«Вона була не над нами, а однією з нас»: до 100-річчя Інни Шульги

14 вересня виповнилося 100 років від дня народження Інни Шульги, засновниці та першого директора Олександрійського міського Державного музею Миру, Почесного громадянина Олександрії, делегатки Першого Всесвітнього форуму українців, краєзнавиці та музеєзнавиці.

Напередодні в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Ф. Худякової відбувся вечір пам’яті «Не тільки розумом, а й серцем». На ньому Інну Антонівну згадали добрим словом ті, хто знав її особисто, для кого вона була другом, колегою, порадницею, наставницею, вчителькою: Віра Козенко, Ірина Слонь, Наталія Заболотнікова, Надія Ходотова, Наталія Щербина та інші. Вона залишилася у пам’яті людей грамотною, розумною, цілеспрямованою та відповідальною, наполегливою ентузіасткою з неабиякими організаторськими здібностями. При всій своїй завзятості й повній відданості роботі завжди залишалася жінкою, займалася рукоділлям і у вільний від занять час навчала дівчат вишивати та в’язати. Діти були частими гостями в неї вдома, на них вона не шкодувала часу.
Інна Шульга народилася 1924 року в Коростені на Житомирщині, а пішла з життя сьомого травня 2003 року в Олександрії – йшла із передсвяткового заходу, сіла відпочити на лавочку на площі та й померла від ішемічної хвороби серця. Сталося це у центрі нашого міста, яке стало для неї рідним. До останнього дня Інна Шульга працювала директором міського Музею Миру.
У 1991 році олександрійський Музей Миру був внесений до Каталогу Міжнародного Центру юнацького туризму (Лондон) як один з найцікавіших оглядових об’єктів Європи. За багаторічну роботу з дітьми та створення Музею Миру у 1998 році ветеран праці, делегат Першого Всесвітнього Форуму українців Інна Шульга стала Почесним громадянином Олександрії. 1999 року її ім’я внесено до «Золотої книги України».
Олександрійський Музей Миру – єдиний в Україні та один із 15 такого ж напрямку на планеті – складався з трьох залів – зали України, зали Миру та етнографічної зали «Світлиця козака Вуса». З 1989 року він перебував на обліку в ООН. Музей підтримував творчі відносини з музеями Японії, Данії, Англії, Швейцарії, з меморіальними комплексами, відкритими в колишніх нацистських концтаборах, і отримував від них матеріали для експозицій. Його відвідували делегації із різних країн: Німеччини, Китаю, США, Великобританії. У його фондах було близько 8 тисяч експонатів та 2000 книг. Наразі Музею Миру як окремої одиниці в Олександрії вже немає. А про Інну Шульгу нагадують меморіальна дошка на музейному Центрі, експозиція в одній із залів і деякі її роботи та особисті речі, що збереглися до наших днів.

Вона росла в сім’ї військовослужбовця та вчительки. У війну була евакуйована до Казахстану, де закінчила середню школу і працювала в колгоспі. 44-го повернулася з мамою в Україну, закінчила історичний факультет Харківського педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. 1950-го вийшла заміж за військового – Олександра, з яким прожила все життя. З 1951 року почала працювати науковим співробітником Харківського обласного державного історичного музею, потім – шкільною вчителькою. Переїжджаючи разом із чоловіком за місцями його служби, працювала у школах та музеях у різних містах. 1971 року родина переїхала до Олександрії. Інна Антонівна якийсь час вела уроки у школі №2, а у 1973 перейшла працювати до Палацу школярів ім. А. Шакала. Заснувала загін юних слідопитів «Пошук», яким керувала 15 років. Під її керівництвом діти створили музей бойової слави Великої Вітчизняної війни. Крім того, вони збирали, вивчали та систематизували матеріали з історії рідного краю та займалися пошуками воїнів-земляків, які загинули під час Другої світової, увічнюючи їхні імена у Книзі пам’яті. Слідопити брали участь в обласних, республіканських та всесоюзних конкурсах-вікторинах з історії та присвячених боротьбі за мир.
Інна Антонівна приходила на роботу о 8.00 і залишалася до 20.00. У вихідні з чоловіком, дітьми з пошукового загону та собакою ходили в походи місцями бойової слави або просто відпочивали на природі. Подорослішавши, члени пошукового загону підтримували з нею тісні зв’язки, залюбки спілкувалися, приходили в гості. У чому був її секрет?
Про це я запитала у Віри Козенко, матері загиблого в АТО героя Олександра Козенка. Багато років тому, в середині 70-х, дівчинкою, вона із задоволенням бігала до Палацу школярів на заняття до І.А.Шульги – у гурток м’якої іграшки, бісероплетіння та в загін юних слідопитів «Пошук». «Інна Антонівна дозволяла нам ходити до всіх її гуртків, але при цьому жорстко контролювала успішність у школі, – розповідає Віра Миколаївна. – Ті, хто вчився погано, з нами на екскурсії не їздили. Нам, дітям 9-13 років, було дуже цікаво з Інною Антонівною. Вона була не над нами, а однією з нас. Створила олександрійську «республіку ШКІД» – систему дитячого самоврядування, де все вирішувалося спільно, а керівник мав право одного голосу нарівні з усіма. Ми разом вирішували, що, як і з чого створюватимемо у музеї бойової слави. Матеріали Інна Антонівна купувала сама, часто за власний кошт. І якщо ми вирішували зробити все по-своєму, не суперечила – ми робили, але потім, побачивши результати роботи, розуміли, що були неправі, і переробляли. Ми самі виготовляли стенди, проводили екскурсії та заходи для молодших школярів, однокласників і вчителів. Це було відповідально та стимулювало. Найважче було проводити екскурсії для ветеранів, які самі пройшли війну. Деякі хлопці у школі були двійочниками, але з роллю екскурсовода справлялися чудово, Інна Антонівна хвалила їх перед учителями, і їм було приємно. Серед її вихованців були важкі підлітки, які перебували на обліку в міліції. Тільки зараз я розумію, як вона вміла направити підліткову енергію у потрібне русло.
Інтерес до історії вона викликала у нас найпростішими питаннями: «А ви знаєте свій рід? Хто у вашій родині воював? Якого року звільнили Олександрію? Як називається вулиця, де ви живете? Чому її так назвали? Як вона називалася раніше? І ми шукали таку інформацію, якої ніде не було – розпитували рідних, старожилів. Так вивчати історію було цікаво та захоплююче. Якось під час пошуків ми знайшли щоденник солдата часів Другої світової та віддали його вдові.
Для нас це був не гурток слідопитів, а місце зустрічі друзів. У мене і сьогодні є подруги, з якими ми разом ще з того часу. На початку навчального року ми вирішували, куди поїдемо на екскурсії. Екскурсії – це був потужний стимул до хорошого навчання. Гроші на поїздки збирали поступово – кожен здавав по 2 карбованці на місяць. Їздили до Криму, Києва й інших міст. Брали участь у конкурсах та вікторинах і вигравали безкоштовні путівки до «Молодої гвардії». Відзначали разом дні народження, свята, і все ділилося порівну на всіх – це був закон. Ми мали чіткий розподіл роботи – пошуковики, екскурсоводи, обліковці, касири – ми вчилися сумлінно виконувати завдання та відповідати за свою роботу. Інна Антонівна тонко відчувала особистість кожного і давала завдання, з якими дитина могла впоратися краще за інших.
Її чоловік Олександр Федорович був завжди поруч – непомітно та ненав’язливо. На її прохання проводжав увечері дівчаток додому, готував нам чай, коли ми приходили до Інни Антонівни. Поруч із ним завжди був вірний доберман-пінчер Седі.
Для мене ця пара назавжди була прикладом сім’ї. Інна Антонівна навчала нас перш за все любити своїх рідних. Вона ставилася до нас як до рідних, щиро нас любила. Якби це було не так, ми відчули б – діти завжди відчувають фальш. Наші проблеми були для неї важливими, вона завжди слухала та чула, вміла підтримати – і ми до неї тяглися. Вона довіряла нам. Ми часто бували у неї вдома – навіть ті, хто стояв на обліку у міліції. “Я вам вірю, ви – це я”, – говорила вона. Ніколи не дзвонила до школи, щоб дізнатися про нашу успішність – хотіла, щоб ми самі розповідали їй правду, якою б вона не була.
Комунікабельність, креативність, гнучкість мислення, дружелюбність, відповідальність, уміння планувати своє життя, знаходити вихід із будь-якої ситуації, приймати рішення та працювати на результат – ось чому ми в неї навчилися. Принциповість Інни Антонівни залишила у нас глибокий слід. Ми не могли вирости іншими. Вона вчила нас жити, будувати стосунки з однолітками та старшими. Вчила не брехати. Брехня каралася вигнанням з загону, тому що брехун обов’язково підведе в найнесподіваніший час. Але… кожному давався шанс на виправлення».
У 1985 році на основі зібраних юними слідопитами матеріалів Інна Шульга почала створювати Музей Миру, мрію про який виношувала багато років. Його урочисте відкриття відбулося 1 листопада 1990 року – в окремому приміщенні в центрі міста, на вулиці Перспективній, 14 (у 80-х тут був клуб «Іскорка») – поряд із краєзнавчим музеєм. Пізніше Музею Миру було надано звання народного та державного.
Кандидат педагогічних наук, завідувач практики (навчальної, виробничої) Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв Ольга Чернявська була ученицею та колегою Шульги. У 1996 році її, яка тільки-но закінчила школу і вступила на перший курс історичного факультету Кіровоградського педінституту, Інна Антонівна взяла працювати в Музей Миру – молодшим науковим співробітником на пів ставки. «Інна Антонівна тоді вже була на пенсії, але сповнена сил та енергії, – згадує Ольга Володимирівна. – Розумна, гарна, креативна, всю себе вона віддавала роботі. Інна Антонівна добре малювала, чудово шила та вишивала. Її руками було вишито копії штандартів козацьких полків. А ще вона любила робити намиста з бісеру.
Патріотична робота у 90-х велася вже інакше, але молодь Музей відвідувала, особливо учні школи №9. Тут постійно збиралися ветерани – В.Куницький, Б.Веселовський, Л.Томіліна, В.Заболотний, а головним зберігачем фондів музею був Василь Кулик. Багато людей приносили свої речі для експозицій.
У Інни Антонівни багато чого можна було повчитися. Дуже дисциплінована, чесна, вольова – напевно, якби вона не мала цих якостей, Музею Миру в Олександрії не було б»…
Після смерті Інни Шульги Ольга Чернявська два роки очолювала Музей Миру, а згодом перейшла працювати в управління культури міськ-ради. 2003 року з ініціативи І.Баранова та ветеранів війни на приміщенні музею було встановлено меморіальну дошку з портретом І.Шульги.
Наразі олександрійського Музею Миру більше не існує. В одному із залів міського музейного центру ім.А.Худякової є куточок, присвячений І.А.Шульзі. Разом з її фотографіями, нагородами, дипломами та посвідченнями тут можна побачити суто жіночі «штучки» – улюблене коралове намисто (Інна Антонівна говорила, що воно дуже старе, і носила його разом із амулетом – срібним дукатом), годинник, окуляри та ручку, стильну сумочку та гарний костюм, який Інна Антонівна сама пошила та розшила бісером, прикрасила вишивкою. При всіх своїх вольових якостях вона була справжньою жінкою – стильною та рукодільною.
«Мені все життя щастило на чудових людей, незабутні зустрічі, на друзів та однодумців, – говорила вона. – Я була щаслива у заміжжі, мій чоловік – друг, однодумець, радник і критик, кохання мого життя був підтримкою у всіх творчих задумах. Ми навіть народилися одного дня – 14 вересня».
Інна Шульга залишила по собі багату спадщину – і це не лише музей, а й слід у душах усіх, хто її знав.

Олена Карпачова