Той, що рятує життя
До Дня медичного працівника, який відзначався донедавна в Україні 18 червня (Указом Президента України перенесено на 27 липня), ми приготували матеріал про одного з найкращих лікарів міста – Павла Куницю. Лікар-кардіолог, завідувач терапевтичного відділення районної лікарні, він відомий олександрійцям, як людина, що врятувала життя багатьом своїм пацієнтам.
Ось що про нього кажуть його колеги.
Сергій Голопьоров, головний лікар районної лікарні: “Знаю Павла Миколайовича як відповідального, чемного, безвідмовного, коректного, сумлінного колегу. Для його характеристики підходять тільки кращі епітети. Відділення, яким він керує вже 30 років, неодноразово міняло назву, але керівник залишався незмінним. Його високо цінують як медичні працівники, так і пацієнти. Він готовий будь-якої миті прийти на допомогу і завжди зробить все, що в його силах”.
Заступник головного лікаря Тетяна Прошина: “Компліментів на його адресу можна говорити безліч, але головне – що він Людина з великої літери. Його цінують всі колеги, адже він є прикладом, як треба ставитися до справи. Можна лише позаздрити його працездатності – незважаючи на великий досвід, Павло Миколайович завжди в русі, завжди в пошуку нових форм лікування. Він постійно слідкує за всім, що відбувається у наукових колах кардіології. Слідкує, вчиться, освоює нові напрямки. Він ніколи не зациклюється на медицинських догмах і завжди досконально вивчає індивідуальність кожного пацієнта. Адже те, що можна одному хворому – протипоказане іншому.
Дуже показове його відношення до пацієнтів. Він уміє знайти підхід до кожного, вміє підбадьорити, сказати такі слова, які здатні підняти моральний дух. Робить це від щирого серця, тож люди це відчувають, відповідно, довіряють лікарю, а це дуже важливо під час лікування.
А стосовно людських якостей, то, знаючи його багато років, можу сказати, що це дуже чуйна, тепла у стосунках, людина».
А тепер слово самому Павлу Миколайовичу: “Дозвольте для початку подякувати нашим ЗСУ за можливість нам жити і працювати. Дякую Богові, що дав можливість обрати таку професію, без якої не уявляю свого життя.
Хочу подякувати всім своїм колегам, медичним працівникам, всьому персоналу відділення за те, що ми працюємо, як одна команда. Без їхньої праці я нічого не зміг би зробити. І те, що наше відділення високо цінується і котується серед собі подібних – це їхня заслуга.
Ми всі пов’язані спільною метою – допомагати і лікувати. Зараз нас ще більше поєднала вій-на. У нас працюють лікарі – переселенці, близькі наших співробітників воюють на фронті, а ми об’єднуємося заради перемоги. Працюємо, як- то кажуть, 24 години на добу і сім днів на тиждень. Використовуємо всі свої знання та навички заради здоров’я пацієнтів.
Треба подякувати ветеранам медицини, що передають свій досвід, яким, у свою чергу, ми ділимося з молодими лікарями.
А ще треба відзначити заслуги всіх працівників лікарні – молодшого персоналу, медичних сестер, лікарів, усіх відділень та служб. Як театр починається з вішалки, так лікарня починається з прийомного відділення. Як приймуть пацієнта, як його підготують до лікування, так воно й пройде. Тобто тільки злагоджена робота всіх і кожного працює на позитивний результат. Я маю на увазі роботу всіх відділень – і поліклінічного, і хірургічного, і неврологічного та інших.
Ми ж зі свого боку намагаємося бути у передовому русі медицини. Для цього освоюємо найновіші досягнення, останні напрацювання профільної науки.
У роботі тримаюсь правила: відноситися до своїх пацієнтів так, як хотів би, щоб відносилися до тебе. З кожним пацієнтом проводжу бесіди та намагаюся роз’яснити, що призвело до хвороби серця та як цього уникнути. І тут немає великих секретів. Здоровий спосіб життя, відмова від вживання алкоголю та тютюнопаління. Фізичні вправи, щоденне слідкування за собою. Активний спосіб життя як метод боротьби з гіподинамією. Це стосується у першу чергу молоді, яка зараз малорухлива, бо днями сидить у гаджетах. Ось така сьогодні установка в усьому світі.
Стосовно нашого відділення треба сказати, що воно в процесі реорганізації збільшилося, і зараз маємо 65 ліжок. Реорганізація ще не закінчилася, вона триває вже кілька років, але її завершенню заважає війна.
Незважаючи на це, на нашій базі гарне діагностичне обладнання, працює інсультний центр, є палата інтенсивної терапії з сучасним обладнанням та цілодобовим наглядом лікарів. Знаючи ситуацію по інших лікарнях країни, скажу, що ми на дуже високому рівні.
Є проблема з кадрами. Їх не вистачає, незважаючи на те, що до нас прийшли працювати кілька лікарів – переселенців.
Дуже добре, що незважаючи на війну, ми відчуваємо допомогу і місцевої влади, і держави. Поступає нове обладнання, у приміщеннях продовжуються ремонтні роботи. Зараз палати відділення розраховані на 1-3 пацієнта, у кожній є холодильник, телевізор, кондиціонер, туалет, холодна та гаряча вода. Також пацієнти мають якісне та збалансоване харчування.
Як я вже казав, сьогодні навантаження на лікарів дуже велике. У мене, наприклад, робочий день не закінчується майже ніколи. Навіть коли я покидаю робоче місце, продовжуються телефонні дзвінки, і я консультую усіх, хто звертається за допомогою.
Я не відмовляю нікому, незважаючи на статуси та ранги. Всі люди мають право на лікування та допомогу. Ось, буває, привезуть чоловіка – брудний, занедбаний, недоглянутий. А ми його пролікуємо, відмиємо, одягнемо, відгодуємо і, дивишся, – нова людина. Ну а далі все залежить від нього.
Сьогодні, під час війни, значно побільшало сердечних хвороб. Це й зрозуміло – стреси, нерви, напруга. Тож у такий час потрібно ще більше приділяти увагу своєму здоров’ю, берегти себе.
Лікарям у цей час значно більшає роботи. І я, і всі спеціалісти відділення працюємо в надзвичайно напруженому темпі. Працювати в такому ритмі мені допомагає здоровий спосіб життя та спорт. З дитинства займаюся різноманітними його видами. Це й футбол, і теніс, і велоспорт та багато інших. Форму підтримую щоденними вправами, у мене навіть у кабінеті є турнік. Кожен день починаю з фізичних вправ, обов’язково підйом гирі та віджимання. Регулярно граю в настільний теніс, до речі, дякую місцевій владі і спонсорам, які підтримують цей вид спорту в Олександрії. Тенісні клуби – це не тільки місце, де можна пограти, а й поспілкуватися з друзями та відпочити.
До речі, у перший же день війни я написав усім співробітникам у месенджери, що тепер особливо треба тримати форму, бо це допомагає переключати психіку на більш позитивні емоції, а це у свою чергу допомагає тримати себе бадьоро і витримувати значні навантаження.
Також з початку війни змінив сам для себе деякі установки. Якщо раніше вітався, як це було прийнято – “доброго ранку чи дня”, то зараз при зустрічі кажу всім: “Здоров’я і миру”.
Мене часто питають, як вдається тримати таку форму? Відповідаю: це не від природи, це результат щоденної праці над собою. І якщо хтось вважає, що достатньо кілька тижнів раз на рік підлікуватися у санаторії, то це не так. Тільки щоденне слідкування за своїм здоров’ям дає позитивні результати.
А ще по життю мені допомагає творчість. З дитинства займаюся у різних самодіяльних заходах. Пам’ятаю, що в школі мріяв, як і багато хлопців того часу, про гітару, тож коли батько купив її для мене, був на сьомому небі від щастя! Проте гітара була семиструнна, довелося переробити на шестиструнку. Бринчали в ті годи всі, і я теж потроху вчився, а вже в студентському гуртожитку мене навчили грати більш професійно. З тих пір жодне свято не обходиться без неї. І зараз, коли збираємося колективом, сім’ями завжди співаємо разом під гітару. А ще після початку війни виключив з репертуару всі російські пісні, залишив лише українські. Користуючись нагодою у переддень Дня медичного працівника хочу привітати всіх своїх колег, побажати миру та щастя, плодотворної праці на благо наших пацієнтів».
З біографії Павла Михайловича. Народився майбутній лікар у 1964 році на Полтавщині біля музею-садиби Григорія Сковороди. Можливо, це і вплинуло на становлення Павла, який з самих ранніх літ брав участь у різноманітних самодіяльних художніх заходах.
В медицину пішов слідами старшої сестри, яка працювала медиком. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут. До речі, і в студентському середовищі Павло був найактивнішим. Обирався старостою групи, старшим поверху в гуртожитку.
Медичну практику починав лікарем швидкої допомоги в Яготині. Продовжив її вже в Олександрії, звідки родом була його дружина (вони вчилися в одній групі).
Працював у педіатричній бригаді швидкої допомоги. Пізніше перейшов лікарем до санаторію “Дружба”. На початку 90-х отримав пропозицію працювати у районній лікарні, а з 1993 року стає завідувачем терапевтичного відділення – з тих пір усе життя пов’язане з цим медичним закладом.
У 1996-97 роках Павло Миколайович пережив важку втрату відразу п`яти близьких йому людей, але незважаючи на велике горе, зумів вистояти, продовжував працювати та підтримувати свою сім`ю.
Тож у переддень Дня медика побажаємо йому міцного здоров’я, миру та плодотворної праці на благо своїх пацієнтів.
В. Іванченко
Залишити відповідь