Ірина Дрюченко: «Життя – це гра. Щоби стати переможцем, треба увійти у правильні двері»

Підприємець Ірина Дрюченко – власниця затишної італійської ресторації SanRemo. Завжди привітна і усміхнена, вона, здається, знає, як приборкати час і не знає, що таке труднощі. Але це лише на перший погляд. На одному з бізнес-сніданків «Про НЕ-успіх» від громадської організації «Інша жінка» Ірина відверто розповіла про злети і падіння, про життєві принципи, про те, що допомагало триматися у важкі часи, і про цінності, які насправді важливі. Хто як не людина, що побувала на межі життя і смерті, знає про це краще за інших?

За 16 років SanRemo з першої в Олександрії піцерії виріс до невеличкого ресторану. Незважаючи на конкурентів, які працюють за франшизою, а значить – за них все прораховують маркетологи, дизайнери та рекламісти, SanRemo живе і розвивається, приваблює клієнтів (тут їх називають по-домашньому – гостями) комфортом і смачною кухнею. Енергетика ресторанчика – заслуга власниці.
Ірина – гарна жінка, неймовірно закохана у життя і свою справу. Про себе говорить, що з дитинства була підприємливою. У дитячому садочку роздавала одногрупникам свої порції їжі, а вихователі думали, що вона з’їдає все швидше за всіх і заохочували дівчинку цукерками.
Її тато – Петро Переухенко – був директором шрифтоливарного заводу і певний час заступником голови Олександрійського міськвиконкому. Авторитетний, грамотний і ерудований, він дуже впливав на доньку. Працелюбність, пунктуальність, організованість – це від тата, говорить Ірина. За його наполяганням вона вступила до індустріального технікуму, і хоча не-одноразово хотіла покинути, все-таки завершила навчання. Закінчила вечірню школу, вступила до Олександрійської філії гірничого інституту і півтора роки суміщала навчання у технікумі та вузі. Щоб тато дозволив погуляти ввечері, Іра спочатку мала виконати завдання, приміром – накреслити три проєкції деталей. Якщо все правильно – можна піти відпочити.
Ірині було 18, коли вона влаштувалася на АЕМЗ нормувальницею зарплати у відділ головного енергетика, де працювали 270 осіб. Справи молоденькій співробітниці ніхто не передав, досвідом не поділився, вона до всього доходила сама. Зарплату нараховувала більшу, ніж її попередниця, і за це її всі полюбили, називали матінкою-годувальницею, а незабаром запропонували ще й видавати гроші. 18-річній дівчині довіряли суму, на той час рівну вартості ГАЗ-24 «Волга». Коли Ірина перевелася на навчання до інституту харчових технологій і звільнилася з роботи, для всього відділу це була трагедія. Більше такої зарплати людям не нараховували.
В інституті Іра отримувала підвищену стипендію – 54 гривні і на пів ставки працювала на кафедрі сопромату за 40 карбованців на місяць. Після третьої пропозиції руки і серця вона вийшла заміж за хлопця, з яким зустрічалася. Він закінчував військове училище і їхав на службу до Німеччини. Вони одружилися за 9 днів до його від’їзду. Заради такої події був відкладений ремонт ресторану «Інгулець», подруга прислала нареченій гарну сукню із Західної України, а тамадою на власному весіллі Іра була сама. Наступного дня молодята вирушили до Німеччини.
Непрацюючим дружинам військовослужбовців давали «утриманську картку» (рос. – иждивенческую). Ірині це здалося дуже образливим, і вона вирішила заробляти більше чоловіка. Працювала кондитером у їдальні льотної частини у Фалькенбурзі, на взуттєвій фабриці. А потім чоловіка перевели служити у Казахстан. На новому місці Ірина влаштувалася технологом у лабораторний цех на хлібокомбінаті. Потім був Узбекистан, неподалік від кордону з Афганістаном, звідки нещодавно вивели радянські війська. Ірину вразив цвинтар танків, адже за кожним з них – чиєсь поламане або обірване життя.
Загалом за перші 14 років подружнього життя Ірина з чоловіком переїздили 11 разів. І скрізь дружина створювала затишок, знаходила нових друзів. Їй це подобалося. У пари народилися дві доньки – Катя і Даша.
Першим бізнесом Ірини став продаж спагеті виробництва Західної України. У 1996 році сім’я Дрюченків переїхала жити до Олександрії. У місцевій газеті Ірина побачила оголошення про аукціон з продажу АЗС у Пантаївці. І вирішила спробувати. Конкуренти були серйозні

– «Кіровограднафтопродукт», але все склалося на користь Ірини, яка дуже вірила у свій успіх. Коли пролунав стук молотка на аукціоні, вона відчула неймовірне щастя. І хоча треба було виплачувати величезні борги (АЗС була куплена на позичені гроші), а на роботу добиратися рейсовим автобусом, Ірина з ентузіазмом взялася за справу. В той час дизельним пальним у Пантаївці торгував кожен двір, треба було з цим конкурувати і слідкувати, щоб не крали.
Автозаправним бізнесом Ірина займалася впродовж 5 років. Потім ледве продала АЗС і знайшла вільне приміщення колишнього коопторга на центральній площі Олександрії. Думала, який бізнес почати. Друзі сказали: «Ти ж кондитер! Відкривай кафе!» Ірина вирішила: буде піцерія. Тоді це було новим, і вона їздила різними містами, пробувала піцу і шукала свій унікальний рецепт. І зараз у SanRemo готують піцу за авторським рецептом Ірини.
Незважаючи на потужних конкурентів, SanRemo продовжує успішно працювати. Аби триматися на плаву і дивувати гостей, Ірина постійно вигадує щось новеньке – акції, страви вихідного дня, школа піцайоло для дітей, нове меню. Вона намагається завжди бути першою.
Було у житті Ірини страшне випробування – аварія, лобове зіткнення. В машині разом із нею їхали мама і чоловік, але Ірина, яка була за кермом, постраждала найбільше. Цілою і неушкодженою у неї залишилася одна ліва нога. Її буквально склали по частках. Три місяці на витяжці, інвалідність першої групи. «Чути хрускіт своїх кісток – жахливо, – говорить Ірина. – Коли ти безпорадна і потребуєш догляду, хоча звикла допомагати людям сама – це сильно змінює свідомість». Вона вважає: подолала все завдяки власному оптимізму та підтримці рідних і друзів. Ще коли була у гіпсі, робила манікюр і зачіску, не дозволяла заходити до себе у палату з сумними обличчями – тільки з посмішками! Донька Даша – режисер – зняла фільм про мамину стійкість та життєлюбство.
Після аварії Ірина багато чого проаналізувала і зрозуміла: зайва метушня відбирає занадто багато часу і життєвих сил. Треба цінувати кожну мить. Радіти кожному дню.
Мотивуючі цитати і поради Ірини:
«Донечка, не бійся роботи, нехай робота боїться тебе», – говорив мені тато. І це девіз мого життя.
Другий девіз: «Чому хтось може, а я ні? Я теж можу!»
Я – людина слова. Якщо пообіцяла – зроблю. Поважаю свій і чужий час. Тому що час – найцінніше, що є у нашому житті.
Я вдячна друзям за підтримку. Добре слово лікує, не дає впасти духом. Тому я дуже дбайливо ставлюся до слів.
Наше життя – це гра. Треба увійти у правильні двері, щоб вийти переможцем. Вибір є у кожного.
Ніколи не варто йти по головах – все повернеться бумерангом. Легше жити, коли знаєш, що нікого не зробив нещасним, дивитися людям в очі з чистою совістю.
Щастя – у дрібницях. Треба цінувати те, що ми маємо зараз. Я щаслива щодня і дарую посмішки оточуючим. Приходжу на роботу – і заряджаю колектив позитивом, аби кухарі готували з доброю енергією, а вся команда створювала комфорт для гостей.
P.S. Хочу поздоровити всіх підприємців міста та району з їхнім професійним святом!
Бажаю успіхів Вашому бізнесу, вдалих угод, надійних партнерів та щоб удача і надія ніколи не залишали Вас. Нехай у Вашій родині також буде тепло та затишок, а Ваша плідна праця завжди буде запорукою добробуту для вас і Ваших рідних. Нехай запанує мир на нашій українській землі. Вірю в ЗСУ.

Олена Карпачова