Життя спочатку

– У Маріуполі у нас було дуже тепле чудове Азовське море, – розповідає Віктор Сіняткін на фоні Войнівських краєвидів на березі річки. – В нашому місті був сучасний новий пірс, збудований за проєктом міста Марсель. Тобто, такі пірси були лише у нас і в Марселі. На цьому пірсі завжди збиралося багато людей. Вони гуляли, пили каву, дивилися на воду, годували птахів, ловили рибу, мріяли. Це було особливе місце. Люди зустрічалися там з друзями, знаходили кохання, ходили на побачення. 23 лютого 2022 року я поїхав прогулятися цим пірсом. Завжди туди їздив, коли була якась тривога або сум на душі. І того разу було відчуття, що востаннє бачу своє море. Остання прогулянка пірсом, і треба сказати: «Прощавай». Так і сталося. Я дуже давно не бачив своє місто, своє море, свій пірс. Не знаю, чи зможу побачити колись. Зараз я живу в селі Войнівці. Тут є річка Інгулець. Теж вода, теж птахи, теж гарно – по-своєму. І коли хочеться про щось подумати, помріяти, посумувати, я приходжу сюди. Це місце трохи нагадує мені моє місто Маріуполь – місто Марії з чудовим теплим Азовським морем.

Ця розповідь увійшла до документального фільму, який у рамках проєкту «Гармонія» створила громадська організація «23 мікрорайон». Стрічка розповідає про людей з інших регіонів України, які були змушені покинути своє житло, але знайшли новий дім у Войнівці і почали все з нуля. Вона покликана показати, що нове життя можливе, та надихнути інших не ставити своє життя на паузу навіть у найскладніші моменти. Це не просто кадри – це голоси переселенців, їхні випробування, надії та мрії. А ще – історія небайдужих людей, які підтримують, допомагають, створюють нові можливості для тих, хто опинився у складних умовах.
32-хвилинна стрічка має назву «Почати з нуля. Нове життя можливе» і містить шість історій переселенців. У перших кадрах – нещодавно збудований червоний войнівський міст, який уже став популярною фотолокацією. Та у даному випадку він наче несе сенс нового початку, відродження життя, з‘єднання двох берегів, на яких живуть свої люди, українці.
«Звісно, важко в одну мить зібрати все своє життя в одну валізу, поїхати в невідомість і починати все з нуля, – говорить Вікторія Божко, співзасновниця ГО «23 мікрорайон». – Але завжди є люди, які прийдуть у скрутну хвилину й протягнуть руку допомоги, і у фільмі ми хочемо показати людей, які починають життя на новому місці, і тих, які допомагають будувати нове життя».
Староста Войнівки Михайло Ручйов розповів, що з початку повномасштабного вторгнення до села стало приїздити багато людей з окупованих територій: «Ми вдячні цим людям, які вливаються в сім’ю нашої Войнівки. Серед них багато добрих людей, які допомагають селу. На території Войнівки розташоване місце тимчасового перебування внутрішньопереміщених осіб, де (на момент зйомки фільму – у лютому 2025 року. – Авт.) проживає 9 осіб. Також на території старостату проживають 87 переселенців з Лисичанська. Відколи все почалося, у 2022 році, у Войнівці знайшли притулок понад 357 переселенців. Ті, хто залишився, асимілюються, і ми раді, що вони з нами, бажаємо, щоб у них все виходило і було гаразд».
Завданням старостату було розмістити приїжджих, оформити допомогу. Співробітники місцевого самоврядування працювали і вдень, і вночі. Але від того, що допомагали іншим, на душі ставало тепліше. Люди тікали від війни хто у чому був. Думали, що їдуть на пару тижнів, доки все мине. Войнівці несли приїжджим харчі, одяг, необхідні речі, розселяли на проживання. Село і зараз готове прийняти переселенців.
Владислава Шостак – переселенка з Бахмута. У Войнівку потрапила випадково, за порадою попутників. Приїхавши, почала шукати роботу і знайшла – у сільській бібліотеці. Тут познайомилася з чудовими людьми – разом працюють і проводять заходи для діток. Та головне – тут Влада знайшла своє кохання. Це місцевий хлопець, який наразі боронить Україну. «Звісно, хотілося б поїхати додому, але ми вирішили залишитися тут і планувати майбутнє разом», – говорить дівчина.
Катерина Семенова з дітками приїхала з Авдіївки: «Живемо тут уже понад півтора року, дітки навчаються онлайн, можливо, будемо переходити у нашу сільську школу. Люди тут дуже хороші. А потрапили ми сюди не випадково: у Войнівці народився мій батько, а прихистила нас з дітьми далека родичка. Шукаю роботу. Як і всім людям, хто поїхав зі свого рідного міста, дуже хотілося б повернутися додому. Але ми розуміємо, що поки це неможливо. Ми облаштувалися і сподіваємося, більше поневірятися не будемо».

Школярка Аліна Сіняткіна з Маріуполя навчається у Войнівському ліцеї, де знайшла нових друзів. Вчителі дуже подобаються. Звісно, сумує за Маріуполем, але вже полюбила нове місце проживання.
– У Бахмуті я жила дуже добре, у своїй квартирі. Отримувала пенсію, було все для життя. Але прийшла війна, і довелося тікати, – розповідає переселенка Людмила Скляренко. – Тікали з донькою в чому були, нічого з собою не взявши. Нас привезли в Олександрійський район. Спочатку рік жили у протопопівській школі. Люди добрі, привітні, дуже допомагали. Потім нас переселили до Войнівки. Живемо у приміщенні колишнього училища. Нас тут четверо рідних: я з донькою і сестра з братом. Є ще жіночка з Бахмута. У вересні буде три роки, як ми у «вигнанні». Чекаємо кінця війни. Додому, звичайно, не повернемося найближчим часом, бо там нічого хорошого не буде. Чекаємо компенсації, нам потрібне житло. А так умови тут є, поряд крамниця, все добре».
– До 24 лютого 2022 року ми з донечками жили у Маріуполі у власній квартирі біля великого торговельно-розважального Центру «Порт-Сіті», – ділиться своєю історією Вікторія Божко. – Старша дівчинка ходила до школи, яка знаходилася у сусідньому дворі, молодша – до дитячого садочка. Навчання було українською, і дівчатам все дуже подобалося. Я працювала продавцем-консультантом. У вихідні ми їздили на власну дачу, де вирощували овочі, фрукти, виноград. Усе літо проводили на дачі: ставили дітям басейн, і вони бавилися, купалися, грали. У них було багато друзів. Наше життя було насиченим, яскравим. Ми відвідували парки, масові заходи, насолоджувалися життям і будували плани на майбутнє. Нам дуже не вистачає нашого міста, нашої квартири, з якою пов’язано стільки щасливих спогадів. Діти сумують за своїми друзями, багато з яких виїхали за кордон або роз’їхалися по всій Україні. Я також втратила друзів. На жаль, того життя вже немає. І я сумую за ним.

– Ніколи не думав, що буду жити в селі, – говорить Віктор Сіняткін – голова ради ВПО Приютівської громади, співзасновник ГО «23 мікрорайон». – Тут, у Войнівці, ми з сім’єю живемо півтора року. До цього впродовж дев’яти місяців жили на іншому березі річки, у Протопопівці. Хочу зізнатися: я закохався в село. Село – це сила: сила людей, це спокій і затишок, і в цьому є якась романтика. Навіть коли Маріуполь буде деокупований, ми залишимося тут. Причин багато, але перш за все – нам тут дійсно дуже подобається.
У нас не було тут знайомих, будинку. Але ми дуже швидко знайшли і будинок, і добрих людей, які нам допомогли. І тут почали будувати нове життя. Саме тут у нас народився син – наша третя дитина. Наші старші дівчатка ходять до школи, знайшли друзів, мріють, будують плани. І ми з дружиною теж будуємо плани. А в планах у нас – розвивати Войнівку. Наразі пишемо проєкти, спрямовані на розвиток села. Вже працює простір психоемоційного розвантаження для дітей «Гармонія», і ми впевнені, що це – тільки початок. Сміх та щасливі дитячі обличчя надихають на нові ідеї, досягнення.
У Войнівці живуть переселенці з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Запорізької області різного віку, статусу. Місцеві гостинно прийняли переселенців і допомагають чим можуть. Розуміють, що ці люди втратили все, і їм доводиться в буквальному сенсі починати будувати своє життя заново. Але відзначають: переселенці й самі дуже приємні, ввічливі, виховані, тож і до них ставлення відповідне: «Якою людина була у себе вдома, такою вона залишається і на новому місці, куди переїжджає. Це залежить тільки від людини».
ГО «23 мікрорайон» названа на честь одного з районів Маріуполя, звідки родом засновники організації – подружжя Віктор Сіняткін та Вікторія Божко. Головною метою організації є зміцнення стійкості громад та сприяння розвитку громадянського суспільства і правової держави в Україні.
Громадську організацію офіційно зареєстрували у травні 2024 року, адже, працюючи в раді з питань ВПО, зрозуміли, що потрібен дієвий інструмент для втілення корисних ідей. Із самого початку прагнули допомагати людям, створювати можливості для підтримки та розвитку, а також об’єднувати громаду навколо спільних цінностей. Окрім відкриття у Войнівці простору психоемоційного розвантаження «Гармонія» та зйомок фільму про переселенців, «23 мікрорайон» реалізував ще декілька проєктів, серед яких – ярмарка вживаних дитячих іграшок в парку ім. Шевченка в Олександрії, акція з ушанування пам’яті жертв російського авіаудару по Маріупольському драмтеатру на Соборній площі.
… Віктор і Вікторія жили в Маріуполі, але не знали одне одного і ніколи не бачилися, хоча Вікторія возила доньку в дитячий садок, розташованій у районі Віктора.
Автомобіль – єдине, що залишилося у Віктора з Маріуполя. Те, що він уцілів, чоловік вважає дивиною. У нього був невеличкий бізнес – туристична фірма. Після декількох тижнів життя у блокаді – без їжі, ліків, електрики, газу вирішили з сім’єю їхати. Дорога була довгою і виснажливою, через російські блокпости, де українців прискіпливо допитували й перевіряли їхні речі. Їхали з Маріуполя до Запоріжжя 29 годин.
Вікторія вибиралася з рідного міста з двома донечками – Христиною та Аліною. Незадовго до цих подій від хвороби помер її чоловік. У Вікторії у 23-му мікрорайоні в Маріуполі була двокімнатна квартира. Будинок згорів у березні, а у вересні його знесли.
Познайомилися Віктор і Вікторія на зустрічі маріупольців у Запоріжжі. Тікали від війни різними шляхами та врешті йдуть однією дорогою. У Войнівці за допомогою небайдужих маріупольці купили будинок. Облаштовують побут і допомагають іншим переселенцям, які осіли в Приютівській громаді. Одружилися вже в Олександрії.
Минулого року у них народився синочок Богданчик. Говорять, інші імена і не розглядали. Подружжя виховує трьох дітей та допомагає постраждалим внаслідок війни. Найбільші проблеми переселенців у бідь-яких громадах – житло і працевлаштування. Але це вже зовсім інша історія…

Олена Карпачова