14.03
2022

ТАЛАНТИ З ПРОВІНЦІЇ

Рубрика: Новости. Автор: Olena

Повість

Історія перша

Антон Петрович, заступник начальника обласного відділу культури, вранці вийшов з під’їзду будинку, де мешкав у хорошій трикімнатній квартирі. з дружиною, працівником того ж таки відділу культури, та сином, студентом місцевого педінституту, куди хлопця, проти його волі, упхнули батьки, маючи надію згодом прилаштувати своє чадо на якесь чиновно – тепленьке місце у рідному відомстві.

Поглянувши на низьке та хмарне небо, Антон Петрович невдоволено поморщився: знову його буде супроводжувати у поїздці монотонний дрібний дощ, час від часу переходячи у білу крупу чи у лапаті сніжинки. Дорога буде слизькою і небезпечною, до того ж і видимість буде поганою.

Після того, як одного разу потрапив у дорожню аварію, у якій, щоправда, не отримав навіть подряпини, а відбувся лише переляком та зім’ятим крилом і розбитою фарою службового автомобіля, Антон Петрович зненавидів службові поїздки по ввірених його відомству об’єктах культури. А саме в лютому – березні щороку проводилися районні та міські огляди творчості самодіяльних колективів. Весь штат обласного відділу культури розподілявся по містечках та райцентрах області.
Антон Петрович терпіти не міг модну у ті часи етно – національну показуху. Він взагалі не надавав якогось особливого значення своїй присутності на тих оглядах, відчував себе таким собі весільним генералом, бо просто змушений бути головою чи членом журі задля надання заходу потрібної ваги, солідності. Антон Петрович цілком справедливо покладався на підлегле районне начальство у питаннях присудження самодіяльним колективам місць і призів та подарунків. Останнє у свою чергу залежало від щедрості спонсорів кожного колективу. Від самого ж обласного відділу культури ніяких там подарунків чи призів не передбачалося, представники цього відомства були щедрими лише на слова подяки, оптимістичні настанови та найдешевші паперові грамоти і дипломи…
…Антон Петрович поплескав себе по плечу дорогими шкіряними рукавичками, відчинив дверцята автомобіля і жбурнув на сидіння шикарний шкіряний портфель, який завжди носив не через необхідність зберігати в ньому якісь папери, а скоріше заради солідності. Зітхнувши, Антон Петрович перехрестився і сів в автомобіль.
– Ну, що, Степановичу, поїхали! – кинув водієві. Машина плавно рушила з місця.
… Дорога до потрібного райцентру була не те що поганою, а просто неможливою. Звісно, біля обласного міста то було звичайне асфальтове шосе. Та коли з’їхали з траси на дорогу, що вела до районного містечка, Антону Петровичу почало здаватися, що він і шофер пливуть в утлому човні розбурханим морем. Хитавиця не припинялася ні на хвилину. Розбиті колії були наповнені водою, час від часу колеса машини потрапляли у глибокі баюри, тоді унизу щось гупало, а стійки автівки загрозливо скрипіли і тріщали.
– Пара таких поїздок – і цьому «Жигулеві» гаплик, – оптимістично повідомив Степанович. Антон Петрович почав меланхолійно насвистувати мелодію з кінофільму «Там, де закінчується асфальт».
Перед самим райцентром дорожня хитавиця раптом припинилася. Машина весело покотилася по гладенькому, без вибоїн асфальту. …Пристойна дорога привела до самісінького вогнища культури. На майданчику перед величною будовою з колонами вже стояло кілька автобусиків типу «Соняшник» та бортових машин з критими брезентом верхами. Біля цих явно застарілих засобів пересування метушилися люди, щось переносили у приміщення Будинку культури, голосно перемовляючись і сміючись.
Певне, Антона Петровича вже давно чекали, бо як тільки він вийшов з автомобіля, зі сходів швидко збіг до нього старий, уже трохи згорблений чоловік, за ним посипало кілька жіночок різного віку і наостанок неквапом ішов хвацький парубок. Антон Петрович добре знав старого : то був очільник районного відділу культури. Цей діяч культури уже давно вийшов на пенсію, проте тримався за свою посаду, не даючи аніякісінької надії молодшим співробітникам зайняти досить тепле і позбавлене великої відповідальності місце. Старий мав вовчий нюх і лисячу вдачу, місце притримував до часу, коли довчиться його внук, отой самий хвацький парубок.
Стариган привітався з Антоном Петровичем, потиснувши його руку обома своїми, потім обняв шановного гостя за плечі та повів до кімнати, де вже було накрито стіл до сніданку.
…В доброму настрої поважний гість зайняв своє місце серед членів журі. Ознайомившись з програмою огляду, Антон Петрович зітхнув : належало оцінити творчість десятка самодіяльних колективів. « Добре, хоч не двадцять, як минулого тижня», – втішився чоловік і приготувався слухати оті « Вареники» та « Дубки», од яких його вже давно нудило, бо ті в принципі непогані в народному розумінні твори були в репертуарі чи не кожного сільського хору або ансамблю. Антон Петрович несамохіть поморщився, згадуючи жахливу дисгармонію співу чи не кожного з прослуханих ним хорів, про оте в основному жіноче двоголосся, бо чоловіків у самодіяльних колективах хронічно не вистачало. В кращому випадку чоловіків п’ять – шість прикрашали своїми фігурами загальну картинку. Антон Петрович був досить відомим у певних колах як керівник струнного оркестру, а також як автор пісні про рідне місто. Ту пісню раніше досить часто можна було почути по місцевому радіо чи телебаченню. Він також створив кілька пісеньок на тему природи та любові, але ті витвори якось швидко пішли у небуття – чи то були слабенькими, чи для них не знайшлося хороших виконавців. У колі колег Антон Петрович вважався тонким поціновувачем музики, він обожнював професійні хорові колективи, був пристрасним любителем оперет…
Розглянувшись навколо, Антон Петрович звернувся до інших членів журі: – Ну що, хай починають! Хто там перший?
Скоро почувся тупіт, гуркіт на сцені, ніби там тягали щось важке. Нарешті завіса поїхала, відкриваючи до болю знайому картину.
– Ну, так і є, – досадливо пробурмотів Антон Петрович.
На сцені під примарно жовтим світлом вишикувався сільський хор : зо два десятки жінок не вельми молодого віку, а над ними, певне, на тих стільцях, що їх тільки – но тягали по сцені, височіло кілька чоловічих постатей. Жіночки, як то водиться, були виряджені у дівочі шати : вишиті сорочки, плахти, на головах красувалися віночки з паперових квітів та з численними атласними стрічками. Все те на вельми огрядних тітоньках виглядало досить кумедно. «В такому віці дівочі віночки явно недоречні, – звично подумки відзначив Антон Петрович. – Очіпки або хустки виглядали б краще.» Відспівалися « Вареники» , « Дубки», якась пісня з потугами на патріотичну… Доморощений сивий гуморист прочитав байку Глазового, дві тітоньки проспівали « Розцвіла під віконцем»… За цим колективом виступали інші, подібні йому, і Антона Петровича від нудьги потягло у сон. Хтось обережно торкнувся його плеча : дали знати, що настала перерва, тобто антракт. Районний начальник культури шанобливо припровадив Антона Петровича до кімнати, де вже було накрито стіл.
– У нас все по-простому, по-селянському, без городських викрутасів, –метушився районний очільник культури.
Після смачного пригощення Антону Петро-вичу аж ніяк не хотілося знову сидіти у холодній залі за столом журі, з розумним виглядом спостерігаючи за дійством на сцені. Хотілося якомога швидше опинитися вдома, у затишній квартирі, у м’якому кріслі перед телевізором… Він почав квапити місцеве начальство:
– Більше не робіть перерви, давайте швидше, адже людям ще додому добиратися. А воно ж холодно, та й темніє рано…
Всі члени журі знову зайняли свої місця за столом, зашурхотіли якимись паперами, трохи покашляли. Антона Петровича після гарного сніданку непереможно тягло в сон. Він підпер голову рукою і так деякий час куняв під спів чергових виконавців все тих же «Вареників» та «Дубків», а потім таки відверто заснув, поклавши голову на руки. Відразу не міг уторопати, сниться йому цей голос чи таки лунає зі сцени.
– Ой , надіну черевики, – дзвенів чистий, високий, насичений голос.
– Ти бач, справжнє колоратурне сопрано,- подумки відзначив , остаточно прокинувшись, Антон Петрович. – Як у небагатьох оперних співачок… І серце його чомусь прискорено забилося : – Оце голос! Справжній талант!
Потім у Антона Петровича закралася підозра: може, хитрий керівник ансамблю справді запросив якусь професійну співачку, заплативши за виступ на огляді? Таке також траплялося, хоча й нечасто. Але хоровий супровід був майже бездоганний, що свідчило про високий фаховий рівень керівника хору. Антон Петрович неспокійно засовався на стільці, схилився до очільника відділу культури і попросив, аби той хор виконав ще якусь пісню, обов’язково з тією ж солісткою.
І зі сцени залунав спів. Голос високий , чистий, сильний виводив сумну пісню про плинність молодих літ. Голос той рвався у височінь, і дзвеніла у ньому така світла туга, така печаль і прозорий сум, що серце у Антона Петровича защеміло. Трохи оговтавшись, він звернувся до старого управлінця :
– Запросіть до мене керівника цього колективу і оту солістку.
Керівником виявився немолодий уже чоловік інтелігентного вигляду. Колись давно він випадково потрапив у досить велике село Макарівку і став завклубом. До того працював скрипалем в одному з оркестрів великого міста, але через п»яну бійку, в результаті якої загинула людина, потрапив до місць позбавлення волі. Коли вийшов на волю , не захотів повертатися до свого міста. Щось у ньому наче надломилося, він з легкістю поміняв міську суєту на неспішне сільське буття. Саме на той час звільнилося місце завідуючого сільським клубом, і Сергій Сергійович – так звали керівника колективу – зайняв вакансію. Він поринув у роботу із запалом першовідкривача. Не соромився ходити по хатах, прохав людей, втомлених цілоденною важкою працею, завітати до клубу, намагався для кожного знайти заняття до душі. Так був організований драмгурток, створений вокальний ансамбль і навіть чималий хор . Виступи сільських співаків мали неабияку популярність серед односельців, мешканців сусідніх сіл і навіть райцентру.
Галину Павлівну новий завклубом виділив з-поміж інших самодіяльних артистів одразу, буквально на першій же репетиції. Систематичні заняття з вокалу, якими керував Сергій Сергійович, дали свої результати: у Галини Павлівни сформувався власний репертуар, з яким не соромно було б виступати навіть досить відомим співачкам.
Якось Сергій Сергійович запитав Галину Павлівну, чому вона, володіючи унікальним талантом, маючи гарну зовнішність, навіть не намагалася стати професійною співачкою. Невже ніхто не помічав її здібностей?
Галина Павлівна засміялася:
– Та помічали… І мені самій колись хотілося співати на великій сцені. А от не вийшло…
І Галина Павлівна розповіла. Була вона тихенькою, боязкою школяркою. На уроках сиділа, як мишеня, вчилася старанно. Особливо любила уроки співу та малювання. Одного разу до школи завітали двоє незнайомих – чоловік та жінка. Вони з дозволу директора школи відвідували уроки музики в молодших класах. Дійшла черга і до класу, в якому навчалася Галинка. Спочатку гості слухали, як діти співають, потім підізвали кількох, а серед них і Галинку, до вчительського столу і кожному з дітей веліли простукати пальчиком по столу певну мелодію. А після уроків кількох дітей, і Галинку теж, запросили до кабінету директора школи. Дівчинка ніколи не була в тому кабінеті , саме слово «директор» було для неї чимось майже неземним. Дитина з острахом переступила поріг кімнати. Чужа тітонька взяла її за плечі і запропонувала:
– Давай удвох проспіваємо. Спочатку співатиму я, а потім ти за мною повториш. Гаразд?
Дівчинка слухняно співала за чужим голосом: а-а-а-. Голос тітоньки підіймався все вище, і йому вторив тихий голосок дитини.
– Ну, досить, – нарешті сказала тітонька . – Ти просто молодець. Вона підійшла до свого колеги, про щось перемовилася з ним , а потім звернулася до Галинки:
– Ти живеш з мамою і татом?
Дівчинка відповіла:
– Так, а ще з маленьким братиком.
Тітонька посміхнулася і сказала:
– То передай татові і мамі ось цього папірця.
…Увечері мама й тато, прочитавши того папірця, про щось довго перемовлялись, зітхали. Галинка чула, як тато говорив : для тієї науки треба виїжджати з села та прилаштовуватись у місті чи хоча б у райцентрі. Для нас це просто неможливо. Мама лише сумно зітхнула.
Якщо коротенько, то, навчатись у музичній школі в райцентрі з усього класу поталанило лише Зої Бігун. ЇЇ тато, на той час завідувач сільмагу, мав змогу двічі на тиждень возити доньку власним автомобілем на заняття з гри на фортепіано. Для неї батьки через деякий час придбали й інструмент, аби Зоя могла вправлятися у грі на піаніно щодня. Зоя справді була талановитою дівчинкою, її просто обожнював учитель співів Вадим Савович . Саме Зоя була кращою солісткою шкільного хору, постійною учасницею всіх оглядів шкільної художньої самодіяльності. Та одного року – Зоя і Галинка навчалися вже у сьомому класі – батько Зої добув для доньки путівку у дуже престижний санаторій. І треба ж такому трапитись, саме на березень місяць, коли завжди проходили огляди самодіяльності шкіл … Вадим Савович мало не збожеволів: яка ж олімпіада без Зої Бігун !
Ну, а брати участь все одно треба. Прослухав учитель спів кількох дівчаток-хористок і наказав Галинці наперед вийти, там завжди Зоя стояла. Вкотре «Садок вишневий» виконували…
– Я соло вела, – усміхаючись, розповідала Галина Павлівна. – Співаю наче правильно, а Вадим Савович невдоволений. «Що, – кричить на мене, – не снідала сьогодні, чи що? Чому голосу не подаєш як слід?» Я з переляку ще тихіше співаю …
– Нездара! – кричить Вадим Савович.
– Провалимося, отже ж провалимося на олімпіаді! Але мене на іншу солістку не замінив. А на олімпіаді ми тоді перше місце у районі вибороли. Мені як солістці диплом вручили. Наступного року вже Зоя була, на велику втіху Вадима Саввича. Отож про мене він начисто забув. Сергій Сергійович замислено пошкріб бороду: “А після школи ви не намагалися вчитися співу ? Ну, в училище вступити, чи що?”
– Та тоді якраз звичне життя розпалося, люди наче показилися, гребли під себе, хто що міг… Поїхала я в область вступати в музичне по класу вокалу. Так мені ще на першому екзамені – прослухуванні – сказали, що навчання я матеріально не потягну. Ну, платити за вступ потрібно, натякали , що за уроки вокалу , і за навчання азам гри на піаніно теж слід платити А ще витрати на концертний реквізит… Що голос маю гарний, ніхто не заперечував. Та тільки зрозуміла я: навіть якщо мене й приймуть на навчання, то скоро з училища і виставлять. Там для потрібних людей, тобто для їхніх діток, місця забиті. Отож до навчання в тому училищі діло не дійшло. Завалила я останній іспит – екзамен з історії не склала… Чи то я справді той іспит завалила, чи мене просто відкинули як щось зайве, та поїхала я додому ні з чим. Тато, ясна річ, розстроївся, мама теж … Та треба далі жити. Роботи вдома якось одразу не стало ні татові , ні мамі, точніше, робота була, та за неї платили такий мізер , що протриматися на плаву нашій сім’ї було надто важко, аби ще й тягти моє навчання…
Сергій Сергійович тільки зітхнув. Більше вони на цю тему ніколи не говорили…
… У фойє , куди після виступу вийшли самодіяльні артисти, Антон Петрович сам підійшов до Сергія Сергійовича , міцно потиснув йому руку.
– Ну, – сказав він , – вітаю. Чесно скажу, не чекав сьогодні почути щось подібне. Молодці. А солістка твоя – перший розряд. До речі, де вона?
Сергій Сергійович помахав рукою, підгукуючи когось із своїх. Велів прислати до нього Галину Павлівну. За кілька хвилин до чоловіків підійшла тендітна жінка. Антон Петрович, затинаючись, почав розповідати:
– Був колись у нас ансамбль «Струмочок». Гримів на всю Україну. Та з часом розпався. Солістка подалася за кордон . А тепер, з моєї ініціативи, хочемо відродити той ансамбль. Підбираємо колектив… Звісно, труднощів буде досить , а все ж … І ви, Галино Павлівно, могли б…
Антон Петрович сам не знав, навіщо все це говорив , та щось підказувало йому, що оце зараз, єдиний раз за все життя, доля подарувала йому зустріч із справжнім, природним талантом , який, попри загальноприйняту думку, не так уже й часто трапляється, тож нехтувати тим Божим даром – великий гріх…
– Я міг би для вас багато що зробити…
Галина Павлівна дивилася на нього прекрасними, трохи зляканими очима. Далі похитала головою:
– Знаєте, не треба для мене нічого робити. Занадто пізно мені щось міняти у житті. Талант, кажете? До цього часу цей талант нікого не хвилював. Хіба що моїх односельців. Провінційний, так би мовити, талант. І тут, у забитому селі, він ще потрібен, потрібен не менше, ніж у великому місті… А взагалі обдарованих людей у нас багато. Ось у Сергія Сергійовича – дар бачити людину, відчувати ЇЇ. Ми з ним ще поспіваємо людям на втіху. Правда, Сергію Сергійовичу?
Антон Петрович мовчав, хоча йому хотілося кричати, бунтуючи проти оцієї телячої покірності долі, обставинам, хотілося обізвати цю красиву талановиту жінку дурепою, міцно вилаяти… А все ж десь у глибині душі він розумів її …
До Антона Петровича підбіг всюдисущий очільник районної культури:
– Антоне Петровичу, а ми вас уже шукаємо!
Галина Павлівна і Сергій Сергійович мовчки вклонилися і пішли із фойє. Антон Петрович підійшов до вікна. Він спостерігав, як з майданчика , що біля Будинку культури, один по одному від’їжджали старезні «Соняшники», «Пазики» і бортові машини з брезентовими халабудами. Біля однієї машини стояла купка людей , вони тупцяли, наче танцювали, рятуючи ноги від холоду, махали руками, щось вигукували. До них неквапом підійшли Сергій Сергійович і Галина Павлівна. Гурт щось загукав, вітаючи їх. Потім люди почали по черзі залазити в кузов автомобіля, під халабуду. Ось Сергій Сергійович передає баян чоловікові, що визирає з-під брезенту, ось він обережно підсаджує Галину Павлівну, струнку і тендітну навіть у незграбній шубі, і той же чоловік простягає до неї руки, підхоплює її і цілує в щоку. Крізь вікно чути голосний сміх , що долинає з кузова машини. Останнім залазить туди Сергій Сергійович. Машина рушає з місця.
Антон Петрович ще деякий час стоїть біля вік-на. До нього підходить директор Будинку культури, обидва прямують до банкетної зали. За столами вже сидять організатори огляду самодіяльності, спонсори, представники місцевої влади. Дехто вже напідпитку. Антон Петрович відмовляється сідати за стіл і наказує подати свою машину. По черзі потиснувши руки кільком чоловікам, що вийшли його проводжати, Антон Петрович сідає в авто і наказує своєму водієві рушати. Він їде додому, у своє велике місто, у свою затишну квартиру.
А Галина Павлівна з чоловіком, приїхавши додому, поцілували обох дітей, переодяглися та пішли оглядати господарство. Опинившись у хліві, Галина Павлівна погладила корову Карменку по морді і довго плакала, притулившись обличчям до теплої шиї тварини…

Валентина Білоткач, м.Олександрія

Залишити відповідь до Анонім Скасувати відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень