Шлях додому

Остання частина про подорож Ярослава Шаповалова.

І ось нарешті довгоочікуваний кордон з Непалом! Я йшов і знав, що ось-ось він має вже бути тут. Проте йшов і йшов, але ні шлагбаумів, ні прикордонників чи хоч якоїсь вказівки не було. І лише коли я запитав випадкового зустрічного, де я знаходжусь та де кордон, він підказав, де знайти службу, яка видає візи. Служба виявилася маленькою хатинкою на узбіччі дороги. Чекаючи на дозвільний документ, познайомився з канадцем, який повідомив, що десь тут блукає ще один українець, він теж пішки подорожує з Індії в Непал. Я розшукав земляка. Виявилося, що йому 22 роки. Він був такий же, як я, патлатий, неголений та з рюкзаком за плечима. І також, як і я, “волочив” за собою річ, здавалося б, недоречну в далекій подорожі. У мене це були театральні костюми, а у нього – гітара!

Непальський «общепит»

Ми познайомилися. Він представився як Ендрю (Андрій), і ми вирішили разом вирушити до столиці Непалу – Катманду. Громадський транспорт що в Індії, що в Непалі – це щось особливе. Порівняти можна хіба що з олександрійським “Пазиком” у час пік. Правда, тут ще їздять на даху, і це звичайне явище. Про їзду верхи я ще розповім, а поки що ми все ж таки дісталися столиці, і першим питанням були їжа та ночівля.
Громадське харчування у Непалі – це теж щось особливе. Тут не потрібні ніякі дозвільні документи, хочеш відкрити заклад – відкривай! Було б тільки бажання та продукти. Тож ми зайшли у перший ліпший з таких типових закладів місцевого “общепита”. У єдиній невеличкій кімнаті були стіл, стільці, плита, де все й готується. Ми замовили найдешевшу і найпоширенішу тут страву – долбат. За 50 рупій (приблизно 20 гривень) отримали рис, горох, соус і трохи м’яса. Купувати таку порцію за 50 рупій вигідно, бо можна брати скільки завгодно добавки рису. Між іншим, їжа була смачною.
Підкріпившись, вийшли на вулицю та примостилися на ганку. Ендрю дістав гітару і почав бриньчати, а потім ми вирішили заспівати. Не пам’ятаю, що саме, але це було щось європейське. Перехожі виявляли цікавість, тож я дістав з рюкзака позолочений берет принца і поклав перед нами на землі. Почав збиратися натовп, нам аплодували, але не більше. Тоді я дістав купюру і показав, що гроші треба класти в капелюх. Для непальців така форма вдячності за концерт була незнайомою, проте справа пішла! Вони почали класти гроші. У одного перехожого не було дрібних купюр, тож він поклав велику в берет, а звідти відрахував “здачу”.
Таким чином, назбиравши 200 рупій, можна було подумати і про ночівлю. Коли ми обідали в їдальні, то бачили у приміщенні диван, тому підійшли до господаря і попросили “притулити” нас на ніч. Спочатку він відмовлявся, але за 100 рупій питання було вирішене, тим паче, що його дружина дала згоду, а їхня 17-річна донька була вельми зацікавлена білолицими гостями. Справа в тому, що вона, як, до речі, й більшість молоді країни, мріє перебратися до країн більш розвинених – найбільше у них в пошані США.
Наші розповіді про навколишній світ були для неї цікаві, тож вона навіть поступилася на ніч своїм ліжком, а сама спала з батьками. Щоб зрозуміти щирість такого жесту, треба пояснити, що їхня домівка – це два малесенькі однокімнатні поверхи, де на першому розташована їдальня, а на другому безпосередньо живе їхня сім’я. Це одна кімната з двома ліжками, як у студентському гуртожитку.
Треба відзначити, що непальці ще більш доброзичливі, привітні, щедрі люди, ніж індуси. До того ж, надзвичайно набожні.
На ранок наші з Ендрю шляхи мали розійтися, але він визвався показати мені дорогу, що веде до гори Мавп (він бував тут раніше). Проте я теж знав про ці місця і чув, що вони вкрай небезпечні для туристів. Дикі тварини, джунглі, скелясті гори – небезпека може бути скрізь. Тож я його не кликав з собою. Але він ішов і йшов, аж поки не стало зрозуміло, що “точку неповернення” ми вже пройшли разом.

Зі смолоскипом проти тигрів

Ми купили на всі гроші найдешевших продуктів і вирушили в гори – до Тибету. Дійшли увечері до поліцейського блок-посту. Поліцейські сказали, що вночі не пустять нас далі. Нам дозволили розбити палатку поруч з постом, але попередили, що неподалік вчора вночі тигр загриз собаку. Новина, м’яко кажучи, здалася не дуже оптимістичною, бо з засобів захисту у нас була лише марльова палатка від комарів! Я згадав, як Мауглі захищався від тигра Шерхана і погуглив в інтернеті: дійсно, тигри бояться вогню. Тож я знайшов палицю, обмотав її ганчіркою та змочив мастилом. З таким смолоскипом і подорожував усі наступні дні. Загалом же ми провели у горах просто неба 10 днів і ночей.
Коли ми піднялися вище в гори, то наштовхнулися на поліцейський кордон, де нам повідомили, що далі йти можна тільки з провідником і сплативши мито – пермит – у розмірі 200 (!) доларів. Таких грошей у нас не було, проте й повертатися ми не збиралися. Зробивши вигляд, що йдемо назад, відійшли на певну відстань та звернули на першу-ліпшу стежину – вирішили обійти КПП.
Ось тут і розпочалися наші справжні випробування! Готували на вогнищі, спали на каміннях, без спеціального спорядження перетинали гірські хребти. Ніч у горах настає дуже швидко і так же швидко холоднішає. Тож ми натягували гусарські костюми та грілися, притулившись спиною до спини.
Чим вище підіймалися, тим розрідженішим ставало повітря. Якось вирішили зварити чечевицю, проте не врахували, що температура кипіння тут вища. Тож довелося їсти її майже сирою. Одного разу в печері бачили корову. Як, звідки вона сюди потрапила?..
У селах ми не зупинялися, щоб не завдавати місцевим жителям зайвих клопотів. Адже ми подорожували нелегально, не маючи на це дозволу. Проте спостерігати за життям цих людей було цікаво. Живуть вони у невеличких поселеннях на кілька будинків. Гори навкруги поселень нагадують різнокольоровий серпантин. Це городи, які люди з покоління в покоління вирубували в скелях. Збирають врожай тут чотири рази на рік, а вирощене цінується на ринках за вищим розрядом. І це не дивно – гірське повітря, вода з льодовиків, штучні грунти з перегною та місцевого пилу роблять овочі та фрукти екологічно найчистішими.
Проте ми бачили будинки, у яких залишилися лише фасади – все інше пішло у прірву під час землетрусів. Для постраждалих від стихії місія ООН встановила наметові містечка. Ось у них і живуть роками місцеві жителі, не бажаючи залишати насиджені рідні місця.

«Гусари» на вершині світу

На одній з гірських доріг ми зустріли вантажівку і попросили нас підвезти. Це була пригода! Водій мчав поміж крутих обривів, не звертаючи уваги на небезпеку. Більше того – у кузові разом з нами “стрибали” газові балони. На одному з віражів автівку таки занесло, і вона забуксувала, а потім почала зсуватися задніми колесами до прірви. Ми зіскочили і почали підкладати каміння. Тож з нашою допомогою машину вдалося витягти, і водій таки довіз нас до найближчого поселення.
Наступного разу нас підібрав автобус. Вільних місць не було, і водій вказав на дах. Коли ми залізли, там уже було кілька жінок і дітей. Проте найбільше нас вразила не стільки їхня присутність на даху автобуса, скільки відношення до такого небезпечного способу пересування. Автобус кидало в усі боки на розбитій дорозі, що стрічкою звивалася поміж крутих скель і обривів. Ми з Ендрю вхопилися за поручні й з острахом дивилися на дорогу, а жінки сміялися з нас. Напевно, такі подорожі були їм звичні, а можливо, це вплив їхньої релігії, яка стверджує переродження людини після смерті.
Одного разу ми “загубили” стежку і збилися з маршруту, тож довелося йти за сонцем. Схил гори ставав все крутішим, а прірва під ногами все глибшою. Далі взагалі пересуватися можна було лише боком. Ми шкреблися майже напомацки, хапалися за траву, що пробивалася між камінням, і чули, як з-під ніг летять у прірву гравій і щебінь. Насувалася ніч, і шляху назад уже не було. Я не знав, що робити – за себе не страшно, але поруч був мій товариш, і я відчував відповідальність за нього, хоча розумів, що йти сюди – це був його свідомий вибір.
На щастя, трапилася печера – неглибока ущелина, де можна розташуватися удвох. Проте вона була під таким кутом, що довелося мостити під ноги каміння, яке стримувало нас від сповзання. Ми натягли театральні гусарські костюми, щоб хоч трохи зігрітися, і ось так – майже напівстоячи – і передрімали до ранку. А коли зійшло сонце і ми вилізли з притулку, перед нами розкрився казковий краєвид. Це було щось на зразок панорами з фільмів про Володаря кілець. Такі миті запам’ятовуються на все життя – посеред цієї краси, в променях сонця, на вершині всього світу стоять два гусари! Мабуть, таке було вперше у світовій історії Гімалаїв!..

Замість епілогу

Нарешті ми дісталися кордону з Тибетом. Як відомо, він знаходиться під китайською автономією, а влада цієї країни обмежила доступ іноземців до території Тибету. На кордоні китайські військові без церемоній вказали нам на зворотний шлях, тож нам нічого не залишалося, як подивитися здалеку на цю країну, констатувати, що ми таки дійшли сюди, та повернутися назад.
Проте було відчуття незакінченості подорожі, й ми стали розмірковувати, як її закінчити на позитиві. Ендрю в інтернеті видивився, що десь поруч мають бути гарячі джерела. Шукати ці джерела вирішили просто – будемо йти вздовж річки і десь неодмінно натрапимо на водний потік, що впадає у річку. І дійсно, пройшовши деяку відстань, натрапили на заводь, викладену з каміння, над якою здіймалася пара.
Ми підійшли ближче й опинилися посеред сяючого під сонцем інію, що вкривав усе навкруги. З’ясувалося, що це слюда, або її пил, яким покрита місцина. А під променями сонця вона казково сяє. І ось посеред цієї краси дві руко-творні кам’яні ванни з гарячою водою. В одній з них двоє місцевих дівчат прали одяг. Ми почали спілкуватися жестами, і вони дали зрозуміти, що купатися тут можна. Плавок для купання у мене не було, тож довелося натягти театральні штанці мишиного короля – вони були як шорти. Коли ми вилізли з води, дівчата простягли пакетики з хрустиками. На смак і на вигляд вони були точнісінько такі самі, як мені робила мама.
Це було диво! Ось я, чужинець, за тисячі кілометрів від батьківщини, наче з іншої планети, а відчуваю щось близьке – сонячне сяйво, тепло, тиша і усміхнені дівчата з цукровими хрустиками. Настало умиротворення. Захотілося повернутися сюди знов, і я знаю, що це неодмінно буде…

В. Петренко