Сергій з Котом Леопольдом – заодно

     В усі часи людьми чомусь володіла просто-таки непереборна жага до малювання на стінах. Як відомо, першовідкривачами «монументального живопису» були первісні люди, у яких одного чудового дня, після вдалого полювання і ситної вечері раптом засвербіли руки прикрасити стіни, інтер’єр їхніх скромних жител-пещер картинами «побутового» або «батального» жанрів… Що було далі – теж усім відомо: античні фрески, епоха Відродження тощо – і аж до наших часів, з їх малозрозумілими, примітивними, а нерідко і вульгарними графіті.

    А от наш сучасник Сергій Бабенко не сповідує жодного з цих напрямків «настінного» мистецтва, хоча жага творчості одного (теж чудового) дня насіла і на нього. І тепер ніяк не відпускає.

    Зовні сірий панельний будинок на вул. Сидоренка,2, у якому мешкає Сергій, нічим особливим не вирізняється. Але варто лише зайти у під’їзд, як вам зі стіни сходової клітки підморгне мультяшний Карлсон, поверхом вище – знамениті на всі часи Вовк і Заєць звертаються до гостей будинку з дещо нехарактерним закликом: «Ну, заходи!», Крокодил Гена і Чебурашка, Маша та Ведмідь і так далі, аж до верхніх сходових майданчиків дев’ятиповерхівки. Малюнки виконані яскравими олійними фарбами, вони ніби додають світла і тепла у не надто освітленому стандартному під’їзді.

   Як ви вже здогадалися, це справа рук Сергія, фельдшера вищої категорії, який ось уже 15 років працює на станції швидкої невідкладної допомоги м. Олександрії.

    «Ідея розмалювати поверхи власного будинку прийшла сама собою, – каже Сергій Сергійович. – Хотілося додати фарби в сірі будні, а також стати гарним прикладом для власного сина, бути ближче до інших людей. Я вирішив: саме герої гарних, улюблених усіма мультфільмів, які завжди несли в собі позитив та яскраві емоції, можуть бути цим засобом».

    Розпочав Сергій зі стіни поруч із дверима власної квартири: там з’явилося Левеня (ну оте, пам’ятаєте: «Я на солнышке лежу и на солнышко гляжу…»). Експеримент викликав неабиякий інтерес серед сусідів. Особливо дивувалися маленькі жителі під’їзду, які часто зупинялися, аби ближче роглянути малюнок. Окрилений художник-самоучка зрозумів: на цьому зупинятися не слід: «Власне, захоплення дітей та посмішки їхніх батьків і викликали бажання продовжувати. Але надалі я став враховувати смаки та побажання мешканців під’їзду і потім просто робити їм ці подарунки».

    Наприклад, веселий Мікі Маус на стіні поруч із дверима Сергієвого сусіда зобов’язаний своєю появою народженню у нього доньки. Дівчинка народилась увечері, і Сергій не пожалкував кількох годин нічного сну, аби на ранок зробити ось такий сюрприз сусідам – щасливим батькам. А іноді на один малюнок іде й три, і чотири вечори. Так би мовити, не користі заради, не за страх, а за совість.

   До речі, він не відмовляється і від допомоги «волонтерів» з числа мешканців під’їзду, надаючи таким чином і їм можливість долучитися до мистецтва. Попросив якось син Іванко розфарбувати намальований батьком ескіз – будь ласка; захотіли його товариші взятися за пензлик – чому б і ні? Дружина Наталія теж не залишалась осторонь: є серед численних малюнків на стіні і її ідеї. Отож Сергій не приписує виключно собі одноосібного авторства деяких з картинок, вважаючи його колективним і за задумом, і за виконанням. А ще з великою вдячністю говорить про своїх батьків, які насправді і не брали участі у даній роботі, та й живуть в іншому місці:  – Я вважаю, що це вони виховали мене таким, заклали в мені якесь зерно, яке нарешті проросло. Тепер я готовий поділитись іскрою, думкою з іншими, хто також захоче зробити нашу сіру буденність яскравішою і теплішою та об’єднати людей навколо цієї простої мети. Немає значення, де: у під’їзді будинку, в школі, дитсадку чи просто у себе в квартирі»…

    А зі стіни тим часом з лукавинкою поглядає Кіт Леопольд: «Ребята, давайте жить дружно!». Може, це і є просте життєве кредо Сергія Бабенка?

І. Олександров