Будинок із фікусом і дерев’яна школа

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Рита Йосипівна народилася в Дніпрі. Тато, Йосип Цемехман, був військовослужбовцем, мама – домогосподаркою. У родині росли дві доньки. Жили Цемехмани в будинку на вулиці Комсомольській, 17 на верхньому поверсі триповерхового будинку. Двоє сусідів, спільна кухня. “Назавжди запам’ятала свою довоєнну квартиру в Дніпрі – гітара з рожевим бантом (її перед відходом на фронт залишив у нас мамин молодший брат), шифоньєр із дзеркалом, нікельоване полуторне ліжко, над яким висів килим, фікус під вікном, трельяж і велика кімнатна троянда. Колись це був будинок залізничників, де жили забезпечені люди. Він зберігся до наших днів, – розповідала Рита Йосипівна. – У червні 41-го мені було 7 років, сестрі – 5. Дніпро почали бомбити, і це було дуже страшно. Мама схопила нас із сестрою за ручки, одягла на нас лише кофтинки, і в такому вигляді ми побігли до підвалу, у бомбосховище. Після цього ми спали одягненими – на випадок нічної тривоги. Через кілька тижнів нас, як сім’ю військовослужбовця, евакуював військкомат. Тато на той час був у відрядженні. Пам’ятаю, як за нами приїхала полуторка, і мама зібрала валізи. Їхали в поїзді, у купе. У Синельниковому поїзд потрапив під бомбардування. Мені допомогли спуститися на землю, а мама з маленькою Валею на руках залишилася в тамбурі й кричала: “Рито, Рито!” А навколо всі метушаться: хто вискакує з поїзда, хто, навпаки, намагається в нього влізти. Ще трохи – і натовп поглинув би мене, а потяг тим часом уже рушив. Але якийсь військовий, побачивши цю ситуацію, підхопив мене і закинув у поїзд, до ніг мами”…

Цемехмани зійшли з потяга на якомусь полустанку в гористій місцевості. Де саме вони були в евакуації, Рита Йосипівна не знала – після війни тема в родині не обговорювалася. Напевно, це був Північний Кавказ – чоловіки ходили в папахах, російською не говорили. “Нас поселили в будинку, де жила літня подружня пара – російськомовні бабуся з дідусем. Вони прийняли нашу сім’ю добре, – згадувала жінка. – Будиночок маленький – сіни й одна кімнатка. Ліжко з безліччю складених гіркою подушок одна менша за іншу, вкритих саморобним мереживом. Дідусь із бабусею спали на печі, ми з Валею – на ліжку, яким нам поступилися господарі, а мама – на лавці біля столу. Мама, яка закінчила сім класів і технікум, влаштувалася працювати калькулятором у їдальню – складала меню. Купила козу, щоб поїти нас молоком. А основною нашою їжею в евакуації було пшоно, яке мама приносила з їдальні для нас і господарів будинку – з нього варили суп, кашу. А ще сочевиця, яку я терпіти не могла. У селищі була дерев’яна двоповерхова школа-чотирирічка, де у зведеному класі навчалися діти різних національностей – таджики, росіяни, осетини. Оскільки мама працювала, а п’ятирічну Валю ні з ким було залишити, вона попросила вчительку, щоб Валя разом зі мною сиділа на уроках. Коли сестричці виповнилося шість років, вона теж почала вчитися”.
У 1944 році мама почула по радіо, що Дніпропетровськ звільнили, і одразу ж повернулася з доньками на батьківщину. Квартира, в якій сім’я жила до війни, виявилася зайнятою – у ній військкомат поселив пораненого бійця. Але через два дні її звільнили, і Цемехмани в’їхали в рідні стіни. Удома, звісно, нічого не залишилося від колишніх часів. Довелося обживати квартиру заново. До Дніпропетровська дівчатка приїхали хворі на малярію, якою заразилися в евакуації. А Валя ще й підхопила тиф, її постригли під машинку. Тож до школи доньок мама не пустила – вирішила підлікувати. Купувала молоко, в яке додавала смалець, і поїла дітей. Рита не хотіла, а Валя пила із задоволенням і тішила дорослих пухкими щічками. “Тато не знав, що нас евакуювали, – продовжувала розповідь Рита Йосипівна. – На початку війни примчав із відрядження забирати сім’ю, а сусіди сказали, що ми поїхали. У військкоматі йому повідомили, що нас евакуювали. І він встиг на останній поїзд із фугасом, що йшов із Дніпра. Щойно потяг проїхав через Дніпро, міст почали бомбити фашисти. Де нас шукати, тато не знав, ми ж зійшли на якомусь полустанку. Мама сама розшукала його через знайомих, коли ми вже повернулися додому. Тато у складі Білоруського фронту звільняв Прибалтику. Бог його милував – за всю війну він навіть не був поранений. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки та безліччю медалей”.
Після війни Цемехмани жили в Бобруйську, куди направили служити батька. Там у родині народилася третя донька Люда. А після демобілізації батька сім’я приїхала до Кропивницького, де жив мамин брат. Тут у 1952 році поховали маму. Їй було всього 42 роки. Війна підкосила її здоров’я, і серце не витримало. 18-річна Рита, так і не закінчивши школу, пішла працювати друкаркою. Прямо на підприємстві її навчала літня жінка, якій на той час було лише 60 років, але Риті вона здавалася зовсім давньою старенькою бабусею. Вона працювала в цукротресті, і Ритин батько домовився з нею, щоб навчила доньку тонкощів роботи друкарки та діловодства і влаштувала на роботу, і за це він платив їй гроші. Півтора року Рита була не тільки ученицею, а й першою помічницею своєї вчительки. “Я не хочу червоніти перед кимось, тому ти маєш знати все – від і до – друкарську машинку і діловодство. Тоді я буду спокійною”, – казала старенька. Після закінчення навчання вона, як і обіцяла, знайшла Риті роботу в обласному управлінні статистики. Дівчину оформили за формою №1 (робота із секретними стратегічними даними, які контролював КДБ). Рита працювала секретарем-машиністкою, передавала й отримувала дані на ротаторі. До Олександрії 24-річну Риту привіз перший чоловік. Тут народився її син Юрій. Потім жінка овдовіла, знову вийшла заміж за Геннадія Коробченка і понад 50 років була щасливою у шлюбі з ним. Рита Йосипівна працювала секретарем у Педучилищі, у тресті “Олександріявугілля”, на заводі ПТО, на шахті “Ведмежоярській” – у неї майже 40 років трудового стажу. Жінка говорила, що ті страшні воєнні роки не залишили чорного відбитка в її душі. Напевно, тому, що вона була дитиною. Потім життя закрутилося, враження швидко змінювалися, як і все навколо, і спогади про війну стерлися під тягарем років. Ось тільки прикро, що народжених у 1933-му році прирівняли до учасників війни, а в 1934-му – вже ні…
На час нашого спілкування Риті Йосипівні Коробченко було 82 роки. Але на вигляд – не більше 65. Мабуть, наставниця з її розповіді мала гірший вигляд, хоча була на 20 років молодшою. Рита Йосипівна мала статус жертви Голокосту. Можливо, історія її родини й не така страшна, як може здатися з першого погляду. Але від війни кожен постраждав по-своєму.

Ярослава Волошко