Земля: продавати не можна заборонити

    Як відомо, нещодавно на розгляд Вер-ховної Ради знову (вже вкотре за останні роки) вносилося питання про ринок землі в Україні. А якщо не мудруючи лукаво, називати речі своїми іменами – про продаж земель сільськогосподарського призначення. Ми також уже знаємо, що як завжди, серед парламентарів у законопроекту знайшлись і прибічники, і противники. Останніх виявилося більше (309 голосів), у результаті попередній мораторій на продаж сільськогосподарської землі було продовжено до 1 січня 2018 року.

   “Цей ринок повинен бути прозорим і справедливим, конкурентним і ефективним, він має унеможливлювати будь-які тіньові оборудки із землею. Саме тому є необхідність продовжити мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення до належного законодавчого забезпечення запровадження і регулювання обігу земель, але не раніше 1 січня 2018 року… Продовження мораторію дозволить зняти соціальну напругу, яка виникла у суспільстві на фоні політичних спекуляцій з даного питання, та надасть певний час для розроблення чіткого правового механізму запровадження з часом прозорого ринку земель сільськогосподарського призначення”, – зокрема йдеться у пояснювальній записці до законопроекту.

    Але слід також сказати, черговій спробі протягти законопроект про продаж землі передувала відповідна інформаційна кампанія, розгорнута політичними силами, зацікавленими у позитивному вирішенні питання, а також і відповідними урядовими колами. Робилося це подекуди доволі винахідливо і обережно, уникаючи різких для «пересічного вуха» формулювань. Наприклад, раніше міністр аграрної політики і продовольства Тарас Кутовий заявив, що ринок землі слід почати з можливості продажу права її оренди (наче це по суті не одне і те ж. – Прим. авт.).

     Кутовий підкреслив, що прийняття закону не означає насправді продажу землі: “Закон називається “Про обіг земель сільськогосподарського призначення”, він визначає ті правила, в рамках яких оборот земель існує. Але самих моделей обороту земель дуже багато, і не всі моделі передбачають продаж землі”, – зазначив він. Чи не нагадує це словесну еквілібристику?

  Тут доречно також пригадати, що вимога про прийняття закону “Про обіг земель сільськогосподарського призначення” міститься в меморандумі, який Україна напередодні підписала з МВФ.

   Вимогу відкрити ринок землі озвучив також Президент Петро Порошенко, виступаючи на початку вересня в парламенті. Він заявив, що відсутність відкритого ринку землі стримує приплив інвестицій в аграрний сектор, який є одним із головних постачальників валюти в країну.

   Ну і звичайно, то тут, то там у ЗМІ з’являлися певні інформаційні «вкиди», призначенням яких було підготувати електорат України до доленосного (як здавалося) засідання нашого парламенту. Іноді навіть задовго до нього. Ось деякі з таких найбільш витончених формулювань, взяті нами з газет: «Кожен четвертий володар земельного паю готовий його продати – такі результати соціологічного опитування, проведеного Центром соціальних експертиз. Соціологами було опитано понад 5 тис. власників земельних наділів у 13 областях України. Але попри всі бажання такої можливості в українців немає через загальноукраїнський мораторій». «Через те, що багато договорів оренди сільськогосподарської землі в Україні укладаються на нетривалий термін (до 7 років), фермери не зацікавлені вкладати кошти в землю і підтримувати її родючість. Інтерес такого орендаря один – максимальна вигода на вирощування культур із високою рентабельністю. Тобто орендарю все одно, що буде з землею після нього, адже він уже отримав вигоду для себе. І після того, як договір закінчився, у сільського жителя, котрий володіє цією землею, залишається ділянка у жахливому стані, яка не має цінності ні для наступного орендаря, ні для власного обробітку. Як результат, в Україні відзначаються масштабні процеси деградації грунтів, зокрема через їх нераціональне використання, порушення сіво-зміни тощо».

    Ну хіба може залишитися байдужим пересічний свідомий українець до таких переконливих і вражаючих аргументів, під які до того ж начебто підведена наукова основа?

   Не оминула інформаційна кампанія і Олександрійщину. Нещодавно, вже навздогінці до парламентських слухань з даного питання, в Олександрійському районному Будинку культури відбулася зустріч більш ніж півста слухачів (фермерів, державних службовців, громадських активістів) з народним депутатом від «Самопомочі», членом парламентського комітету з питань аграрної політики Іваном Мірошниченком. З чим прибув народний обранець до Олександрії, не важко здогадатися. За словами гостя, хоча Верховна Рада у черговий раз продовжила мораторій на продаж сільгоспугідь, це був вимушений крок, аби консолідувати парламент. Все одно питання продажу треба у подальшому порушувати. А для цього необхідно вже у найближчі 4-6 місяців підготувати відповідні законопроекти, переконував присутніх депутат і запропонував їм спільно обговорити дане питання.

    Але у висловлюваннях присутніх відчувалися страхи і сумніви. Наприклад, була така думка: якщо зараз неофіційна вартість одного гектара сільгоспземлі становить 3 тисячі доларів, то для дрібного фермера не має значення, буде дозволено її продаж чи ні – все одно у нього не знайдеться відразу, скажімо, півмільйона-мільйон доларів, аби викупити всі земельні паї, які він орендує у селян. (Цікаво, звідки взялася така ціна? Автор цих рядків не раз чув, що дехто з власників паїв готовий віддати їх за якісь жалюгідні 15-18 тисяч гривень за гектар?)

    «Ось тут і криється головна небезпека, – кулуарно поділився зі мною один із фермерів, що був присутній на тих зборах. – З одного боку, орендарям землі (фермерським господарствам) наче й на руку було б викупити паї раз і назавжди і стати повноправними власниками. Але уявіть собі, що це буде за «ринок» у нинішніх умовах. Земля теоретично начебто з року в рік дорожчає, але насправді доведені до краю злиднями, безгрошів’ям люди почнуть віддавати її будь-кому за безцінь. Тим більше – у наших реаліях, де процвітає хабарництво, рейдерські захоплення, різні фінансові шахрайські схеми. В результаті земля неминуче потрапить до рук або крупних олігархів, або іноземців, які не інвестуватимуть наше сільське господарство, а просто гендлюватимуть землею. Тобто селянам, законним власникам ділянок, такий «земельний ринок» нічого доброго не принесе. У свою чергу, селу, його інфраструктурі розпродаж землі, на якій воно стоїть, також аж ніяк не принесе розвитку, а тільки навпаки».

    А ось що сказав (теж, так би мовити, «не на камеру») з приводу згаданого питання один із присутніх на зборах посадовців, також добре обізнаний з тонкощами аграрного бізнесу: «Коли говорять про ринок землі, то чомусь, як приклад, згадують перш за все Польщу – мовляв, там земля продається і нічого, країна не розвалилась, а тільки розвивається! Але навіщо нам Польща? Мені, скажімо, більше імпонує досвід деяких високорозвинутих скандинавських країн. Там теж існує земельний ринок, але не такий, як у нашому розумінні: приблизно 70 відсотків сільськогосподарських земель викупила у приватних власників держава, і вона виступає як орендодавець цих угідь, а 30 відсотків ще залишається у приватних руках. Що виходить: державний бюджет має стабільні орендні, податкові надходження від сільгоспвиробників, і в свою чергу, держава гарантує фермерам непорушність законів та має за рахунок володіння землею справжню економічну незалежність, бо у держави землю ніхто не відбере силоміць і державу не обдурить. У нас же зовсім немає інструментів для створення такого ринку, законодавче поле абсолютно сире. Справді, дозволь зараз, у нинішніх умовах продавати сільгоспугіддя – їх скуплять «акули» бізнесу, які таким чином з’їдять дрібні фермерські господарства або приберуть до рук різні чорні ділки, після чого земля опиниться взагалі невідомо де і в кого.

    Це моя особиста думка, я її нікому не нав’язую, але вважаю, що продавати землю зараз означатиме кінець нашій державі. А якщо говорити узагальнено, то питання ринку землі дуже філософське. До такого ринку ми все одно рано чи пізно прийдемо, тільки підхід до нього повинен бути дуже виваженим і правильним».

   До речі, про виваженість. Предметного обговорення теми, як такого, у актовій залі районного Будинку культури тоді загалом так і не вийшло. Двоє всюдисущих громадських активістів, як завжди, на підвищених тонах стали вимагати припинити «ці лобістські балачки про продаж землі» та переводили розмову на речі, далекі від теми. Але принаймні щодо лобізму, вони, мабуть, таки мали рацію, адже й сам доповідач обмовився, що з 34-х членів парламентського аграрного комітету чимало осіб мають певні бізнесові (орендні) стосунки, пов’язані з сільгоспугіддями…

   Ну а щодо загальної наполегливості, з якою наша держава в особі влади і провладних урядовців намагається якомога швидше розпродати земельку, то тут і без «коридорних», чи то пак кулуарних відвертостей все ясно: треба негайно вибити звідкілясь гроші до Державного бюджету (а їх завжди не вистачає), Міжнародному валютному фонду догодити (бо як же без нього) та й про себе, коханих, при цьому не забути. Отож продати землю – найлегший для цього спосіб, а там хоч вовк траву їж… Живемо одним днем. От тільки в голову чомусь весь час нав’язливо лізе народна мудрість північноамериканських індіанців племені сіу: «Не думай, що земля, на якій ти живеш, – твоя власність: ти просто ненадовго позичив її у своїх дітей»…

Олександр Наріжний