Майстер-кондитер

Говорять, людина живе, допоки її пам’ятають. Приємно, коли ця пам’ять добра і світла, викликає спогади, у які приємно поринути. Саме так згадують майстра-кондитера Леоніда Роїну усі, хто його знав. Не тільки незвична для чоловіка професія зробила його у свій час відомим в Олександрії. Леонід Трохимович залишився в історії нашого міста як неперевершений майстер своєї справи, добра і щира людина.

Він працював у ресторанах «Лужок» і «Шахтар», а також у їдальні на Олександрійському електромеханічному заводі. Був єдиним в Олександрії майстром-кондитером найвищого 6-го розряду. Його вироби сучасники називали витворами мистецтва – при тому, що у ті часи можливості кондитерів були значно скромнішими, ніж сьогодні. А ще він дуже любив дітей, завжди пригощав їх смаколиками власного виробництва. І вони це знали, зустрічали його у дворі, коли він повертався з роботи додому. І Леонід Трохимович роздавав малечі кремові трубочки, тістечка, зефір.
Чи можна було працівникам системи громадського харчування забирати додому продукцію? Офіційно, мабуть, ні, але тоді всі так робили. Інженер-технолог комбінату громадського харчування Лілія Маруфі пригадує: відходів у їдальнях і ресторанах було дуже багато, і співробітники забирали їх додому. Продукти не цінувалися – їх було вдосталь, а зберігати готові страви часто бувало проблематично – холодильників спочатку не було, потім не вистачало. А за надлишки карали так само, як і за нестачу, тому, природньо, що «зайва» продукція розбиралася співробітниками по домівках.
Леонід Роїна народився 2 травня 1919 року в Кропивницькому. Був учасником Другої світової війни. У рідному місті здобув спеціальність кондитера у кулінарному технікумі, а у 60-х разом із сім’єю – дружиною Мілою Василівною і синами Анатолієм та Валентином – переїхав до Олександрії. Спершу жили у будинку поряд з двоповерховим гуртожитком на вулиці Софіївській 36/2 біля школи №15. Потім отримали житло у п’ятиповерхівці на вулиці Козацькій (тоді – Червоного Козацтва).

«Мені було 18 років, коли я вийшла заміж за Валентина – молодшого сина Леоніда Трохимовича, – розповідає колишня невістка Наталія. – Ми жили всі разом років п’ять у будинку на Червоноказачій, 45. Леонід Трохимович працював у ресторані «Шахтар» (сьогодні – готель «Топаз»), потім – у ресторані «Лужок», а у 1976 році, коли народилася моя донька, а його онучка Інна – у кондитерському цеху на Олександрійському електромеханічному заводі. У Кропивницькому в нього залишилися сестри, але вони не приїздили в Олександрію. Зрідка Трохимович сам їздив на батьківщину.
Дружина Міла Василівна, на 8 років молодша за чоловіка, працювала завідувачкою виробництва у кафе «Трембіта». На той час це була добре забезпечена сім’я.
Свекор був дуже хороший. Допомагав купати онучку. Згодом трикімнатну квартиру розміняли на дві однокімнатні, і ми з чоловіком Валентином та донькою Інною переїхали в район площі Покровської, а Леонід Трохимович з дружиною – у будинок на вулиці Червоноказачій, 39. Старший син Анатолій жив у Донецьку».
Онучка Інна Паламарчук: «Ми дуже любили нашого доброго дідуся. Пам’ятаю, як він грав у шахи у дворі, любив співати, улюблена пісня у нього була «Ти морячка, я моряк». Завжди приносив з роботи солодощі – випічку, шоколад. А які він торти пік на дні мого народження! Я несла в школу красу, якої ні в кого більше не було – ексклюзивні кондитерські шедеври, прикрашені мастикою і фігурками з крему: курочками з курчатами, ведмедиками з тістечка «Картошка», квітами. Шкода, що дідусь нікому не передав свій талант. Але у нього були кондитерські книги».

Онучка Анна розповіла, що у Леоніда Трохимовича був брат, який загинув у Другій світовій війні. Свого старшого сина Л.Роїна назвав на його честь – Анатолієм. Він став пілотом цивільної авіації. Молодший син Валентин пішов по стопах бітьків і закінчив кулінарний технікум, працював у Кропивницькому. На згадку про дідуся у Анни залишилася кулінарна книга з його рецептами. А вдома готувала здебільшого бабуся, пригадує вона.
«З Леонідом Трохимовичем я працювала впродовж 15 років на Олександрійському електромеханічному заводі, – поділилася спогадами олександрійка Лілія Маруфі. – На той час на цьому підприємстві було три їдальні, найбільша з яких знаходилася у корпусі магнітних пускачів (КМП).Там був кондитерський цех, який очолював Роїна. Взагалі у ті роки у сфері громадського харчування в нашому місті було два найкращих майстра своєї справи, два друга ще з молодості – майстер-кухар Михайло Кодацький у їдальні №5 і майстер-кондитер Леонід Роїна, спеціалісти найвищого розряду. Я працювала інженером-технологом у комбінаті громадського харчування. Не знати про таких спеціалістів було неможливо. Та по-справжньому я змогла оцінити Л.Т.Роїну, коли прийшла на електромеханічний завод інженером-технологом. Він був не просто керівник – це був Учитель, наставник, Майстер і Людина з великої літери, душевний, щедрий з хорошим почуттям гумору. Ніхто і ніколи не чув, щоб він підвищував голос. А свій багаторічний досвід передавав молоді. Краса і якість виробів, творчий пошук, політ фантазії – ось що вирізняло Леоніда Трохимовича з-поміж інших.
Цехи заводу замовляли кондитерські вироби на святкові столи. Їхньою родзинкою були авторські вироби Леоніда Трохимовича. Наприклад – кремові троянди, залиті желе. Ми бачили, як під керівництвом майстра створювалися сотні таких різнокольорових виробів. І при такій величезній кількості замовлень не було повторень. Це була його творчість. У 80-ї роки на виборчій дільниці у Палаці культури АЕМЗ (тепер – Олександрійський театр) проходила виставка-продаж кондитерських виробів. У першу чергу увагу привертав зроблений Леонідом Трохимовичем великий торт з написом «Миру мир», який обертався на підставці”.

Надія Кривобок також працювала з Леонідом Роїною на АЕМЗ у їдальні №1, а потім на КМП, звідки Трохимович пішов на пенсію. Говорить про нього як про хорошу просту людину, спеціаліста високого класу. Ось іще спогади пані Надії: «Кондитерські вироби, які виготовлялися у їдальні, постачалися на продаж у торгові заклади міста. Одного тільки зефіру щоденно виготовляли по 10-20 кілограмів. А були ще пироги, пиріжки, торти, в тому числі весільні, тістечка, рулети, печиво… Іноді Леонід Трохимович дозволяв співробітникам брати смаколики додому, для своїх рідних. Мабуть, і не можна було, але він дозволяв.
Певно, що чоловіку було непросто керувати жіночим колективом. Але він справлявся. Коли між співробітницями виникали суперечки, завжди говорив: «Дівчата, всі за мир, всі за дружбу!» Вдома теж уникав конфліктів. Якщо відчував, що атмосфера накаляється, виходив у двір, грав із сусідами у доміно чи шахи. Дружина, охолонувши, виходила на балкон і кликала його: «Красунчик, іди вже додому!».
У літньому віці Трохимовичу стало важко ходити – у нього дуже боліли ноги (напевно, від того, що все життя на ногах), змінилася хода. 10 лютого 1993 року він помер. Похований на Центральному кладовищі. Але пам’ять про майстра-кондитера живе в Олександрії й дотепер.

Олена Карпачова