. Не допомагали ні витверезники, ні ув’язнення на 15 діб, ні так звані «Вікна сатири», не кажучи вже про газети – любителі ковтнути їх просто не читали. Крім сюжетів для байок, гуморесок, кінофільмів (класичні «Самогонщики», «Пес Барбос та незвичайний крос», «Операція И», «Діамантова рука», «Вишневі усмішки» тощо), така боротьба нічого не давала: п’яниць від того не поменшало.
Квазіборотьба з «зеленим змієм»
У книзі, звісно ж, своє місце знайшов і так званий горбачовський сухий закон у часи однойменної «перестройки» другої половини 80-х років. Як відомо, вона тривала рівно до розпаду СРСР і теж рівно ніякого результату не принесла, натомість пов’язані з нею волюнтаристські рішення команди «згори» лише прискорили і без того глибокий колапс радянської економіки.
Ну і звісно, самогоноваріння – як наслідок цього «сухого закону». Коли самопальна оковита стала настільки твердою валютою, що цінувалася вище нікчемних на той час радянських рублів, за які нічого було купити, і пізніше – таких же папірців-купонів у 90-х роках. Самогоном розраховувались у побуті абсолютно за все: привезти машиною дров, скопати дачну ділянку, відремонтувати телевізор, дістати дефіцитні будматеріали, які були всі без винятку дефіцитом… Відповідна нібито реакція влади: посилення боротьби з самогоноварінням. Результат очікуваний – провальний. (Автор наводить приклади з життя у мікрорайоні Перемога, де він жив на той час. Випадки різні: від комічних до сумних).
«Слюсар з нашої бригади на Олександрійській ТЕЦ 1-2 розповідав: «Нагнав я самогону і почав будувати хату. Привезли цеглу, я поліз у погріб за банкою. Беру її, а пластмасова кришка злетіла, і повна банка – на підлогу і розбилася. Три літри! Заглядає жінка: що трапилося? Та як зойкне! А я беру другу банку за кришку – і вона так само, в друзки. Я з відчаю впав на коліна і давай хлебтати ту горілку, наче собака, щоб не пропало, а жінка в цей час мене по спині лупцює»…
«У 70-80 роки була незмінна традиція у робітничих колективах (бригадах, ланках): «виставляти бутильок» – тобто 3-літрову банку самогону колегам з нагоди відпустки, дня народження, весілля, хрестин. Бувало, така «виставка» у своєму процесі супроводжувалася товариською боротьбою, яка непомітно переходила у тривіальну і безпричинну бійку… Втім, і шлях до подальшого примирення сторін теж був простим – через «мирову пляшку». Міра – 200-грамова склянка («стакан»). Звична і популярна закуска – домашнє сало, тушкована картопля, квашені або свіжі овочі. З цього ж асортименту – солона тюлька і кабачкова ікра. Її у «польових умовах» споживали навпіл зігнутою металевою кришкою від банки, замість ложки, якщо такої не виявлялося під рукою. Біля Світлопольської шахти, де я тоді працював, у лісі було для цього обладнане спеціальне місце з довгим столом і лавами. Пізніше, на початку 90-х, традиція виставляти бутлі відійшла…».
Звичайно, не тільки на природі вживали алкоголь. Народ відвідував і кіно. Але ж будинок культури на Перемозі без буфету – це все одно, що весілля без нареченого. А здебільшого, якщо планували випити культурно, йшли в їдальню «Берізка» на Перемозі – так і казали: «Пішли на Перемогу!».
(Далі в книжці згадуються багато інших, уже забутих назв популярних закладів громадського харчування – ресторанів, кафе, починаючи з усім відомого «Інгульця» на площі Леніна, на який лівою рукою вказував монстр-ілліч на постаменті: «Вєрним путьом ідьотє, товаріщі» – такий слоган вигадав тоді дотепний олександрійський люд – і закінчуючи «Трембітою», «Шахтарем», «Світлицею Козака Вуса», «Світанком» та багатьма іншими закладами з різними поетичними назвами, але однаковими за суттю і не зовсім романтичним призначенням).
Автор також безпристрасно розмірковує над масштабами алкогольної і слабоалкогольної індустрії та її місцем в економіці тодішнього союзу і місцевих громад, наводячи кожного разу дуже багато різних цікавих довідкових даних і просто випадки з життя. А також значне місце відведено роздумам про роль спиртного в житті людини взагалі.
«Можна розмовляти душевно і без пляшки, за чашкою чаю чи кави, і розмова буде цікавою і змістовною, бо давня приказка про «істину у вині» насправді стверджує те, що істина у вині гине. Так воно часто і буває – після кількох чарок співрозмовники вже і забувають, з чого починали. В житті можна абсолютно спокійно обходитися без випивки. Головне – спробувати і переконатися. Можна їсти юшку, пельмені чи борщ без випивки – буде смачно. Можна бажати здоров’я без горілки в руці, замінивши її соком. Можна зігрітися гарячим чаєм, а не горілкою. Можна бути веселим без «підігріву». Можна веселитися на весіллі без звеселяючих напоїв, співати і танцювати. Можна і поминати чистою водою в чарці, а не горілкою. Можна обідати на риболовлі без горілки, як і на полюванні, але не гріх, якщо пошануєте компанію пляшкою як подарунком, ніби дровами до чужого багаття.
Втім, тисячолітній досвід людства доводить, що алкоголь у помірних, розумних, навіть медичних дозах таки вносить в наше життя нові фарби і відчуття, емоції і ноти, допомагає в певних обставинах, сприяє виникненню нових зв’язків, знімає внутрішню напругу, активізує обмінні процеси тощо. Але (і це головне) – лише в помірних кількостях, про що і каже українська народна мудрість: їж, та не переїдайся, пий, та не перепивайся! Чого вам і бажаємо» – такими словами Сергій Полулях закінчує цю книжку.

О.Наріжний