Реалістичний магізм Віталія Квітки

    16 серпня у читальній залі Олек-сандрійської центральної районної бібліотеки ім. Д.І.Чижевського відбулася презентація 24-го альманаху «Нова проза», до якого увійшли твори наших земляків Віталія Квітки та Володимира Михалевича.

  Модератором творчої зустрічі була директор Олександрійської районної бібліотечної системи Надія Чуянова, яка розповіла про концепцію альманаху та його орієнтованість на творчість молодих прозаїків із власним баченням світу.

   Віталій Квітка – журналіст, у минулому – кореспондент газети «Олек-сандрійський тиждень», редактор тижневиків «Олександрійські відомості» та «Олександрійська правда», ведучий радіо «Маяк», публіцист (його статті регулярно виходять на блозі інтернет-видання «Сегодня»), поет і письменник. Він називає себе песимістичним оптимістом і підкреслює важливість друкованого слова в епоху інтернету. У районній бібліотеці Віталій презентував свої прозові твори, що були надруковані у збірках та альманасі “Нова проза” з 2013 по 2017 роки. Квітка цитував українського поета й прозаїка доби “Розстріляного Відродження” Майка Йогансена, зізнався, що намагається залишатися поетом і у прозі та вважає, що написання оповідання – це співпраця людини і Святого Духа.

   – Загалом вийшли з друку дев’ять моїх оповідань, а було написано ще 56. Я мріяв про збірку, але її не буде – через те, що вірус убив усе у комп’ютері. Тепер доведеться писати нові, – зізнався Віталій. – І я зрозумів, наскільки важливе в епоху інтернету друковане слово – те, що я вже написав і що було видано, можна відновити, інше – ні. Якщо ж намагатися відновити написане по пам’яті, все одно вийде щось інше. Бо оповідання – це співпраця людини і Святого Духа. І завдання від Бога виконуються тоді, коли це потрібно.

  – Як журналіст Віталій Квітка став письменником?

  – Як писав український літератор Майк Йогансен, письменнику потрібні посидючість, розум і життєвий досвід. Можливо, як письменник я не дуже досвідчений, бо написав усього три романи, і ті лежать у шухляді. У мене немає посидючості, простіше писати короткі твори. Але коли я читаю твори інших письменників, бачу, що писати романи й оповідання – практично те ж саме. Коли людина пише роман, їй потрібно сказати між кількома важливими реченнями 95 відсотків інших слів, які б не зіпсували основного змісту – це дуже складно. А в оповіданні треба вмістити в кількох словах або реченнях усе, що ти хочеш сказати, при тому, щоб це не стало поезією. Тому рідко можна зустріти автора, кому б однаково вдавалися і романи, і оповідання. Я би порівняв себе з Яновським – таке саме бажання витиснути щось на голому місці, де нічого не росте, відродити слова і сцени, змусити їх ожити.

   – У яких виданнях можна почитати твої твори?

  – Це окремі оповідання у проектах – у 2013 році в альманасі «Квартали» харківської організації Спілки письменників України вийшли чотири перші дебютні – «Пам’яті Полікарпа», «Залишаючи Атлантиду», «Над надрами кісток» і «Свідок». У 2016 році – три оповідання у видавництві «КМ-Букс»: у книзі «Аеропорти і…» – «Небесні мешканці», у збірці «Залізниці, потяги, вокзали» – «Чоловік з ружжом» і «Шнурки», а у 2017 році у луцькому альманасі «Нова проза» у номері 24 надруковані два містичні оповідан-ня: «Дніпровська траса» і «Oui, рара» («Так, папа»).

   – Ти сам надсилаєш свої твори у видавництва? Як виходиш на видавців?

 – Я особисто знайомий з Мілою Іванцовою, українською письменницею, перекладачем, журналісткою та педагогом. Вона працює у видавництві «КМ-Букс» і пропонує друкуватися українським авторам. Вимоги видавництва – щоб заданої теми (приміром, аеропорти) було не менше 25 відсотків. Але як це можна порахувати?

  – Як давно ти пишеш прозу? Раніше ми знали тебе як поета.

  – Я би назвав роком народження своєї прози листопад 2011 року, коли усвідомлено почав писати романи. До того все, що я писав, вважав нотатками. Але серед цих нотаток була вже проза. Так, вона мінімалістична, фактично журналістська, але проза. Хтось назвав те, що я роблю, реалістичним магізмом – все залишається в реальності, але починає діяти без містики.

   – Ти називаєш себе песимістичним оптимістом.

  – Так. Справа в тому, що оптимісти сприймають мене за свого, а це неправильно. І коли вони дізнаються, що мислення в мене песимістичне, це їх відштовхує. У той же час для песимістів я занадто оптимістичний.

   – Яка сучасна українська проза зараз користується попитом?

  – Я відкрив для себе тревели. Макс Кідрук змальовує свої подорожі і робить це надзвичайно захопливо, по-сучасному. Бо іноді діти хочуть щось почитати, а я не знаю, що порадити: стара українська проза нецікава, а нову не можна читати дітям. Коли я читаю Кідрука, відчуваю: ця людина вже інтегрована у світ, для неї немає меж. Взагалі в Україні, на мій погляд, є десятки два гідних авторів, але лауреатів Нобелевської премії, чесно кажучи, немає.

  – Мені доводилося чути, що для того, аби видавництво зацікавилося твором, у ньому повинна звучати тема Майдану чи АТО.

  – Ця тема повинна бути пере-осмислена письменником. Я думаю, потрібно, щоб минуло кілька десятиріч, перш ніж це може статися. Якщо це документалістика, то це доречно, а проза – ранувато. Для висновків пройшло надто мало часу.

  – Ти пишеш щодня?

  – Ні, час від часу.

  – Як ти працюєш над своїми творами? Ти говорив, що практично вже складаєш оповідь у голові, а потім сідаєш – и пишеш за двадцять хвилин.

   – Раніше негайно кидався записувати. Майже виходило чи майже не виходило, і я мучився. А зараз… По-перше, впливає побут. Я живу з дружиною і двома доньками (старший син живе окремо. – Авт.). Весь час шум, гам, грає кларнет. Я історично був змушений перейти на життя у мізках. І це дуже сприяло прозі. Причому, якщо виникає ідея нового твору, я не зарікаюся обов’язково її реалізувати. Я вважаю, якщо ідея не втілена, значить, так було угодно Богові.

   – На мій погляд, автор повинен знати, про що пише, певною мірою відчути на власному досвіді. Тоді твір буде справді гідним і реалістичним, близьким і зрозумілим для читачів.

  – Є автори, які роблять ставку на автобіографізм – я теж такий. Вони стверджують, що найкращі історії існують у реальному житті, і ти не вигадаєш краще, бо людська фантазія обмежена, а життєві приклади наділені неймовірною енергією. А є письменники, як Олег Поляков, які говорять: «З героєм так сталося, бо я так хочу». А я говорю: так не буває.

   – Журналістська робота допомогла тобі у становленні як письменника?

   – Можливо, я навіть і почав нею займатися, щоб реалізувати себе як письменника. Думаю, це пов’язане, але журналістика, як-не-як, брудна справа, у ній заробляють гроші. А я все-таки “совок”, який вважає, що гроші письменництвом не заробиш. По-перше, твій талант тобі не належить – це Божий дар. І якщо Богові угодно, то я матиму з цього копійку. Але все-таки журналістика допомогла – дисципліною. Якщо згадати роботу, наприклад, в «Олександрійському тижні», – це змушувало діяти, працювати, розвиватися. Якби не існувало журналістики, я б не думав і не писав, відповідно, у мене не було б досвіду. Взагалі я почав писати дуже давно. У першому класі у звичайному шкільному зошиті в лінію написав поему про Карацупу і Джульбарса. Вчителька взяла її почитати і не повернула. Потім я тривалий час нічого не писав, образився і зарікся взагалі не писати. У мене таке є – зарікатися. Знову став писати у школі юнкорів при газеті «Ленінський прапор» («Вільне Слово»).

  – Ти отримуєш гонорари за те, що видаєшся?

 – За два оповідання у книзі «Заліз-ниці, потяги, вокзали» отримав 136 гривень. Колись я порахував: щоб письменнику прогодувати себе, йому бажано видавати один роман у два місяці. До речі, усі мої оповідання містять перспективний напрямок, а в героїв оповідань є реальні прототипи.

   – Найближчим часом твої твори будуть ще десь опубліковані?

  – Мені пропонували взяти участь у декількох конкурсах, але мені це не дуже подобається, бо як не переможеш, починаєш думати: це ти винен чи обставини…

Олена Карпачова