Володимир Собовенко – сила духу та життя без обмежень

У наш час особливої ваги набувають історії про людей, які навіть після найважчих випробувань не здаються і доводять: життя триває, якщо є віра, любов і внутрішня сила. Саме такою є історія майора Збройних сил України, військового сапера з позивним Локі — Володимира Собовенка. Його приклад надихає сотні людей, адже він довів: навіть після втрати ніг можна залишатися лідером, бійцем і людиною, яка живе на повну силу. Ця історія — про військового сапера, який звільнив сотні квадратних кілометрів української землі від ворожої вибухівки; про чоловіка, чия машина підірвалася на протитанковій міні; про пораненого бійця, якому ампутували обидві ноги; але одночасно — про чоловіка, який не зламався, пройшов реабілітацію, став на протези і сьогодні активно працює, навчає й надихає інших.

Шлях до сапера: служба, відданість, ризик
Військову справу Володимир почав ще до сучасних випробувань. Після закінчення школи став курсантом Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Перші роки служби пройшли у підрозділах ДСНС: начальник караулу, заступник начальника частини, очолював відділ реагування.
З початком російської агресії 2014 року він перейшов до Національної гвардії і служив у підрозділі спецпризначення «Омега». П’ять років загартували його як бійця, відточувалися навички сапера – реагування та пошук вибухонебезпечних предметів. У 2020-му контракт завершився, він повернувся до цивільного життя, допомагав родині, інколи підробляв як таксист. Але з початком повномасштабної війни у 2022 році Володимир добровільно призвався знову – вже до ЗСУ, у 39-й окремий стрілецький батальйон, де командував інженерно-саперним взводом та очолював інженерну службу.
«Зрозумів, що там моя робота принесе більше користі», – говорить він про рішення повернутися.
Його відділ виконував завдання на напрямах, де немає права на помилку: розвідка територій на наявність мін і вибухонебезпечних предметів, облаштування переправ і мостів, підготовка шляхів для наступальних дій і розмінування звільнених територій у Херсонській області. Сапер – це людина, яка йде міліметр за міліметром, щоб виявити «відступні подарунки» ворога, які часто бувають «винахідливішими», ніж можна уявити.

5 березня 2023 року: вибух, операції, ампутація
П’ятого березня 2023-го їхня машина підірвалася на протитанковій міні. Вибух припав на колесо, під яким сидів Володимир. Йому пощастило, що товариші й медики опинилися поруч: винесли з палаючого УАЗу, надали першу допомогу дорогою до райлікарні в Бериславі, потім доправили в Херсон, Миколаїв і, нарешті, в лікарню №11 в Одесі.
Травми були критичні: обидві ноги – тяжко уражені, обличчя посічене. Хірурги боролися, однак після тривалих операцій та лікування стан кінцівок виявився безнадійним. Рішення було складним, але правильним: ампутація обох ніг. «Молодий хірург дуже засмучувався, пояснюючи медичними термінами… Але давши оцінку стану, сказав, що ампутація дасть шанс на життя і на повноцінне майбутнє на протезах», – згадує Володимир. Він погодився без драматичного протесту: «Я вже понад 15 років військовий, і був готовий до такого». П’ять днів у реанімації, потім важкі тижні загоєння швів і адаптації. Перші 42 дні – найважчі: від болю, обмежень, звикання до думки, що «ніг нема». Але поруч були дружина, мама, сім’я і побратими – їхня підтримка стала тим, що не дозволило Володимиру здатися.
Реабілітація: перші кроки на протезах і вибір місцевих фахівців
Поки рани загоювалися, Володимир почав шукати інформацію про протези і програми протезування. За порадою побратимів обрав Центр протезування «Без обмежень» в Одесі. Уже на другий місяць одягнув тренувальні протези, згодом – робочі моделі. Він радить: чим раніше починати реабілітацію та ставати на тренувальні протези після ампутації, тим кращий довготривалий результат – і тим менша атрофія м’язів.
За його словами, державна програма протезування в Україні забезпечує військовим безкоштовне протезування. Володимир отримав протези четвертої групи мобільності. «Я спокійно можу їздити в них на велосипеді», – говорить він. Окрім цього, були купальні протези для душу та інших побутових потреб. «Протези — як автомобіль: коштують дорого і потребують постійного обслуговування», – додає він, дякуючи центру в Одесі за гарантійне сервісне обслуговування.
Повернення до життя: перші прогулянки, сходинки і нові звершення  

Перші прогулянки Одесою після виписки стали символом нового життя. Була весна. Дружина везла Володимира у колісному кріслі. Відроджувалася природа, відчувався свіжий подих моря. А у Володимира починався новий етап, до якого потрібно було не просто пристосовуватися, а змінюватися самому. Перші кроки на тренувальних протезах у палаті, потім – по 30 метрів коридором, а згодом — прогулянки містом і навіть виходи вночі на протезах для тренування.
Суспільство реагувало по-різному: комусь важко, хтось відводить погляд, декому соромно. Є й такі, хто підходить, дякує або торкається серця рукою – і це дороге визнання. Одесити неодноразово відзначали ввічливістю: таксисти часто підвозили безкоштовно, місцеві виявляли підтримку.
Сьогодні Володимир піднімається власними силами на п’ятий поверх, долає сходи без опори, катається на велосипеді, став на ковзани та навіть бере участь у громадських спортивних подіях. Перший великий символічний вихід – виписка 28 серпня: о 16.00 йому оформили виписку, а о 20.00 він уже був у потязі «Одеса-Дніпро», щоб повернутися додому і бути з сім’єю на 1-е вересня – першому шкільному дні сина Марка.
Сім’я – опора й головна мотивація
Найбільше Володимир вдячний дружині Анні, мамі, батькові, сестрі й побратимам. Дружина була поруч у найважчі дні: їздила з ним від операції до операції, ночувала у лікарні, їй вдалося побути разом у палаті. Сім’я стала тією опорою, яка допомогла не зламатися.
«Наша донька ще мала – їй п’ять років, а я до повернення додому був лише на одному її дні народження. Тепер надолужую», – з сумом констатує він. Середній син Марк пішов у перший клас саме тоді, коли тато повернувся з госпіталю. Старшому – 12 років.
Соціальна активність, досвід та допомога іншим
Володимир активно ділиться досвідом – і не лише про власні переживання. Його сторінка в соцмережах стала джерелом інформації для побратимів і нових поранених: тут питають про протези, державні програми, вартість і благодійні можливості. Він дає практичні поради: коли і як починати протезування, куди звертатися, як обирати центри з гарантійним обслуговуванням.
Крім того, працює інструктором в Олександрійському райцентрі підготовки населення до національного спротиву – навчає цивільних захищати свої домівки і допомагає готувати резерви. Також є інструктором із мінно-вибухової справи – передає знання, які врятовували життя на фронті йому та іншим. Сам уже більше не може безпосередньо займатися розмінуванням у полі, але має великий досвід у підготовці фахівців і вірить, що їхньої праці вистачить – замінована територія велика.
Про війну й майбутнє: чітка позиція
Про війну Володимир говорить просто і щиро: «Якщо ми завершимо це переговорами, мирними планами, закріпленням лінії фронту, через 10-15 років бойові дії повернуться. У мене два сини, і я не хочу, щоб вони брали участь у війні». Він упевнений: «Ця війна повинна закінчитися на нашому поколінні».
Водночас він закликає до єднання і мобілізації: «Зараз потрібно мобілізуватися всім, хто готовий іти в бій з ворогом. Якщо хтось вносить свою частку іншим шляхом, приміром матеріально – будь ласка. Але ми всі повинні бути націлені на одне – якнайшвидше перемогти». Це сувора та відверта позиція людини, яка бачила фронт і знає ціну кожного кроку.
Моральна підтримка – першочергове завдання
Володимир робить наголос на тому, що першочергово поранені військові потребують моральної підтримки. «Більша частина йшла туди не за гроші, а захищати свій дім, свою сім’ю. Хтось повернеться неушкодженим, а хтось втратив здоров’я. Багато людей ігнорують самих військових і те, що йде війна. Кажуть: ми тебе туди не посилали». У його словах – і докір, і заклик: не забуваймо про тих, хто приніс на собі цю ціну.
Маленькі перемоги – велика сила
Перемоги Володимира не завжди гучні. Це перші кроки у палаті, це підйом сходами, це прогулянка містом без сорому і з гордістю. Це участь у символічних акціях: 1 грудня 2024 року ветеран виконав символічний удар у матчі 15-го туру УПЛ VBET «Олександрія»–«Чорноморець» – вчинок, що став знаком поваги і визнання від міста та клубу.
Володимир не зупиняється: він тренується, ділиться знаннями, працює інструктором, допомагає іншим пораненим зорієнтуватися в системі протезування та реабілітації. Він каже, що «на протезах багато не зробиш, але й на одну пенсію не розраховую» – планує шукати заняття, вчити інших, займатися громадською роботою.
Історія Володимира Собовенка – це нагадування про те, що справжня мужність не лише в бою, а й у здатності жити далі, будувати нове життя, допомагати іншим і не втрачати людяності. Це також заклик до суспільства бути чутливішими до тих, хто повернувся з фронту зі шрамами на тілі та в душі; підтримувати програми реабілітації і протезування; не забувати про сім’ї поранених; цінувати працю саперів, які щодня рятують життя, і тих, хто навчає інших робити те саме.
«Ми на своїй землі. А що найбільше дає сил? Тільки рідна земля. Ми у себе вдома», – каже Володимир. І його приклад нагадує: сила духу витримує будь-яке випробування, коли за плечима – родина, товариші й любов до своєї країни.

Олена Карпачова
Фото: Вікторія Криниця, мережа Інтернет