Та сама Zhenya, яка подружила британців з Олександрією

Як свого часу повідомлялося, в англійському місті Бат наприкінці лютого цього року відбувся благодійний концерт на підтримку Олександрії.
Захід був приурочений до сумної дати – третьої річниці російської агресії проти України і зібрав багато небайдужих людей, які через музику, мистецтво та літературу вшанували пам’ять загиблих у російсько-українській війні і висловили солідарність із Україною.
Ведучою концерту стала відома журналістка BBC Алі Ваулз. Серед почесних гостей були заступник посла України у Великій Британії Едуард Фесько, депутатка британського парламенту Вера Хобхаус, лідер виконавчого комітету Бата та Північно-Східного Сомерсету Кевін Гай, мер міста Бат Мішель О’Дохерті.
Концерт мав особливе значення для його організаторки – засновниці фонду «Друзі Олександрії» Жені Шкіль, яка присвятила його своїм рідним – Адаму, Соні та Тетяні, загиблим у листопаді 2024 року в Запоріжжі від російського авіаудару.
Під час заходу вдалося зібрати 10 000 фунтів стерлінгів (більше 500 000 гривень) на допомогу Олександрії.
(Довідка: місто Бат (англ. Bath, дослівно «ванна», «басейн») — місто на південному заході Великої Британії на річці Ейвон, головне місто графства Сомерсет. Розміщене за 156 км на захід від Лондона та за 18 км на південний схід від Бристоля і налічує біля 84 тисяч мешканців. З 2023 року Бат став містом-побратимом Олександрії).
Отже, в день річниці початку великої війни Британське місто Бат підняло над ратушею прапори України та Олександрії, а в просторій залі старовинної будівлі вишуканої архітектури в стилі неоготики часів середньовіччя Батського Аббатства розпочався благодійний концерт.Таким чином британці продемонстрували солідарність із українським народом і своїм містом-побратимом.

Водночас з Батом неодноразово «на слуху» стало з’являтися й ім’я її організаторки. «Олександрійський тиждень» вирішив зв’язатися з нею та ближче представити нового друга міста читачам. Пані Zhenya Shkil (саме так вона себе позначає у переписці) охоче погодилася на бесіду, хоча «віконце» вільного часу у неї віднайшлося не відразу (але про це далі).
– Як правильніше буде представити вас читачам і звертатися до вас?
– Кажіть просто – Женя. Тут англійцям навіть ім’я Женя не дуже просто вимовити, не кажучи вже про Євгенію (сміється. – Прим. авт.), тому я себе і в британському паспорті так назвала, щоб полегшити їм спілкування. Це родину не вибирають, а ім’я я вирішила вибрати сама собі, залишивши при цьому батькове прізвище.
– Зважаючи на масштаби такого грандіозного волонтерського заходу, у якому серед інших виконавців був задіяний струнний оркестр, напевне, непросто було все це організувати?
– Звісно, непросто. Але хочу також зазначити, що це вже третій захід, який ми проводимо. Це, власне, була моя ідея і з’вилася вона вперше тоді, коли виникла потреба щось купити для Олександрії, коли були сильні ворожі ракетні обстріли України у грудні 2022 року, а країна не була до них готова і змушена була залишатися без світла тривалий час. Тоді потрібні були електрогенератори для Олександрії. Ми намагалися знайти кошти, і люди, які живуть в нашому районі, є доволі заможними, у цьому допомагали. Так і з’явилася ідея проведення концерту. Звісно, що дата 24 лютого в наших серцях завжди залишається жахливим і знаковим днем і для України, і для Європи та всього світу, тому я і запропонувала провести цей концерт цього дня. Аббатство пішло нам назустріч і всі ці роки ми безкоштовно проводили концерти. Скажу між нами: взагалі провести там концерт коштує 2 тисячі фунтів стерлінгів. Але нам щороку йдуть назустріч, розуміючи його важливість і для олександрійців, і для британців.
Цей концерт був найбільшим і відповідно найдовшим за часом – близько двох годин. Майже за рік я почала домовлятися з людьми (бо в Англії про все треба домовлятися заздалегідь – не так, як в Україні, де багато чого можна вирішити «сьогодні на завтра»). Таким чином були спочатку досягнуті домовленості зі струнним оркестром, який складається з аматорів, але ним керує професійний диригент. До речі, аматорські мистецтво, спорт та інші види діяльності тут дуже поширені, люди працюють залюбки, вдосконалюючи свою майстерність. Варто також сказати, що таким чином, за допомогою благодійного концерту вперше були зібрані кошти для допомоги Україні навіть ще до того, як вибудувалися дружні стосунки з Олександрією. Тому цей оркестр, як і раніше, відгукнувся на наше прохання. В ньому було приблизно 25 виконавців, також брала участь композиторка з України Марія Яремак, яка переїхала сюди, як переселенка, вже під час війни. Вона прекрасно грає на піаніно, також вона привезла своїх учнів, разом з якими виконувала свої твори.
Коли почалася ця велика війна, знаєте, що я намагалася: якомога більше людей з України прилаштувати, прихистити тут, врятувати їх від війни. Адже ми всі тоді думали так, як нам казали: що це, мовляв, ненадовго – «два-три тижні»… Отож потрібно було на певний час створити спільний простір, об’єднатися, показати, що ми всі – разом. А потім виявилося, що це насправді надовго і в людей тут з’явилося своє, вже зовсім інше життя, свої різні проблеми, пов’язані з дітьми, з роботою тощо. Але в цей знаковий день, який всі знають, ми зустрічаємося, ми говоримо про те, що відбувається в Україні, і люди тут чують нас та хочуть допомогти й підтримати Україну. А також і показати те позитивне, що ми отримали після початку війни – це коли спільнота дізналася, що означає поняття українське: почути нашу мову і музику, побачити наше мистецтво. І наші друзі почали його розуміти, цінувати! Ми навіть розпочали нові проєкти, які мають за мету об’єднати британську культуру і українську. Поки що це новий задум, про нього можна буде порозмовляти колись потім, бо за 20 хвилин про нього не розповісти.
Також з нами була художниця, яка теж є вимушеною переселенкою з України, Олександра Дикая. Вона прямо під час концерту, надихаючись його ідеєєю і музикою, намалювала картину, яку після концерту продали на аукціоні, організованому мером міста Бат, за 600 фунтів. Ці кошти також були долучені до суми збору для Олександрії. А також менше, ніж рік тому, я познайомилася з Джастіном Робертсоном. Джастін також ще з початку війни викладає англійську мову українцям безкоштовно, як волонтер. Дуже любить Україну, підтримує її і допомагає усіма можливими способами. Він у нашому проєкті зокрема займався тим, що допомагав українцям-переселенцям написати їхні життєві воєнні історії англійською мовою. Ці історії були проникливо і майстерно прочитані на концерті місцевими акторами, фактично – зіграні від першої особи і ніби прожиті ними. Слухаючи ці розповіді, британці (включаючи і самого Джастіна) сиділи в сьлозах… Дуже велике значення мало таке прочитання. Розумієте, тут всі британці, звісно, дивляться новини, вони знають, що відбувається в Україні. Але одна справа – новини по телевізору, де просто повідомляється про обстріли і кількість загиблих та поранених, і зовсім інша – коли на власні очі бачиш дівчинку Аліну, яка вирвалася з жахів війни і яка зараз зовсім по-особливому ділиться своєю реальною історією з британцями, розповідаючи їм, що насправді означає бути щасливою – це коли ти живеш у мирній країні, над головою не літають ворожі ракети і твої близькі живі та здорові. Або щемлива розповідь матері з Маріуполя, яка втікала з-під обстрілів і ворожої окупації разом з дитиною… Все це справило сильне враження на слухачів, вони відзначали, що ось таке поєднання сумного, трагічного, пов’язаного з війною та красивого і піднесеного мистецтва дуже їх зворушило.
Але і це ще не все. Ми намагалися показати красу нашої вишиванки. Є тут з нами одна дів-чина, яка народилася у великій Британії, батько у неї іспанець, а мати українка. І ця дівчинка гарно співає українською, охоче бере участь у різних заходах, в тому числі вже не вперше і в наших концертах. Навчається в лондонському університеті, закінчуючи курс графічного дизайну. Так от вона розробила дизайн костюмів для нашого концерту, використавши і об’єднавши різні види українських вишивок у вигляді своєрідних аксесуарів – поясів, манжетів тощо. А ще одна учасниця, яка донедавна працювала у компанії ВВС, була ведучою концерту. Їй перед цим з Олександрії прислали гарну вишиванку, до неї я купила їй відповідне намисто, і ось так ведуча на концерті «наочно» розповідала пристутнім про глибинну суть української народної вишивки. Що це не просто орнамент, а стародавня історія, що всі кольори у ній мають своє значення. Мені здалося, що людям було важливо зрозуміти, наскільки багата у нас культура, і вони це оцінили. Ну і насамкінець – під час антракту концерту глядачі могли купити і скуштувати тістечка, випечені Іриною Маленко з Олександрії, вона живе в містечку неподалік Бату і теж завжди бере активну участь у таких подіях. Також були виставлені різні подарунки, прислані олександріцями – ляльки-мотанки, малюнки, які теж можна було обміняти на донати. Ось так разом нам вдалося зібрати близько 10 тисяч фунтів стерлінгів.
– Як з’явилася спільнота «Друзі Олександрії»?
– Виникла вона у січні 2023 року, коли ми офіційно її оформили. Але працювати вона почала ще раніше – у грудні 2022 року, коли ми купили перші 13 невеликих генераторів і відправили їх для шкіл, дитсадків Олександрії. Комітет організації спочатку складався з мене і двох місцевих жителів. Але вони згодом залишили цю справу, і я залишилася сама. Щоправда, в комітеті замість них з’явилося двоє інших, не місцевих, помічників, які теж займаються благодійністю і відповідають зазвичай за логістику – коли треба щось відправити, переслати в Україну. А також зі мною команда людей, які підключаються, коли ми щось організуємо. Ви правильно зауважили, що зазвичай такі заходи доволі клопітні: наприклад, в організації концерту були задіяні близько ста волонтерів. Це і музиканти, і представники нашого університету, які у свою чергу, теж створили у себе таку собі українську спілку і кожного разу приходять, допомагають, витрачають свій час. Дуже позитивні, класні хлопці й дівчата. Я бачу, що особисто для них це важливо і це гріє моє серце. Бо є й інші люди, які після того, як покинули Україну, заспокоїлися і не дуже нею переймаються. Так, на словах вони кажуть, що переживають, але коли доходить до діла, то у них або немає часу, або можливості. А ці – молодці, ніколи не відмовляють у волонтерстві. Є, наприклад, постійні люди, які кваліфіковано пишуть прес-релізи для заходів. Є два фотографи, які теж постійно і безкоштовно роблять якісні фотознімки, що дуже потрібно і важливо. Ну і вже згадані музиканти, художники. Є сред них українці, але більшість все ж місцеві. А після таких заходів їхня кількість зростає: вже і псля цього концерту до мене підходили слухачі і просили знайти і їм якесь заняття у волонтерстві. За моїми підрахунками, в Баті і його агломерації проживають десь 300-400 осіб, які переїхали з України у зв’язку з війною. До цього було зовсім небагато – кілька чоловік. Тому є ще кому долучатися до нас.
Часу дійсно багато на це йде. Велику кількість і-мейлів розіслати, прес-релізи підготовуати, багато зустрічей і домовленостей провести з людьми – вся ця робота копітка, але не помітна, помітний лише концерт, як результат, який триває якихось півтори години. А скільки на це витрачено зусиль… Я пишаюся тим, що наші концерти в аббатстві стали постійним явищем ,і люди вже ставляться до нього, як до певної константи. Бо були, наприклад, тут різні починання, які з’являлися, а потім затухали і зникали. А ми нікуди не зникли.
– Будь ласка, по секрету – трішки особистого. Як давно ви живете у Великій Британії?

– Я з Києва. Вивчала німецьку і англійську мови в Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка. В Олександрії я вперше побувала лише тоді, коли Бат став її побратимом. У Великій Британії живу вже близько 20-ти років, куди переїхала з Києва, спочатку разом з чоловіком; маю двох доньок (16 і 18 років). Спочатку жила в Брістолі, а ось вже близько 10-ти років у Баті. У цьому місті є два університети, в одному з яких діє один з відомих в Європі інститут перекладу з англійської мови, де я спочатку навчалася, як перкладач-синхроніст і власне, це і є зараз моєю роботою. В тому числі й займаюся тим, щоб мовно адаптувати українських дітей, які тут проживають, до навчання у місцевих закладах середньої освіти, що потім полегшило б їм вступ до британських університетів. Ще один напрямок діяльності: я працюю перекладачем для пацієнтів з розладом психіки – така специфічна діяльність сформувалася в процесі роботи за різними перекладацькими напрямками. Тепер, базуючись на набутому досвіді, навіть веду навчальний курс з такого виду перекладу.
Як з’ясувалося далі, пані Женя також багато часу співпрацює з місцевою міською адміністрацією у плані роботи перекладачем для місцевих українців, її всі знають як фахівця і тому дуже часто звертаються за допомогою з різних питань, в тому числі побутових та інших. Наприклад, зараз перед переселенцями гостро постало питання подовження візи (на початку війни вона видавалась на 3 роки і тепер її треба подовжити, і це не абияка проблема для переміщених осіб). Або сертифікований переклад різноманітних особистих документів для українців тощо.
– Я ось слухаю і тільки дивуюсь: як можна оце все встигати, та ще й займатися благодійною роботою і бути при цьому мамою двох дочок?!
– Ну… Що я можу сказати – хотілося б встигати більше і краще. Доводиться встигати: в мене ще тут батько, якого я забрала з України після початку великої війни, бо в нього дуже погано із зором. Також є моя двоюрідна сестра літнього віку, з якою нерідко їжджу по лікарнях, бо треба бути їй підтримкою і перекладачем. Ми свого часу забрали до себе також сина мого двоюрідного брата, який зараз у Запоріжжі. Сашко втратив сестру, племінника і бабусю в один день: в житловий будинок 7 листопада 2024 року влучила ворожа ракета, тоді загинули мирні мешканці, серед них і троє моїх близьких… Отож спочатку хлопчик теж приїхав до нас, аде дуже сумував за батьками (зрозуміло, підлітковий вік – тоді було 15 років). Сестра його на початку війни також була у нас в Англії, але повернулася до України, народила хлопчика. Йому не виповнилося і півтора року, як сталася та трагедія – він теж загинув разом зі своєю мамою… Соню ми намагалися тоді умовити не повертатися в Україну, але таким було її рішення. (Від автора: той жахливий ворожий теракт у листопаді минулого року змусив здригнутися всю Україну. Отож, як виявилося, серед його жертв були, на жаль, і рідні нашої співрозмовниці).
Тому як би важко не було, коли здається – все, я більше не можу, але в таких випадках думаєш: а як можуть ті, хто зараз на фронті, хіба їм легко? От якщо вони можуть, то і ми повинні…
– Хочеться запитати про один цікавий момент. Після того, як місто Бат стало побратимом Олександрії, майже водночас стало відомим й ім’я Жені Шкіль та з’явилася спільнота «Друзі Олександрії». Від самого початку у мене з’явилася підозра, що такий збіг обставин у часі і просторі – не проста випадковість…
– Так, ви вгадали: це не збіг. Це я привезла вам побратимство Бата (сміється. – Прим. авт.). Справа в тому, що коли почалася війна, голова місцевої адміністрації Кевін Гай вирішив, що було б непоганою ідеєєю знайти Бату українське місто-побратим. Стали думати, яке саме місто обрати, вибрати виявилося нелегко і тому дали мені завдання підшукати його. Я через соцмережі зв’язалася з мерами декількох міст і врешті вирішила, що за розмірами Олександрія найбільше споріднена з Батом. Потім, у 2023 році, я тричі побувала у вас (в тому числі на Дні міста), зустрічалася з міським головою Сергієм Кузьменком та його заступниками, після чого у серпні того ж року мери обох сторін підписали Меморандум про дружбу між Батом та Північно-східним Сомерсетом і Олександрійською територіальною громадою (так правильно називається цей документ, з яким я тоді приїздила в Олександрію). Пізніше, у серпні 2024 року, я вже привозила вам гостя – працівника місцевого британського радіо, першого англійця, який не побоявся приїхати у воюючу країну, і він, до речі, є активним учасником спільноти «Друзі Олександрії». Потім ми привезли вже другий електрогенератор на 200 КВт для Олександрійської міської лікарні. Ну і далі будемо дивитись, чим можна ще бути корисними…
…Ми проговорили понад годину. Розповідь співрозмовниці, яка перебувала від дружньої для неї Олександрії за 3 тисячі кілометрів, напрочуд чистою українською мовою без анінайменшого іншомовного акценту та жодних, здавалося б, неминучх у таких випадках англізмів (і це після 20-ти років життя в Об’єднаному Королівстві!) можна було б ще слухати і слухати. Пані Женя поділилася цілою низкою власних професійних планів, різних волонтерських задумів, у тому числі й намірами нових дружніх візитів в Олександрію. Але, мабуть, поки що не будемо забігати наперед щодо нових проєктів, а краще побажаємо їй здійснення всього задуманого та чекатимемо приїзду нашого друга і добровільного амбасадора в наше місто. Тоді і продовжимо нашу розмову.

Олександр Наріжний