Тележурналістика як покликання

Майже 20 років олександрійці дізнаються про новини з репортажів, підготовлених Євгенією Ніколаєвою. Здається, вже неможливо уявити місцевий телепростір без посмішки цієї тендітної привабливої жінки. Проте маловідомо, що розпочинала свій шлях до професійної журналістики Євгенія не з семінарів журфаків, а з навчання у педагогічному університеті. І можливо, її покликанням так би і залишилася робота шкільним учителем, якби у вересні 2003 року на запрошення секретаря міської ради Людмили Давиденко вона не погодилася стати відповідальним секретарем редакції комунальної установи “Телеканал “Олександрія”.

– Після чотирьох років шкільної практики перехід до зовсім нової, невідомої сфери – це було ризиковане, але доленосне рішення, – розповідає Євгенія. – Пропозиція була неочікуваною, але приємною і надзвичайно цікавою, тим паче, що журналістику мені “пророчили” ще в дитинстві. Досвіду професійної тележурналістики тоді практично не було ні в кого, тож мені до всього доводилося, як-то кажуть, доходити своїм розумом. Дечому вчилася з передач центральних телеканалів, дещо підказувало саме життя.
Так склалося, що через брак фінансування телеканал у 2006 році закрили, проте ці три роки стали для мене, напевно, найзнаковішими – було дуже багато цікавого, багато чому навчилася.
Після закриття телеканалу рік пропрацювала в газеті “Олександрійські відомості”, два роки – прес-секретарем міської ради і знову в газеті.
І ось у 2013 році вирішила повернутися в тележурналістику. До цього – у 2011 році – закінчила заочне навчання на факультеті журналістики Київського університету “Україна”. Мене взяли на КТМ, де я й пропрацювала сім з половиною років.
Це була моя базова школа із щоденною репортерською практикою. Щодня добувати свіжі оперативні новини – це було нелегко, але рятувало те, що на телеканалі не змушували дотримуватися жорстких журналістських стандартів. Пізніше я відчула різницю, коли два місяці у 2019 році довелося попрацювати у Кривому Розі на місцевому телебаченні. Якщо на нашому телебаченні матеріал роблять кореспондент і оператор, то там над черговим сюжетом працює з десяток людей. Кожен матеріал проходить стадії обговорення, будування. Треба чітко дотримуватися хронометражу, базової побудови репортажу. Безпосередньо зйомка, монтаж, режисура, коректура, редагування – усім цим займаються окремі спеціалісти. Це природньо, адже місто велике і можливості телебачення набагато ширші й кращі.
Проте у Кривому Розі було важко працювати в моральному плані – чуже місто, незнайомі люди. Тож незважаючи на чудовий колектив, я вирішила повернутися додому, де все таке близьке і рідне.
Мене ще у 2019 році запрошували на CBN (Центральноукраїнське бюро новин), але треба було переїжджати у Кропивницький, і я на такий крок не наважилася. А через рік запропонували посаду керівника Олександрійського кореспондентського пункту телекомпанії “Вітер”, що входить у склад CBN, і я з радістю погодилася. Мабуть, це мрія кожного журналіста – мати повну свободу дій. Звичайно, я узгоджую теми з редактором, тексти перевіряються, але вибір сюжетів повністю за мною.
Добре, що за роки праці в журналістиці у мене склалася велика база респондентів, які самі пропонують теми для матеріалів. Також постійно моніторю місцеві соцмережі, телеграм-канали. Маю, напевно, до сотні підписок на різноманітні інформаційні джерела.
До речі, хочу вибачитися перед тими, кому я вимушена відмовляти у зйомці сюжетів. Адже не всі матеріали місцевого рівня можуть бути цікавими глядачам всієї області.
Окрім основної репортерської роботи, намагаюся розвивати туристичну тему Олександрійщини – у нас є багато локацій, які можуть бути цікавими для всіх мешканців Кіровоградщини. Треба зазначити, що зона моєї “відповідальності” не тільки Олександрія, а й приєднані до нашого району території – Світловодськ, Попельнасте, Петрове та інші. Тож роботи, як-то кажуть, непочатий край. Сюжети на краєзнавчу тематику зазвичай трудомісткі, займають багато часу, потребують ретельної добірки та звірки матеріалів, проте це того вартує, адже такі сюжети користуються великим попитом у глядачів. І добре, що мене не обмежують у часі, необхідному на їх підготовку…
Кажуть, що у телевізійників сьогодні велика конкуренція, бо кожен може бути “сам собі режисер”, достатньо ввімкнути на телефоні відеокамеру. Я вважаю, що це не зовсім те, що треба відповідальному глядачу. Чим “чіпляє” блогер? Гарячою новиною, скандалом, хайпом? Але ж новоспечені блогери, як правило, не дотримуються журналістської етики, стандартів, не враховують реакції людей на ці новини і до яких наслідків може призвести те чи інше повідомлення. Все це повинно бути виваженим, недарма існують навчальні заклади для журналістів, недарма на цю професію вчаться не один рік. Зі свого боку можу запропонувати допомогу тим, хто хоче спробувати себе у цій сфері – в Олександрійському мультипрофільному ліцеї (колишній колегіум) я зараз веду гурток журналістики…
З початком війни у моїй професійній діяльності почалося нове випробування. 27 лютого мені зателефонував наш оператор Олександр Стрижак і повідомив, що йде до військкомату – хоче боронити нашу Вітчизну. Тож я залишилася сама і була змушена освоювати професію відеооператора. Колись, у далекому 2003 році, я мала справу з відеозйомкою на камеру VHS – сьогодні вона здається “динозавром” знімального процесу вагою (разом зі штативом) понад 10 (!) кілограмів, але з сучасною технікою була мало знайома. Тому довелося вчитися бути одночасно і кореспондентом, і працювати оператором. Спочатку десь із місяць я знімала на звичайний телефон, а потім мені видали професійну камеру і благословили на роботу оператором. Звичайно, було важко, але ж не треба забувати, який напружений час тоді був. Добре, що зараз з’явилася помічниця, студентка інституту журналістки Анастасія Гугленко. Здібна дівчинка, яка допомагає у зйомках, а іноді виступає й оператором. Вона ж вчиться монтувати наші відеоматеріали.
Звичайно, багато уваги приділяю воєнній тематиці – допомога фронту, робота волонтерів. З Олександром Стрижаком ми розпочали серію матеріалів, присвячених олександрійцям – “Він загинув за Україну”. Зробили чотири сюжети, але, на жаль, вимушені взяти паузу. Важко морально, коли ти розумієш, що їх уже більше сотні… Вірю, що ми повернемося до цієї теми, коли життя увійде в нормальне русло.
Щодо волонтерів, то вони постійно надихають мене на все нові й нові сюжети, я в захваті від їхньої працездатності та саможертовності.
Тож разом працюємо далі на нашу Перемогу, яка неодмінно буде за нами! – завершила свою розповідь Євгенія.

Г. Сергєєв