«Як Ви схожі на батька!» – непросте життя доньки Іллі Діброви
Людмила Діброва – Почесний громадянин Олександрії, учасниця підпільно-партизанського руху на Кіровоградщині в роки Другої світової війни – про себе говорила, що пройшла три війни, включаючи війну з Японією. До лав армії вона вступила добровольцем.
Людмила народилася у Косівці у 1921 році. Там закінчила 7 класів, а потім сім’я переїхала до Олександрії. По закінченні школи Людмила вступила на геологорозвідувальний факультет Дніпровського національного університету, до війни встигла провчитися два курси.
Окрім доньки, у Іллі Діброви був ще син. За словами Людмили Іллівни, її батько любив дітей. Під час Голодомору 1932-1933 рр. Ілля Діброва врятував від голоду пів села. Він заві-дував млином у Косівці і щоранку роздавав опухлим від голоду дітям шматочки макухи. А його донька, п’ятикласниця Люда, у полотняній торбинці носила спечений мамою хліб із висівок шкільним подружкам. Ті чекали на неї з нетерпінням. З’їдали рівно половину своїх порцій, а решту несли додому голодним мамам. Після війни, коли Людмилу Іллівну запрошували у Косівку на свята, люди згадували її батька з вдячністю тому, що не дав померти у важкі роки.
Під час війни Людмила була зв’язковою у батька, який за власним бажанням прилетів на Кіровоградщину з Москви. Йому було 54 роки, і він міг залишатися в тилу на господарських роботах. Але надсилав телеграми Сталіну: «Прошу використати мій досвід роботи в тилу ворога». Його родина не встигла евакуюватися, тож довелося залишитися в Олександрії.
Вивезення на примусові роботи до Німеччини Людмилі вдалося уникнути завдяки тому, що вона постійно переховувалася – у погребах і на горищах. У жовтні 1941 року вона приєдналася до підпільної групи. Але у ній виявився зрадник. Він видав гестапівцям тих, кого знав. Багатьох заарештували, і наприкінці 1942 року підпільна група припинила існування. А Люда стала зв’язковою у батька. Завдання від нього отримувала через посильних на квартирі у перевірених людей. У такий самий спосіб передавала отриману інформацію.
Як важко їй було! Доводилося обходитися без їжі, не спати по 2-3 доби, проходити ночами без відпочинку по 35 кілометрів манівцями. Фашисти оголосили Людмилу в розшук. У неї було три паспорти з різними прізвищами. Одного разу Людмилу контузило. Батько відправив її у Крюково – до керівника підпільної групи Кеценка. Коли уже підходили до потрібного будинку, радянські літаки почали бомбити міст через Дніпро. Від вибухів з ріки здималися вгору величезні стовпи води. Вибуховою хвилею Люду підкинуло у повітря і вдарило головою об стіну будинку. Від удару вона знепритомніла. Прийшла до тями у погребі в Кеценка. Пролежала там 12 днів у повній тиші і темряві: втратила зір і слух. Хотіла вкоротити собі віку – хто з нею такою буде возитися? За порадою лікаря дружина Кеценка давала Люді ліки і розтирала руки й ноги самогоном. Поступово зір і слух відновилися.
На завдання Люда часто ходила разом із двоюрідною сестрою. Якось повернулися втомлені та замучені, а у штаб-квартирі на них чекав Ілля Данилович. «Так, – сказав він, побачивши дівчат, що ледве трималися на ногах, – як же мені воювати в команді з такими сопливими партизанами? Ну нічого, діти, от закінчиться війна, тоді ми з вами і виспимося, і наїмося». Звичайно, батько сильно ризикував життям єдиної доньки. І не жалів її (хоча вона і стверджувала, що Ілля Данилович любив дітей). Вочевидь, робота і почуття обов’язку були для нього понад усе.
Після того, як Ілля Діброва полетів до Словаччини, Людмила записалася добровольцем на фронт. По завершенні війни з Німеччиною, частину 22666, де служила дівчина, направили на Забайкальський фронт, до Маньчжурії. «Там нам дісталося, – пригадувала Людмила Іллівна. – Три доби довелося йти через пустелю Гобі – у сорокаградусну спеку, без краплини води. Попереду – танкова армія генерал-полковника А.Кравченка. Ми їхали на знаменитих американських «Студебекерах», які доводилося штовхати через кожні 20 метрів. Ніхто не міг передбачити, що наша техніка перейде через вертикальні скелясті гори Хінган. А ми пройшли і провели техніку – спускали танки зі скель на тросах. Зайшли з тилу у величезну, чудово озброєну японську армію, і Хінгано-Мукденська операція швидко завершилася перемогою наших військ».
Усі війни Людмила Діброва пройшла рядовою. Вона буда дуже порядною, принциповою, з твердим характером, через що їй завжди доручали найскладніші й відповідальні завдання. «Як же ви схожі на батька!», – завжди говорили їй. Людмила Діброва була нагороджена трьома бойовими орденами: Вітчизняної війни І та ІІ ступеню, орденом «За мужність», 16 медалями.
Особисте життя у Людмили Іллівни не склалося. З першим чоловіком, підпільником Володимиром Скринником, вони розписалися у листопаді 1942-го. Вони дуже любили один одного. Але Володимира видав зрадник, і його розстріляли на очах у молодої дружини. У Маньчжурії Людмила познайомилася з дуже гарним військовослужбовцем – Миколою. Її мама наче відчувала – не прийняла майбутнього зятя, високого кароокого красеня, і була проти заміжжя доньки. Людмила народила доньку, але з чоловіком вони прожили усього 2,5 роки і розійшлися – були дуже різними. З тих пір, з 27 років, Людмила Іллівна жила сама і заміж більше не виходила, хоча пропонували неодноразово.
Після війни Людмила закінчила у Києві річні курси планувальників і працювала у плановому відділі на заводі ПТО (зараз – «Віра-Сервіс Інтермаш»), а згодом – у лабораторії ливарного цеху, в апараті ВО «Олександріявугілля». Пізніше її перевели до секретного відділу, де вона працювала з документами державного значення. З партії вона вийшла у період перебудови, розчарувавшись у її політиці та дієвості. Була громадською активісткою, 12 разів обиралася депутатом Олександрійської міської ради, 14 років була народним засідателем у суді. На пенсію вийшла без вагань і жалю – підводило здоров’я.
На заслуженому відпочинку Людмила Іллівна захопилася вишивкою гладдю. Її гарні роботи, виконані за власними ескізами, неодноразово експонувалися у краєзнавчому музеї. Багато читала. Прожила майже 93 роки, і секретом свого довголіття вважала відсутність шкідливих звичок. Шкодувала, що не отримала вищої освіти, говорила – тоді життя склалося б зовсім інакше. А от про що ніколи не шкодувала – так це про життя у рідній Олександрії, хоча могла переїхати за кордон – у Братиславу або у Лондон.
Олена Карпачова
Залишити відповідь