“Туризм – не просто відпочинок, а стан душі”

27 вересня щорічно відзначається Всесвітній день туризму — з метою популяризації цього активного виду діяльності, висвітлення його внеску в економіку світової спільноти, розвитку зв’язків між народами різних країн. У жовтні 1997 року Україна стала дійсним членом Всесвітньої туристської організації — головної міжнародної міжурядової організації у сфері подорожей і туризму, що є виконавчим органом ООН та займається активізацією та розвитком туризму, розробкою та впровадженням світової туристичної політики.

Зараз, на фоні великомасштабної агресії Росії проти України та розвязаної агресором війни може видатись недоречною розмова про це заняття як дозвілля. Але з іншого боку, навіть у таких умовах життя триває, а туризм у ньому завжди був неабиякою статтею доходу економіки держави, що зараз, в умовах гострого дефіциту бюджетного наповнення, є далеко не другорядним фактором (не кажучи вже про його культурно-пізнавальний та духовно наповнюючий аспект). Отже, літо-2023 вже позаду, але ще не всі туристичні стежки пройдені у цьому сезоні. Про деякі різні сторони традиційного пішого туризму в нашому місті ми запитали у досвідченого іструктора олександрійського туристичного клубу «Пілігрим» і тренера зі спортивного орієнтування Сергія Ізмайлова. Бесіда наша відбулася незадовго перед початком чергового тижневого походу по Карпатах, до якого тоді готувалися пілігримівці. Сергій Михайлович саме давав настанови групі, яка налічувала майже три десятки ентузіастів багатокілометрових мандрів, серед яких дорослі, молодь, підлітки і просто діти. Інструктаж був досить розлогим і тривалим. І лише коли він закінчився, настав час для інтервю. Правда, спочатку розмова про загальні речі пішла в дещо неочікуваному руслі… Ось як бачить нинішній стан речей фахівець:
– З початку 90-х років в Україні з туризму стали робити чисто спорт. Насправді це має такий вигляд: дітей заганяють у спортзали, де вони займаються переважно тим, що лазять по вірьовках. Це зараз називається туризмом. І ще таким чином навіть проводять чемпіонати України у спортзалах… по пішохідному туризму! Отож у більшості випадків колишні обласні станції туризму фактично перетворилися на дитячо-юнацькі спортивні школи, де все орієнтовано виключно на численні змагання. І тому справжній туризм замінюється на ось такий, «кімнатний»: наприклад, коли ми виходимо в реальні походи, ми практично ніяких інших груп не зустрічаємо. Туристичні стежки і маршрути в буквальному сенсі просто заростають. Хоча насправді молоді, яка бажає ходити в походи, зараз дуже багато. А от організацій, які б могли це забезпечити і організувати цю молодь, на жаль… Зате по звітності – дітей, які займаються туризмом, виходить дуже багато. Тільки займаються вони ним переважно у спортзалах чи на спеціальних стендах зі скелелазіння. Отож що там насправді в головах у столичних чиновників, які підписують накази про проведення так званих «пішохідних походів у закритих приміщеннях» (тільки вдумайтесь у це дике формулювання), я не знаю! Така ж сама картина з велотуризму, водного туризму і т.д.

Кор.: – А чому так – щоб менше клопоту? Адже організувати навіть невеликий похід – це справа не одного дня?
– Звісно. Зате я знаю деяких керівників обласних клубів туризму, які самі добре подорожують: їздять скрізь – по австріях, італіях, балканах і ще де тільки вони не бувають. Тому їм не до організації реальних походів для звичайних членів їхніх клубів – думаю, ви мене розумієте. Для таких керівників головний показник – щоб їхні вихованці обов`язково якусь грамоту привезли із змагань так званого туризму. Змагань у спортзалі чи на спортмайданчику, як не безглуздо це звучить… Коли ми тільки починали на нашій станції юних туристів багато років тому, то у нас був цілий набір різних категорійних походів, серед яких – Кавказ, Памір, Алтай, пустелі… Походи по Україні вважалися тоді просто «домашніми». А зараз – ми нещодавно походили по Карпатах, по Південному Бугу – всі стежки позаростали, ніяких груп не зустрінеш. І причина не у війні – так було і останніми роками раніше. До речі, через війну у нас зірвалося два походи – на Кіпр і в Туреччину.

Кор.: – Але ж в Олександрії справжній туризм живе…
– В Олександрії це інакше. Нас тут троє інструкторів, ми скрізь наполягаємо – походи і ще раз походи! І такі заходи, коли не було повномасштабної війни, у нас проводилися від трьох-чотирьох до пяти-шести походів. Але як це буде, коли ми всі підемо на пенсію, я не знаю (жартує. – Прим. авт.) А так бажаючих ходити в Олександрії більше ніж достатньо. Ось збирав групу – набралося аж 37 чоловік. Ще десь двом десяткам туристів вимушений був просто відмовити, бо більше людей не можна в одну групу. Минулого разу було новачків чоловік сім, усі інші ходять в походи вже багато років, декого я знаю із зовсім юного або дитячого віку. А тепер вони вже приходять до мене зі своїми дітьми. Я сподіваюся, що це покоління також продовжить заняття туризмом і в дорослому віці. Чи будуть якісь зміни у самій концепції туризму взагалі – мабуть, ці два напрямки існуватимуть паралельно: спортивний туризм сам по собі і стихійний – окремо. Тільки це вже буде не стільки дитячий, скільки молодіжний туризм. Бо я знаю, що є дуже багато туристів серед студентства, тільки ж вони ходять у походи просто самі по собі, а не як організовані клубні групи, на жаль. Коли ми групами їздили в Туреччину, Словаччину, на Балкани – там все зовсім по-іншому: на справжній туризм у цих та інших країнах працює ціла індустрія та окрема інфраструктура (транспорт та інше). Чому у нас цього немає – не знаю. У нас навіть свого міністерства з туризму немає, а лише департамент при Міністерстві культури, яке займається там музеями, старовинними замками та іншими пам’ятками тощо. Всі ми, колись чи зараз, кудись ходили або їздили рідним краєм з пізнавальною метою і не раз: у школі – з класом, у студентстві – «дикунами», стихійною групою однодумців. Це в загальному розумінні – любительський туризм. А справжній спортивний – це туризм у залік з певними умовами: відстань, маршрут різної складності, тривалість у часі та ще купа різних умов – так звані «категорійні» походи. За їх результатамиучасникам може присвоюватися спортивний розряд. Був, наприклад, значок «Юний турист», яким нагороджували наймолодших, які находили пішки, на лижах чи наїздили на велосипеді певний кілометраж… Отож усі ми по духу – так чи інакше туристи… Все це так і було раніше. Тоді, коли держава надавала достатню підтримку справжньому туризму. Наприклад, на Памір ми з групою літали літаком за державні кошти, які на це виділялися. Звісно, ніхто зараз так не фінансує туризм – ще з 90-х років. Підходи у нас в країні до туризму зовсім інші. І ніде такого у світі немає, як у нас. Бо там люди мандрують, щоб побачити світ, а не просто, щоб полазити по вірьовках через річку: навіщо, коли через неї є міст?! Ніхто ж нормальний не їде, скажімо, в Африку, щоб там навмисне дряпатися по каміннях на якусь випадкову скелю, чи випробовувати себе, перелазячи через банальний рівчак з водою… Я навпаки вважаю, що якщо у поході мені вимушено довелося плутатися у вірьовках через невідому річку, через яку десь є нормальний міст, то це означає, що як турист я ніякий, бо забрів кудись зовсім не туди, куди треба… Ну а якщо тобі й справді хочеться полазити по стрімких скелях чи переправитися через річку не так, як усі нормальні люди, а по вірьовках, то будь ласка! Тільки це вже називається не туризм, а зовсім інший спорт і для цього не обовязково мандрувати за тридев`ять земель – просто вдома завжди знайдеться і якась стіна, скеля, стенд і канава чи річка.

Кор.: – Не зовсім весела у нас виходить розмова…
– Та ні. Я зовсім не про сумне. Звісно, є такі «спортзальні» види спорту, які я назвав. І діти ним займаються, їм це подобається, ну і нехай – це добре! Хочу сказати зовсім інше: просто я проти підміни понять. Ну як би це пояснити: наприклад, приходите ви в шаховий клуб, а вам там пропонують замість звичної гри грати, скажімо, «в чапаєва»… Просто це різні речі, коли державою виділяються кошти ніби на туризм, а вони насправді витрачаються на ось такий спорт, який туризмом дуже важко назвати. І він потихеньку витискає туризм.
Кор.: – Гаразд, тоді запитання буде з іншого боку. Відомо, що будь-який вид аматорського спорту зараз недешевий. Якщо зараз туризм в таких умовах, що все в ньому – виключно за власні кошти, наскільки «демократичними» за своєю доступністю можуть бути витрати у ваших підопічних, справжніх туристів, адже Олександрія у більшості своїй – це не надто заможний люд?
– В принципі, я згодний з вашою думкою: загалом це теж недешеве задоволення. Але тут, як і багато в чому іншому – якщо ти ставиш перед собою мету, то це для того, щоб її досягти. А для прикладу – у нас похід у Карпати на тиждень. На все про все виходить 2200 гривень з учасника. І то це разом з деякими там, на місці, платними екскурсіями. Хіба це аж так дуже дорого по нинішніх мірках? Інший приклад: турецький похід нам обійшовся десь у районі 10 тисяч гривень (це разом з перельотами літаком туди і назад). Автобусом в Чорногорію і назад – разом все коштувало до 12 тисяч. Тут велику роль відіграє досвід: коли він є, то на дорожніх та різних інших логістичних, туристичних витратах можна дуже зекономити. Летимо в Туреччину – є авіаквитки по 5 тисяч, а є по 2800, тільки терміни трохи зсунуті. Тобто якщо ти цим живеш та цікавишся, то відкриваються різні можливості… Так що не так все страшно з цінами, як може здаватися.
Кор.: – Що б ви «записали в актив» вашим юним вихованцям?
– Я б відзначив спортивне орієнтування. Це тренування і змагання на природі, на пересіченій місцевості – ліси, балки, яри. По компасу і карті треба знайти певні контрольні пункти і все це якомога швидше, весь час бігом. Дистанція може бути різною – кілометрів шість. Дітям подобається, вони добиваються успіхів: кожен рік на змаганнях хтось із наших обовязково завойовує кубок області, який проводиться щороку в шість етапів. Є здібні діти: наприклад, Рабії Атуса, Помогаєва Варвара – неодноразові переможниці цих кубкових змагань, на окремих етапах вигравав також Захар Попов та інші юні туристи. Похвалити можна багатьох. У нас у Facebook є сторінка клубу. Якщо зайти на неї, то побачите все, що можна дуже довго описувати словами і все одно вийде не так, як це бачиш вочевидь. (Це справді так: сторінка клубу, крім тренерських розпоряджень і оголошень та інструкторських настанов, наповнена безліччю мальовничих фото, зроблених у різних куточках України і викладених самими учасниками «Пілігрима». Сяючі обличчя і очі цих засмаглих на сонці людей, які, не шкодуючи ніг, били свої кеди і кросівки об круті гірські схили та звірині стежки у лісових нетрях, говорять про стан їхньої душі красномовніше, ніж будь-які розповіді. – Прим. авт.) Ну а логічним завершенням розмови буде наше з паном Ізмайловим привітання Із Всесвітнім днем туризму всіх, хто коли-небудь міряв ногами милі чи кілометри, хто знає не з книжок, яка на смак каша з тушонкою, зварена на багатті наполовину з димом, як вночі лопотить дощ по цупкій перкалі намету і як солодко спиться у ньому, коли ниють руки і ноги під кінець дня після багатокілометрового маршу. І тобі байдуже, що під боком ти відчуваєш не домашнє зручне ліжко, а всі нерівності твердої землі чи каміння, які не дуже помякшує спальник… Цей день відзначають сміливі люди, туристи-авантюристи. Втім, усі ми в цьому світі «пілігрими» на складній дорозі життя. Тому бажаємо всім легкої дороги, затишних привалів з вогнищем і добрими друзями навколо нього, надійних супутників, попутного вітру, цікавих відкрить на нових маршрутах!

О.Осауленко