«Я все чув, все бачив»: у Музеї Голодомору презентували книгу про сповідь активіста, який став жертвою системи

У столиці презентували унікальне документальне видання – фрагменти з рукопису Івана Кочерженка (1922-1938), що відкриває правду про колективізацію, розкуркулення та трагедію Голодомору очима її організатора.
19 вересня в Залі пам’яті Музею Голодомору відбулася презентація книги «Я все чув, все бачив. Фрагменти з рукопису Івана Кочерженка (1922-1938)». Це унікальний історичний документ, що дає змогу побачити події 1920-1930-х років не з боку жертв, а очима активного учасника радянського ладу – голови села, червоного активіста, організатора розкуркулення й колективізації на Олександрійщині.
Видання підготував і упорядкував краєзнавець, журналіст, директор культурно-освітнього центру «Толока» в селі Попельнастому Валерій Жванко. Книга вийшла у Кропивницькому видавництві «Імекс-ЛТД» накладом лише 100 примірників за сприяння директора СТОВ ім. Шевченка Юрія Анатольєва.

Голос із минулого – не жертви, а виконавця
Автор рукопису, Іван Хрисанфович Кочерженко (1898-1978), народився в селі Щасливому Олександрійського району. Освіта – церковно-приходська школа. Учасник Першої світової війни, двічі поранений. Після революції став червоним активістом, головою села, організатором колективізації у чотирьох селах: Веселому Барвінку, Добронадіївщі, Веселому Розділі та Щасливому.
Його тритомний рукопис обсягом близько 600 сторінок містить неймовірно детальні описи подій, людей, господарств, розкуркулення, засідань комісій, селянських бунтів, конфіскацій, списків майна, етнографічних замальовок. Це – своєрідна «хроніка часу», написана людиною, яка сама впроваджувала політику радянської влади.
У 1938 році, коли Кочерженко очолював колгосп імені Сталіна, його заарештували за «антирадянську пропаганду». Трійка УНКВС засудила його до 10 років таборів. Звільнили у 1948-му, реабілітували – у 1959-му. Решту життя він прожив у Щасливому, де продовжував писати «Історію села», намагаючись осмислити прожите.
Від архіву до книги
Рукопис довгі роки зберігався у домашньому архіві колишнього директора Щасливської школи Івана Погорілого. У 2021 році, на прохання голови Попельнастівської громади Олега Волянського, документ було передано до культурно-освітнього центру «Толока». З початком повномасштабного вторгнення рукопис перевезли у безпечне місце за межі Кіровоградщини.
«Цінність спогадів Івана Кочерженка в тому, що їх писала не жертва Голодомору, а активний організатор колективізації та учасник розкуркулення. 580 сторінок вражаючої інформації від “переможця”», – підкреслив упорядник книги Валерій Жванко.
Він розповів, що, коли вперше почав читати ці матеріали, був приголомшений:
«Мене вразила сторінка, де детально описано засідання, на якому визначали: хто заможний, хто середняк, хто міцний середняк, а хто бідняк, і в кого що потрібно забрати. І так розписано: перша, друга, третя черга… Це моторошно. Але саме такі документи дають можливість зрозуміти, як працювала система».
За словами Валерія Жванка, у кожному зшитку Іван Кочерженко ставив власний підпис – на випадок, якщо хтось спробує знищити текст. Автор усвідомлював, що створює свідчення про свій час і про себе – учасника й водночас заручника системи.

Погляд очевидців – і осмислення сучасників
На презентації книги у Музеї Голодомору були присутні історики, педагоги, бібліотекарі, краєзнавці, дослідники усної історії. У своїх виступах вони наголошували: саме такі матеріали допомагають глибше зрозуміти природу зла тоталітарного режиму.
Завідувачка відділу усної історії Голодомору Юлія Коцур розповіла про роботу музею зі збирання свідчень:
«Сьогодні у наших фондах понад п’ять тисяч свідчень очевидців Голодомору. Ми продовжуємо експедиції Україною, збираємо фотографії, документи, щоденники, мемуари. Це – важлива робота зі збереження історичної пам’яті».
Голова Попельнастівської громади Олег Волянський, який допоміг врятувати рукопис, зазначив:
«Більше 20 років ми досліджуємо локальну історію. У нас створено музей, сайт, герб і прапор села, знято фільм “Попельнасте. Ріка життя”. Але знахідка рукопису Івана Кочерженка – це найцінніше відкриття. Бо це правда зсередини системи».
Емоції й переосмислення
Своїми враженнями поділився перший читач книги лікар Сергій Галенко:
«Відчуття від рукопису складні й тривожні. Спочатку – трепіт, бо тримаєш у руках історичний раритет. Потім — шок, коли розумієш, що це писала людина, яка вважала себе будівником “світлого майбутнього”, але насправді творила зло. Ми виросли в радянській дійсності, вірили в байки про “доброго дєдушку Леніна”, а потім дізналися правду. І ця правда болюча. Бо у кожній родині є жертви Голодомору».

Історія, що оживає в деталях
Рукопис Кочерженка – не лише документ історії колективізації. Це ще й унікальний етнографічний матеріал: описи побуту, одягу, їжі, весіль, свят, звичаїв, прислів’їв і замовлянь. Є навіть заговір для лікування домашніх тварин.
Окремий пласт – списки селян, яких розкуркулили, докладні переліки конфіскованого майна, податків, розрахунків у трудоднях, норми видачі хліба. У кінці книги — QR-код, за яким можна прочитати оцифровану копію зшитку №1, обсягом 380 сторінок.
Книжка рекомендована історикам, етнографам, краєзнавцям, викладачам, усім, хто прагне бачити історію без прикрас – «олюдненою», через долі реальних людей.
Від родинної трагедії до суспільного катарсису
На завершення презентації поетеса Зінаїда Жванко прочитала власний вірш про Голодомор – щемливу поезію, народжену зі спогадів її бабусі.
А Валерій Жванко передав до основного фонду музею ще один цінний документ — Книгу розрахунків із членами колгоспу ім. Молотова села Попельнастого за 1947 рік. У ній зазначено, скільки кожному працівнику видали зерна, борошна чи печеного хліба. Іноді – всього 100-300 грамів на місяць.
Ці сторінки – як матеріальні докази часу, коли людське життя вимірювалося грамами хліба.
«Широкомасштабне вторгнення докорінно змінило наше ставлення до історії і світогляд. Ми почали осмислювати, що таке правда, пам’ять і вибір. Я проти одностайності і за власну думку. Тож відповіді на запитання знайдуться, коли кожен самостійно пройде лабіринтом Івана Кочерженка», – підсумував Валерій Жванко.
Книга «Я все чув, все бачив» – це не просто свідчення. Це дзеркало епохи, в якому кожен може побачити і злочин, і спокуту, і людську слабкість. Читається швидко, забувається – важко. Це одна з тих книжок, після яких хочеться мовчати.

О. Маріїнська