«Пробігти 100 км і залишитися живим!»

       Легка атлетика

    Таку мету поставив перед собою герой нашої розповіді, і це зовсім не гучні слова заради самореклами, марнославства чи ще чогось іншого суєтного. Втім, про все – по порядку.

   Щороку в м. Одесі проводиться традиційний легкоатлетичний забіг (перехід) і велопробіг, присвячені черговій річниці визволення міста від фашистських загарбників. 73 роки тому, 10 квітня 1944 року, війська Радянської Армії завершили широкомасштабну операцію, вибивши угруповання німецьких сил з міста. І ось уже 44-й раз корінні одесити і гості «перлини морської» на знак ушанування подвигу своїх батьків і дідів проводять цей масовий захід по місцях бойових дій під назвою «Одеська сотка – подвиг на славу героям!».

Але не лише історія, а й правила проведення даного далеко не ординарного марш-кидка і велопробігу є доволі цікавими. Так, цю саму «соточку» треба не просто подолати бігом/ходьбою – слід укластись у 24 години. Якщо ж ти виявив бажання проїхати її на «педальному коні», тоді у твоєму розпорядженні лише 10 годин. Інакше – незалік (взагалі суддівство тут доволі суворе, про що ми ще згадаємо). Можливий ще й особливий варіант: подолати сотку двічі – спочатку бігом/пішки, потім на велосипеді. Тоді тобі, крім загальних нагородних регалій, присвоять ще й почесне звання «Залізна людина» (напевне, за аналогією зі званням «Iron Man» – як у тріатлоні). Нічого собі вимоги, чи не так? Отож не дивно, що до змагання допускаються учасники не молодші 18 років, верхньої ж вікової межі не існує. Кожен учасник дає розписку, що відповідальність за стан свого здоров’я несе сам. І ще один важливий момент: переможець визначається тільки «в абсолюті», тобто лише за показаним часом без урахування віку.

    Ну а тепер про нашого співрозмовника. Це олександрієць Олександр Жосан, відомий у місті і за його межами як переконаний прихильник екстремального бігу і щирий пропагандист здорового способу життя. Як уже не раз розповідалося про нього у спортивному розділі «ОТ», пан Олександр не пропускає, здається, жодного з масових марафонських забігів, будь вони в Україні, Туреччині, Угорщині чи Італії. При цьому він не має ніяких спонсорів, їздить всюди, де може, за особисті кошти та на власний страх і ризик, представляючи за кордоном не кольори якихось спортклубів і товариств чи політсил, а лише свою державу. Олександр Жосан, як і всі марафонці, веде лік своїм подоланим повним марафонам (хто забув, класичний, олімпійський марафон – це 42 км 195 м), і їх у його послужному списку вже чимало. Більше того: максимальні дистанції, які він подолав бігом, сягають понад 60 км. Або ось така деталь: у зимову морозну погоду цей бігун не упускає можливості робити багатокілометрові забіги лише у шортах і майці. На цьому не зупиняється: як він сам раніше зізнавався, його мрія – далі збільшувати дистанції забігів. І ось така нагода випала на одеському марафоні.

    – Старт дали о 10-й годині 5 квітня від монумента Невідомому солдату у парку ім.Шевченка, – розповідає Олександр Карпович. – Перед цим було урочисте покладання квітів, грав військовий духовий оркестр, з кораблів у бухті на воду, за морськими правилами, також були спущені вінки. Все, як належить у кращих традиціях.

    Кількість учасників змагань сягала 2 тисяч, не лише чоловіків – жінок і дівчат, які наважилися на таке, було доволі багато. Слід зазначити, організація власне пробігу також була хорошою, чого не можна сказати про погоду: з моря дув холодний пронизливий вітер, температура повітря – всього 5 градусів, дороги мокрі (напередодні йшов дощ).

    Перед цим, готуючись до забігу, я познайомився з одним із постійних учасників, одеситом Ігорем. Слово за слово, ми з ним швидко знайшли спільну мову. Напевне, відчуваючи в мені споріднену душу, він запропонував бігти «командою» з 2-х чоловік (правилами змагань передбачено, крім особистого, ще й командний залік). Я, звісно, погодився і, недовго думаючи, заявив нашу команду під ім’ям відомого олександрійського клубу «Спарта-17». Мій напарник виявився не ликом шитим: уже мав звання «Залізної людини». І я дуже скоро відчув це на власній шкірі…

     Перші 20 км ми бігли уздовж моря у напрямку Іллічівська, далі – автотрасою. Всі учасники були одягнуті відповідно погоді, лише я один біг у шортах і майці – ну я так звик! Спочатку це багатьох дивувало: «Тобі не холодно?» – запитували. А потім їм було вже не до мене… Мій напарник від самого початку взяв хороший темп, я ледве встигав за ним. Я ж збирався, уявляючи наперед усю виснажливість такого пробігу, раціонально розраховувати сили; на пунктах харчування, можливо, трохи перевести подих, хоча б з півхвилини перепочити. Та де там! Ігор весь час мене підганяв, не даючи навіть зупинитись і як слід проковтнути їжу чи воду. Отож доводилося на бігу, задихаючись, обливаючи себе і захлинаючись, сьорбати суп з паперового кухлика і давитися непрожованим печивом… А він твердив лише одне: «Не розслаблятися, «Спарта-17» не здається, «Спарта» – вперед!». І так тривало весь час. Коли стало сутеніти, бігти стало ще важче. По-перше, при всій повазі до організаторів змагань, на трасі інформації про маршрут не було практично ніякої. Доводилося як-небудь орієнтуватися по карті, по дорожніх вказівниках тощо. Виручав Ігор, але навіть з ним, місцевим, ми декілька разів плуталися, бігли у хибному напрямку, потім вертали назад, долаючи зайві відстані і втрачаючи даремно сили і час. І не ми одні. Практично вся дистанція проходила автотрасою, рух транспорту був дуже жвавим, машини весь час тіснили нас у багно на узбіччя дороги, фари сліпили очі. Добре, що всім учасникам видали світловідбивні ремені, а то у цій темряві було б недалеко й до біди. Зате у селах, які ми пробігали, чекали суддівські джипи, і нас по номерах раз по раз переписували та звіряли з протоколом – щоб не було фальсифікацій з боку учасників.

     На 75-му кілометрі у мене дуже розболілося коліно, терпіти несила. А Ігор не дає мені зупинитися – навіть, щоб надіти бандаж-наколінник: терпи, мовляв, нам треба надолужувати втрачене! Зв’язався з кимось по мобілці, потім каже: ми відстаємо від передніх на 15 хвилин, а за нами йдуть інші навздогін з відставанням на 17 хвилин, тому ні їсти, ні пити не будемо – втрачаємо час!

    І ось нарешті, позаду 99 км, гарний пункт харчування з гарячим бульйоном, бутербродами з шинкою (на деяких проміжних пунктах нам пропонували лише воду, і я випив її за всю дистанцію не менше відра). Ну, думаю, хоч на останньому кілометрі (а він найважчий) трохи віддихаюсь, присяду і нормально попоїм, бо сил уже геть немає. Та де там! Кричить своє: «Яка їжа?! «Спарта» – вперед! За нами гоняться! Ти ж не хочеш, щоб ми втратили перевагу на сотому кілометрі?»

     До фінішу ми таки добрались, уявіть, з другим результатом у командному заліку! А в мене ІІІ місце – в особистому, мій час 13 годин 52 хв. з 24-х можливих годин. Отримав дві медалі, грамоту, пам’ятний кубок і приз. А Ігорю потім кажу: «Хіба ти людина, хай навіть і «залізна»? Ти скоріше «залізна коняка»! До речі, син-студент Ігоря також подолав «одеську сотку», але на велосипеді.
Та я напарнику, звісно, вдячний: не знаю, чи подолав би я цю дистанцію взагалі, але принаймні такий час я без нього точно не показав би. Багато учасників навіть не вірили, що я вперше біг сотку», – каже Олександр. Розповідаючи нам цю історію через кілька днів після забігу, спортсмен насилу, важко піднімається зі стільця, спираючись руками на стіл – «кріпотура» не відпускає… Нічого дивного: багато і бігунів, і велосипедистів взагалі не добралися до фінішу – просто відмовляли ноги.

    А Олександр Карпович задоволений: черговий свій особистий рекорд, про який давно мріяв, він і цього разу встановив. А це, погодьтеся, зовсім немало для самоствердження, віри у власні сили і дух, а також для прикладу іншим.

   N.B. Найстарший бігун, який подолав цьогорічну «одеську сотку», за словами О.Жосана, має повних 72 роки віку.

Розділ підготував О.Наріжний