15.07
2022

Недаремно кажуть: велике можна побачити лише з відстані. І тридцять років – термін достатній, щоб правильно оцінити таке явище в історії нашого краю, як газета «Олександрійський тиждень».
Початок буремних 1990-х. Розвалилася велика країна, а разом із нею пішли прахом економіка, ідеологія, благополуччя і надії мільйонів людей. Панує безлад, безвладдя, безробіття та безвихідь. І на цьому фоні у приголомшеній від руйнівних подій Олександрії раптом відкривається… нова газета! Тоді ще ніхто не уявляв, що це значить для міста та району.

А народився «Олександрійський тиждень» дуже вчасно. З одного боку, у 1990-х роках народжувався вільний ринок і у бізнеса з’являлася потреба в ефективній рекламі. А з іншого – після партократії в Україну прийшла демократія, яка немислима без незалежного майданчика для висловлювань. А ще нікуди не поділася потреба населення у читанні – недаремно ту колишню державу, частиною якою була і Україна, називали найбільш читаючою країною у світі.
Це сьогодні на підтримку незалежної преси та демократії зарубіжні партнери не шкодують грантів – а тоді на фінансування новоствореної газети не було жодної копійки. Засновник і редактор «Олександрійського тижня» Сергій Кривунь переконав кількох тодішніх керівників підприємств, і вони підтримали його починання – один дав кілька рулонів паперу, другий виділив кімнатку у своїй конторі, третій привіз два простенькі комп’ютери. Але перші номери тижня виходили, як кажуть старі журналісти, «на свинці» – шпальти набирала металевими літерами у міській друкарні на вул. Шевченка Віра Євменівна Приходько.
Проте все це було справою техніки. Головним було створити газету фінансово спроможною, а значить, дійсно незалежною. Але цьому не навчали навіть у Ленінградському університеті, диплом якого лежав у редактора в шухляді.
Як редактор «Олександрійського тижня» Сергій Кривунь у дикому капіталізмові 1990-х зміг обрати ту правильну модель газети, ми вже ніколи не дізнаємося. Сергія Вікторовича вже немає з нами, але ми знаємо, що була в нього і бездоганна журналістська підготовка, і редакторська «чуйка», і віра в успіх. І почуття відповідальності теж було – жоден журналістський або соціально-політичний проєкт газети не був спрямований проти інтересів громади.
Одним словом, Олександрія отримала незалежну газету. Це було перше в краї видання, на обкладинці якого не стояло звичне усім «Орган N-ського комітету партії» або «Орган N-ської міської ради». «Олександрійський тиждень» заробляв – і заробляє! – собі гроші сам, і тому отримав можливість захищати не того, хто «замовляє музику», а того, хто купує свіжий номер – тобто читачів. Згодом виявилося, що таких газет у всій Україні – лічені одиниці, тим більше – у невеликому провінційному місті.
Мало хто розумів це, і тим більше ніхто не давав редакції орденів, премій та заморських грантів, але ще у перші роки незалежності «Олександрійський тиждень» став чи не найактивнішим провідником демократії в регіоні. Завдяки газеті, вибори у місті, районі й області були вільними і максимально демократичними: шпальти «ОТ» стали трибуною для кожного, а в день виборів журналісти моніторили обстановку на виборчих дільницях.
Депутати, партійні лідери та просто небайдужі городяни мали змогу висловитися перед багатотисячною аудиторією – тираж газети у «золоті» для преси часи сягав до 20 тисяч примірників. І реакція на виступи та інші публікації обов’язково була прозорою. Адже двері редакції завжди були відкриті для пересічних городян і селян, а телефони іноді були мало не червоними від читацьких дзвінків.
«Тиждень» завжди заважав начальникам красти, а чиновникам – ображати простих громадян. Газета не раз писала і про мільйонні розкрадання коштів, і про затримку зарплати шахтарям, комунальникам і робітникам місцевих заводів. За це її побоювалися керівники, але любили читачі.
На газету не раз позивалися до суду ображені герої її публікацій. Але в «Тижні» завжди працювали професіонали: кожна критична стаття, кожне слово в статті були підкріплені фактами. І всі суди про «захист честі та гідності» редакція вигравала, хоча для цього і доводилося тримати на зарплаті юриста і регулярно “мотатися” по судах, у тому числі і до інших міст.
За тридцять років бувало різне. Коли не спрацьовували законні спроби «закрити рота» газетярам, підключалися кримінальні методи. Журналістів залякували погрозами щодо їхніх дітей, палили кіоск на ринку, насилали перевірки та накладали штрафи «для профілактики». Але всіх тих недругів редакції вже немає, а «Олександрійський тиждень» є.
За тридцять років у газети було чимало конкурентів на медіаринку, у тому числі і вельми гідних міських газет. Але «ОТ» завжди залишався першим – і щодо тиражу, і в плані вартості рекламної площі, і головне – стосовно довіри читачів.
В різні роки газета мала додаткові проєкти. Наприклад, була в «ОТ» власна телестудія зі щоденними випусками новин – та настільки професійними, що деякі місцеві телеканали з власним мовленням використовували їх для підтвердження своїх ліцензій. Втілювалися і разові, і систематичні соціальні проєкти. Наприклад, кілька зим поспіль справжній ажіотаж серед місцевих школярів викликав конкурс годівничок «Олександрійського тижня». Ще б пак – призи переможцям у кількох номінаціях були дуже недешевими.
Певно, можна сказати, що навколо «ОТ» в місті створилася ціла школа журналістики – в різні роки в редакції працювала добра дюжина талановитих творчих людей. Деякі з них зараз трудяться в інших шанованих редакціях, у тому числі у столиці. І всі ті колеги пригадують, що в часи роботи в «Тижні» найціннішим було те, що писати доводилося в першу чергу про людей. Справжніх, невигаданих – шахтарів, робітників заводів, комбайнерів, водіїв, доярок, інженерів, вчителів, митців, медиків… Такою була і є політика редакції: відображати реальне життя через справи, думки і прагнення реальних земляків з метою допомогти і щось поліпшити – і місту, і селу, і героям своїх публікацій.
Зараз «Тижню» дуже непросто. І тому що вій-на, і тому що міняється суспільство і його цінності, і тому що паперові медіа об’єктивно не витримують навали каламутного потоку інформації з інтернету. Але це всього лише внутрішні проблеми редакції, про які її співробітники не люблять розповідати. Тому для читача «Олександрійський тиждень» намагається бути тим самим – чесним, незалежним, незаангажованим, грунтовним. Це потребує зусиль і жертв, але такі вже канони класичної журналістики, тридцять років тому закладені в неписаний статут редакції її засновником Сергієм Кривунем.

І. Коваленко

коментарі 2

  • Олександр Наріжний пишет:

    Вітаю з першою “тридцяткою”! Подальших успішних ювілеїв!

    Мне нравится! Thumb up 0

  • Casino Vavada пишет:

    Большое спасибо за информацию.

    Мне нравится! Thumb up 0

Залишити відповідь до Олександр Наріжний Скасувати відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень