Покликання Людмили

24 вересня – Всеукраїнський день дошкільних працівників
Правду говорять: від долі не втечеш. Якими б шляхами не вело нас життя, зрештою кожен знаходить своє покликання – хтось раніше, хтось пізніше. І навіть якщо ми не відразу його розпізнаємо, обставини складуться так, що воно все одно проявиться.

Людмила Велика працює вихователем у дитячому садочку №18. У неї 32 роки загального стажу і 27 – педагогічного. Вона вчить дітей читати за розвивальною методикою Людмили Шелестової, яка дає вражаючі результати. І батьки хочуть записати дітей саме у групу до Кузьмівни. Та Людмила Кузьмівна не просто вихователька, а мати-вихователька у дитячому будинку сімейного типу «Зорепад». У неї двоє успішних дорослих синів, які живуть окремо. А зараз вони з чоловіком виховують сімох прийомних дітей віком від 4 до 13 років, яких взяли з благодійного центру «Джерело життя». Златі й Кірі по 4 рочки, Назару 5, Дарині 6, Богдані 7, Маркусу 9, Кирилу 13.
Все життя Людмили пов’язане з дітьми. По закінченні Олександрійського фахового педагогічного коледжу працювала у дитячому садочку №42. А потім вийшла заміж і поїхала з чоловіком на заробітки до Ямало-Ненецького автономного округу. Цілих 10 років вона провела у суворому північному краї. Роботи не цуралася: вдень – педагог у закладах освіти, ввечері – прибиральниця у міськвно. Так сталося, що працювала здебільшого з неблагополучними дітьми: у приймальнику-розподільнику, у школі для важких підлітків, завідувачкою дитячим будинком. Там, на півночі, у них із чоловіком народилися двоє синів – Роман і Стас. Дітям не підійшов клімат, і Людмила прийняла рішення повертатися в Україну. В Олександрії вона купила будинок і почала з задоволенням його перебудовувати: ремонти і будівництво – її хобі. З чоловіком вона розлучилася.
Зараз старший син Людмили живе у Києві, він – прокурор АР Крим, менший – власник міжнародної логістичної фірми. А тоді, понад двадцять років тому, щоб їх підняти і поставити на ноги, Людмила відкрила у власному дворі магазин. За рахунок цього і дала дітям освіту. Згодом магазин довелося закрити – жителі району постійно брали продукти «на хрестик», грошей в оберті не вистачало, зате прострочених продуктів – хоч відбавляй. Наступним місцем роботи для жінки став відділ постачання на ТЕЦ-3.

Хлопці росли самостійними. Канікул у них не було. Вони торгували у маминому магазині під 20% виручки. Молодший Стас із шостого класу в р-ні 8-ї школи будував септики, коптильні – дідусь навчив його робити цегляну кладку. Заробляв гроші і на продажу риби. Вставав о 5-й ранку, йшов на риболовлю, а звечора домовлявся з сусідами, кому скільки риби потрібно. На випускному вечорі у Політехнічному коледжі вручив матусі і кожному викладачу букети квітів, куплені за власні кошти. Зараз Стас активний волонтер. Він дуже допомагав мамі, коли почалося повномасштабне вторгнення, адже у Людмили на той час на вихованні уже були маленькі діти. Стас забезпечував їх памперсами, продуктами харчування.
Про те, щоби взяти в родину дітей, Людмила замислилася, коли старший син вже одружився, молодший жив у Києві, а другий чоловік Володимир поїхав на заробітки до Європи. Жінка залишилася сама у величезному будинку розміром 147 квадратних метрів. Якось, переглядаючи телепрограму «Стосується кожного», вирішила допомагати дітям-сиротам. Зв’язалася зі Службою у справах дітей, пройшла навчання у Кропивницькому. Спочатку Великим дали трьох дітей-підлітків з БЦ «Джерело життя» на вихідні – познайомитися. І це виявилося випробуванням і хорошою наукою, за яку Людмила вдячна. Чоловік Володимир пішов з ними гуляти в ліс, а Людмила готувала вдома борщ, пюре, смажила стегенця. Хотіла порадувати дітей смачним обідом. Та виявилося, що таку їжу вони не їдять. Діти поводилися зухвало, у них не було жодних навичок, вони не знали правил поведінки і не мали сорому. Одних вихідних вистачило, щоб зрозуміти: з цими дітьми контакту не вийде. Після цього Великі цілий рік чекали, поки їм дадуть інших дітей.
Мабуть, не варто розповідати, скільки мудрості, терпіння, клопоту, нервів, безсонних ночей і душевних сил потрібно, щоб дитячі душі відтанули… Зараз прийомні дітки для Великих вже стали рідними. Як мати-вихователька, Людмила отримує зарплату, але їй не вистачає стажу для пенсії, тому влаштувалася у дитячий садочок. Паралельно з роботою закінчила дві магістратури: логопедію, інклюзію і психологію.
Чим відрізняються прийомні діти? Вони постійно голодні, відповідає Людмила. Не приучені до гігієни. Не знали, що таке оселедець, печінка, м’ясо. Спочатку їли тільки хліб з кетчупом і майонезом – звичну для них їжу. Старші дуже люблять гроші. Усі не відповідають прямо на запитання – тільки запитанням. Не вміють говорити правду, бояться труднощів. Батьки-вихователі привчають їх до праці – всі разом садять городину і збирають урожай. Разом доглядають за могилками, де поховані рідні дітей. Рідні, які ще живі, на вулиці проходять повз дітей і навіть не вітаються.
«Чоловіку треба пам’ятник поставити. Без нього я не знаю, чи впоралася б, – зізнається Людмила. – Вранці у нас підйом, гігієнічні процедури, гімнастика, термос з вечора заварений, бутерброди, дівчата ідуть до школи, на сніданок беруть з собою каші, котлети або сосиски, на перекус – яблуко, цукерки або печиво. Забирати їх з занять тато приїжджає з пиріжками. Потім – навчання у музичній школі».
Запитую, що головне у вихованні таких дітей? Людмила не замислюється: «Нерви. Треба знати, на що ти йдеш. Це не кошенята, і якщо зі мною щось трапиться, дітей назад не можна здати – ми несемо за них відповідальність до 18 років. Документи підписали ми з чоловіком і наші сини».
«Людмило, про що ви мрієте?» – Після цього запитання в очах жінки забриніли сльози: «Мені так хочеться, щоб усі мої діти зібралися за великим гарним столом – дорослі, успішні. А ми з Володимиром будемо ними милуватися. Я вже зараз їм говорю: буду няньчити ваших дітей, аби ви тільки були щасливими і успішними. Ви ж не хочете, щоб ваші діти були там, звідки я вас взяла? Мені треба знати, що вони не пішли кривою доріжкою, не пропали, що про них ніхто не сказав, що вони погані. Я фотографую їх і зберігаю фото в окремих папках. Виростуть, захочуть подивитися на себе – переглянуть»…

Олена Маріїнська