Головне – триматися на плаву

   День будівельника в усі минулі часи був не лише державним, а й у повному розумінні – всенародним святом. Олександрія – не виняток: у нас також гідно поважали узагальнену професію будівельника, яка за чисельністю була у місті другою після гірничої. Згідно з традицією, в епоху розвинутого соціалізму щороку другої неділі серпня у тодішньому міському парку «Шахтар» (нині ім. Шевченка) відбувались урочистості, нагородження будівельників-передовиків, працювали атракціони і проходили спортивні змагання, організовані профспілками трудових колективів. Парк був переповнений олександрійцями, народні гуляння (як звалися тоді подібні дійства) тривали цілий день. Багатьом тисячам працівників двох олександрійських величезних будівельних трестів і численних супідрядних управлінь справді було чим пишатися: щороку в місті здавалися в експлуатацію житлові будинки, школи і дитсадки, заводські виробничі площі, найрізноманітніші інженерні споруди та комунікації. 

   Коли настав початок кінця – всім відомо: майже відразу після розпаду «союзу непорушного вільних республік». На початку 90-х років будівельна система міста однією з перших виробничих структур відчула на собі наслідки глибокої економічної кризи. Відсутність державної програми будівництва, замовлень і фінансування призвела до розвалу будівельних трестів, а їхні «уламки» – нечисленні залишки трудових колективів – відчайдушно намагалися виживати, хто як міг. Професія, яка вважається однією з найстаріших і найважливіших в історії всіх цивілізацій, виявилася нікому не потрібною…

   Відтоді минуло чверть століття, але в місцевому будівництві мало що змінилося: у нас і зараз не побачиш вражаючих урбаністичних картин якого-небудь масштабного об’єкта з суворими обрисами баштових кранів на фоні вечірнього неба. Зазвичай будівництво якщо десь і ведеться, то малопомітно і спорадично.

   Та все ж приємні винятки є й тепер, особливо якщо говорити у порівнянні з нинішньою загалом нерадісною картиною. Ми розмовляємо з Олександром Ходаком, керівником будівельної організації, яка за останні роки звела у місті чимало помітних об’єктів, багато з яких стали окрасою Олександрії і відіграють неабияку роль у її житті (згадати хоча б житлові будинки, супермаркет «АТБ», торговельні центри «Гранд Плаза» і «Мандарин Плаза» та інші). Отже, перше запитання: як працюється нині представникам шанованої професії?

   – Як такого, розвитку нашої галузі у місті зараз просто нема. Якщо говорити про недавні часи, відчутного удару нам завдала спочатку перша криза 2008 року, коли різко знецінилася гривня (до восьми і більше за долар). А нинішня друга хвиля кризи повністю накрила і потопила всіх будівельників. За великим рахунком, вважаю нинішній час великим занепадом. У більших за Олександрію містах, можливо, це не так помітно, а у нас великих об’єктів зараз не будує ніхто. Але ми основний колектив зберегли (10-15 спеціалістів основних будівельних професій – мулярі, виконроб тощо) і помаленьку працюємо. Повинен сказати, якихось прибутків від будівництва зараз немає. Треба закінчувати деякі незавершені об’єкти, документація на які була оформлена значно раніше.

   – Темпи будівництва у вас були різними у якісь певні періоди, але ви його не припиняли.

  – 20 років тому я закінчив Дніпропетровський інститут промислового і цивільного будівництва. Спочатку трохи попрацював із продажем нерухомості, після чого вже давно займаюся будівництвом – це моя улюблена справа. Але відомо, що улюблене заняття не завжди буває прибутковим. Були моменти, коли будівельники нормально заробляли, були також часи, коли ледве зводили кінці з кінцями, ну а зараз – взагалі нічого не зрозуміло: куди слід вкладати гроші, як завтра розвиватиметься наше місто і звісно, дуже важливий фактор: купівельна спроможність у людей зараз дуже низька. Відомо, що нині є певні труднощі, пов’язані з генеральним планом забудови міста. У зв’язку з цим наразі проблемно розпочинати нові об’єкти. Хоча на даному етапі вирішення питання ніби вже можливе: я спілкувався з фахівцями відділу архітектури міської ради, і вони вважають, що коригування існуючого генплану на початку наступного року начебто буде зроблене.

  – В усі часи ситуація мала такий вигляд: є замовник, є фінансування будівництва, потім, відповідно, знаходиться та затверджується підрядник.

    – Зараз ця ситуація інша: виходить, що я і замовник, і підрядник в одній особі. Тому всі складнощі відчуваю на власній шкурі подвійно, як ніхто інший. Поки що ми справді не зупинялися ні на місяць, але виходить дуже важко, тому що вартість квадратного метра готового об’єкта стоїть на місці, а будматеріали дорожчають на очах. Взяти, наприклад, цеглу. Ще рік тому цегла кіровоградського виробництва коштувала 1 грн 30 коп., з доставкою – півтори гривні. На даний час вона на заводі коштує 2.70, з доставкою – 2 гривні 95 коп. Тобто фактично стовідсоткове подорожчання. Це ж стосується і цементу, й арматури, і всього іншого, що необхідне у будівництві. Ми ж, зі свого боку, не можемо собі дозволити такого росту вартості одного квадратного метра житла, бо тоді ніхто нічого не буде купувати. Отож все далеко не просто. До всього іншого – дефіцит кваліфікованих кадрів: фахівців навіть такої звичної будівельної спеціальності, як муляр, знайти дуже складно, всі їдуть у Росію, Польщу чи ще кудись за кордон. Хоч і кажуть, що там важко, але все одно їдуть. Те ж саме зі спеціалістами керівного складу з відповідною освітою: грамотних виконробів знайти дуже непросто.

   – У місті є ще й інші невеликі підприємства і підприємці, «заточені» на будівництво. Але запитання про конкуренцію у вашому сегменті в нинішній економічно складній ситуації буде, мабуть, недоречним…

   – Так і є: немає ринку – немає конкуренції. Вона виникає тоді, коли будувати стає вигідно. А я просто займаюсь улюбленою справою, будую за власні кошти, генпідрядом ніколи не займався, працюю сам. Сам придумав – сам збудував. Зараз така діяльність виходить практично в нуль, працюємо, лише щоб зберегти колектив, назву фірми і щось зробити для міста. А інші організації – так, у них є непогані спеціалісти, але зазвичай вони не працюють у місті. Будують на генпідряді, за чиєсь фінансування. У кого зараз є кошти? В аграріїв. Тому підрядники і працюють десь за межами міста, у районі, зводячи елеватори, силососховища, тваринницькі комплекси тощо.

   – За ці 20 років і по сьогодні ви збудували в місті близько 55 тисяч квадратних метрів об’єктів різного призначення. У порівнянні це десь 9-10 дев’ятиповерхових будинків. Що буде далі?

  – Зараз виконуємо останню чергу проекту реконструкції «Гранд Плази»: об’єкт єдиного комплексу, де буде спортивний зал, кафе, клуб тощо. Якою вийде загальна вартість будівництва об’єкта, я зараз не готовий сказати, оскільки все змінюється дуже швидко. Працюють зараз півтора десятка людей. Комплекс повинен вийти непоганим, стане ще однією окрасою міста. До кінця року нам тут вистачить роботи, а в наступному році збираємося продовжувати раніше розпочате будівництво торгового комплексу «Південний».

   – Колись ви також планували завершення житлового будинку по вул. Сидоренка, недобудованого тодішнім кооперативом ще за часів СРСР.

  – На жаль, зараз його будівництво недоцільне: попиту на нове житло немає, хоча ціни на нього дуже впали. Для прикладу, вартість одного квадратного метра по Кіровоградській області приблизно 10 тисяч гривень, а реальна у нашому місті – тисяч п’ять-шість. Не маючи великих статків, люди віддають перевагу невеликим квартирам у старих будинках. Отож нове житло виходить неконкурентним із вторинним ринком. А в будинку на вул.Сидоренка ми зробили покрівлю і законсервували його до кращих часів. Але ми носа не вішаємо: як би там не було, а зведені нами будинки за супермаркетом «АТБ» і торговельним центром «Мандарин Плаза» заселені, площі задіяні, порівняно недавно у його підвалі додався «Маркет опт». Люди, які живуть у радіусі 500 метрів від цих магазинів, вважають це великим плюсом, оскільки два великі торговельні об’єкти, конкуруючи між собою, певним чином стримують ціни.

   Ми будували і будемо будувати. Як завжди і скрізь, коли в економіці є падіння, то важливо якийсь час протриматися на плаву. Цим ми зараз і займаємося. Я вважаю, якщо будувати в місті щороку по декілька тисяч квадратних метрів та ще й однією компанією, то це непогано: і робочі місця для людей, і для інфраструктури міста користь.

   Сподіваюся, що часи зміняться, дорогі кредити, інфляції, банківський безлад відійдуть у минуле. Колись бізнесу дадуть нарешті можливість працювати, заробляти гроші, і тоді будівництво – ця копітка справа, яка вимагає до себе розумного ставлення з душею – матиме новий підйом.

О. Осауленко