Війна забрала двох синів

«Мені тут дуже подобається, у порівнянні з тим, через що я пройшла, зараз живу, як у раю», – говорить підопічна Олександрійського геріатричного пансіонату Любов Коморницька. Минулого року 73-річна жінка переїхала до Олександрії з села Кодема Бахмутського району Донецької області, де працювала дояркою. На долю Любові Миколаївни випали важкі випробування. На Майдані Незалежності під час Революції Гідності загинув її брат, а російсько-українська війна забрала життя двох її синів… Жінка досі не може змиритися з втратою, внаслідок стресу і старої травми у неї відмовляють ноги, доводиться пересуватися за допомогою милиць. На стіні кімнати, де вона живе, – портрети двох загиблих синів Сергія та Миколи. «Доброго ранку, діти», – вітається з ними мати, прокинувшись вранці, а ввечері бажає їм доброї ночі. Як живим…

Як й іншим переселенцям із зони бойових дій, що живуть у геріатричному пансіонаті, Любові Миколаївні надають психологічну, соціальну та юридичну допомогу співробітниці ГО «Десяте квітня». Умовами проживання у закладі, обслуговуванням і роботою персоналу жінка дуже задоволена. Співробітники Олександрійського геріатричного пансіонату під керівництвом Олени Богоявленської роблять усе, аби мешканці закладу почувалися комфортно. От тільки виплеснути душевний біль і розповісти свою життєву історію Любові Миколаївні хотілося саме журналісту.
«… У 2014 році в наше село зайшли бойовики. Їхні ватажки Гіві й Моторола зазивали чоловіків іти до лав ополчення, – розповіла Любов Миколаївна. – Навіть гроші пропонували. Наші односельці, два брати Колісники, які не мали паспортів, погодилися і почали агітувати мого молодшого сина: «Колюня, братан, пішли в ополчення». Я їм сказала: «Мої хлопці підуть тільки в армію захищати нашу країну». У сусідньому селі бойовики набрали осіб 30 місцевих жителів і поселили всіх, хто забажав воювати разом з ними, у шкільному підвалі. Дружина одного з братів Колісників їздила провідувати чоловіка, а коли повернулася, сказала: «Буде війна», зібрала речі, кинула господарство і виїхала з села. Обидва мої сини пішли у військ-комат, записалися, але їх так і не викликали.
На третій день до Кодема заїхала гаубиця, і по селу почали стріляти бойовики. Гаубицю розбили, наші хлопці згоріли. Потім приїхали танки, БТРи, «Урали» – було дуже страшно. Хто побагатше, втекли з села у перші дні, а такі, як ми, сиділи до останнього… Село Кодема знаходилося у прифронтовій зоні, його займали наші війська, які жили у бліндажах. Невдовзі бойовики розбомбили бліндажі. 13 військових загинули, поранених привезли до недобудованого будинку голови колгоспу. Мій старший син Сергій Бабухін був фермером, тримав корів. Він привозив нашим пораненим хлопцям молоко. Я готувала для них їжу – борщ, м’ясо, молочний суп – а Сергій відвозив їм на “Мурав’ї”. З бійцями нікого не було – ні медиків, ні кухарів, їх у буквальному розумінні кинули напризволяще. Голова сільради – колишній афганець – сказав, що буде війна і треба евакуювати людей. Поранених везли повз мій двір. Я пекла пиріжки, ліпила вареники і передавала їм, хрестилася і молила Бога за них.
У 2015 році загинув мій син Сергій. Вони з дружиною Любою прийшли з роботи і стали готуватися закривати огірки – Люба готувала банки, а Сергій збирав урожай. Під обстрілами, до яких ми вже звикли, назбирав два відра огірків, пішов збирати ще, а коли повертався, у двір влучив снаряд… Сергій загинув на місці. Коли його ховали, я у відчаї стрибнула в яму, поламала тазостегновий суглоб… Правду говорять: біда ніколи не приходить одна.
Минулоріч біля нашого села велися жорстокі бої. Українських військових вивозили на позиції, багато хто повертався пораненим. Хлопці стікали кров’ю на соломі, і їм ніхто не надавав навіть першої домедичної допомоги. Ми з сином поїхали в інший кінець села шукати медиків. Знайшли. Дві жіночки років до 40 їхати відмовилися, бо обстріли села не припинялися. Тоді я зібрала те, що знайшлося вдома у мене й у сусідів – бинти, перекис водню тощо і ми разом зробили пораненим перев’язки. У «Газель», яка приїхала згодом забирати поранених, хлопців кидали, як мішки. Щойно машини поїхали, прибіг сусід: «Тьотя Люба, убили Колюню і Оксану (невістку. – Авт.)!» Це було шостого липня 2022 року, Коля, мій молодшенький, не дожив кількох днів до свого 50-річчя. У Бахмуті його тіло не захотіли приймати у морг, і ніч я просиділа біля нього, а о 5 ранку хлопці викопали могилу, і ми його поховали. Невдовзі не стало і невістки Оксани, яка перебувала у лікарні з уламком снаряда у серці.
Виїхати з села нас умовили волонтери. Я не хотіла, згодилася лише тому, що не змогла б мовчати і висловила б русні все, що про них думаю, не замислюючись і не переймаючись наслідками. Дев’ять жителів села разом з моїми дітьми загинули від рук «визволителів». Зараз село Кодема зайняли росіяни.
Ми виїхали разом з донькою, зятем і трьома онуками. Кинули господарство – корів, свиней, качок, курей, кролів, взяли лише документи і тікали. Як подумаю, скільки живності залишилося напризволяще без господарів, коли односельців вивезли, – у мене сльози на очах… Нас привезли до Кропивницького, де ми жили тиждень. Потім запропонували на вибір Знам’янку, Олександрію і селище Олександрійське. Донька з родиною оселилися в Олександрійському – у добротному газифікованому будинку. А я, щоб не бути тягарем для дітей та онуків, за власним бажанням уже майже рік живу в геріатричному пансіонаті. Живу, як на курорті. Якби не ця клята війна, таке горе»…

Ярослава Волошко