Завжди вищий за обставини – життєва мудрість Григорія Нікітенка

28 вересня 100 років тому народився Григорій Нікітенко (1925-2017) – Почесний громадянин Олександрії, педагог, партизан, учасник бойових дій в роки Другої світової війни. Олександрійці пам’ятають Григорія Феодосійовича як ветерана – активного учасника міських заходів на Братській могилі 9 травня, 22 вересня – у День партизанської слави, 26 жовтня – у День визволення України від фашистських загарбників, 6 грудня – у День визволення Олександрії. Ногу він втратив після поранення під час Другої світової війни. Але це не завадило Григорію Феодосійовичу жити повноцінно і бути завжди енергійним, працьовитим, мати досягнення. Згадаємо його добрим словом з нагоди 100-річного ювілею та Дня партизанської слави.

Григорій Нікітенко народився 28 вересня 1925 року в селі Сокологірне на Херсонщині. Коли почалася війна, хлопець закінчив 8 класів. В окупованому рідному селі у складі групи Приазовського партизанського загону відважних хлопців він брав участь у диверсійній роботі на залізниці, розклеював листівки з інформацією про стан подій на фронтах.
У вересні 1943 року село Сокологірне було звільнене, а 18-річний Григорій став воїном Червоної армії. За направленням закінчив курси молодших командирів і почав службу в складі 4-го Українського Фронту на Нікопольському плацдармі. Жорстокі бої за Нікополь залишили знак на все життя – під час форсування Дніпра Григорій отримав тяжке поранення в ліву ногу, втратив багато крові й знепритомнів. Коли відлунали останні постріли, санітари відправили його в санбат. Лікували хлопця у різних шпиталях, але, щоб врятувати йому життя, лікарям довелось все-таки ампутувати ногу. У 18 років Григорій став інвалідом. Але не зламався і не змирився з долею.
Здобув вищу бібліотечну освіту в Харківському інституті культури і в 1952 році за направленням приїхав до Олександрії, де протягом 46 років працював викладачем бібліотечної справи в Олександрійському училищі культури. Брав активну участь у художній самодіяльності училища, разом із студентами часто їздив з концертами по області. Як ветеран війни проводив зустрічі з молоддю у музеях, будинках культури, бібліотеках, навчальних закладах міста. Саме за вагомий внесок у виховання молоді у 2015 році Григорію Нікітенку присвоєно звання Почесний громадянин міста Олександрії. Звичайно, він мав і державні нагороди: орден Червоної Зірки, орден Великої Вітчизняної війни 1 ступеню, орден «За мужність», Знак «Партизан України».
Дружина Любов Григорівна і внучка Ольга також випускниці Олександрійського училища культури (сьогодні – Олександрійський фаховий коледж культури і мистецтв. – Авт.). Ольга працювала головним спеціалістом відділу культури й туризму Синельниківської міської ради.
У своїх спогадах Григорій Нікітенко писав: «У житті кожної людини є віхи, якими визначений її шлях. Для мене такою віхою була війна. Вона чорним вихором увірвалась у моє життя, шістнадцятирічного юнака, який тільки-но закінчив вісім класів. Пережив тяжкі роки окупації. Під час окупації рідного села Сокологірне (Генічеський район Херсонської області) брав активну участь у діяльності Приазовського партизанського загону, разом з іншими розповсюджував листівки, псував залізничні колії й телефонні лінії. Після звільнення рідного села від окупантів став у ряди захисників Вітчизни.

Польовим військкоматом був направлений на місячні курси підготовки молодших командирів. Важкою була дорога до фронту. Осінь, а ми пішки йшли не один десяток кілометрів – у негоду, холод, дощ. Ночівля у скиртах, під відкритим небом… Проходячи повз одне село нам дозволили розквартируватися по місцевих будинках. Та ми були такі брудні , що прихисток нам давали лише в клунях, сараях та літніх кухнях. Виморені, знесилені, ми нарешті дійшли до місця дислокації. Там нам дали змогу помитися, переодягли в нову військову форму. До місця бойових дій ми йшли тим же селом. Наш командир скомандував: «Кроком руш з піснею!» Ми, крокуючи, заспівали. Всі жителі цього села вибігали , щоб подивитися на солдат Червоної армії. Цього разу нас швидко розібрали місцеві жителі по своїх домівках для ночівлі.
Одержавши звання сержанта, я воював на Нікопольському плацдармі (лівобережна Україна, частково Запорізька і Херсонська області) у складі ІV Українського фронту, 5-ї ударної армії, 301-і Сталінської дивізії, 1054 піхотного полку. Піхота – один із найтяжчих родів військ. Нас використовували як елемент розвідки (або «гарматне м’ясо») для виявлення місць розташування противника та його важкої зброї. Йдучи в атаку, важко було бачити, як гинуть твої однополчани. Піднімати і допомагати пораненим під час бою не можна, бо атака триває. Так сміливо продовжував я битися з ворогом, не ховався за спинами товаришів. Дуже важкими, кривавими та жорстокими були бої місцевого значення. В одному з боїв, при підготовці плацдарму для форсування Дніпра, я отримав тяжке поранення в ногу. Завдяки моїм однополчанам , хлопцям із Середньої Азії, які знайшли мене після бою, та моєму другу молодшому командиру, що направив мене на лікування медичним обозом, моє життя було врятоване. На жаль, ногу врятувати не змогли. Ампутували її хірурги госпіталю в Баку.
У рідне село повернувся 1945 року інвалідом ІІ групи, з роками став інвалідом І групи. У Харкові закінчив школу кіномеханіків. Та любов до пісні й мистецтва змусила стати мене працівником культури. Завжди був учасником художньої самодіяльності, брав активну участь у громадському житті. 46 років життя віддав педагогічній роботі в Олександрійському училищі культури, яке стало для мене рідним. Був нагороджений, як ветеран праці, нагрудним знаком «За відмінні успіхи в середній спеціальній освіті». Сьогодні я, як вчитель, на заслуженому відпочинку, та не припиняю свою активну громадську діяльність. Часто ділюся спогадами про роки війни із учнями та студентами навчальних закладів Олександрії».

Ось що розповідає про Григорія Феодосійовича завідувачка відділу краєзнавства Олександрійського музейного центру ім. А.Худякової: «Його посмішка, що завжди сяяла на доброму обличчі, запам’ятається надовго, а відоме багатьом олександрійцям ім’я внесено до «Книги пошани», «Книги ветеранів» та «Книги пам’яті» Олександрійського училища культури, де він майже пів сторіччя навчав майбутніх бібліотекарів секретам бібліотечної справи та мудрості життя. Його поважали студенти й випускники, колеги – педагоги та бібліотекарі, музейники і звичайні жителі Олександрії. Він завжди був учасником мітингів, його промови часто були поетичними, а ще він співав фронтових пісень – про війну, пороху якої довелося пізнати не з книжок. Григорій Феодосійович Нікітенко прийшов у цей світ у далекому 1925 році, а днем його народження у вічність стало свято Петра і Павла – 12 липня 2017 року. Вічна пам’ять світлій Людині».
«Григорій Феодосійович був людиною особливого позитивного світла, – згадує педагог- організатор Ліцею інформаційних технологій Олена Губль. – Він був ветераном, якого із задоволенням відвідували наші учні, щоб послухати життєву мудрість. Завжди з натхненням, поезією та піснею приходив до дітей на патріотичні заходи. Не приховуючи, розповідав правду про війну, щоразу переживаючи ті лихі часи. Тактовний, інтелігентний, серйозний, але з добрим почуттям гумору. Був пунктуальним та відповідальним, ніколи не запізнювався на зустрічі, попередньо телефонував і цікавився, чи не відбулося змін у розкладі. Він з любов’ю говорив про дружину, дітей та онуків. Діти слухали його із захопленням, бо був цікавим красномовним оповідачем. Його жага до життя завжди заряджала оточуючих оптимізмом».
У травні 2017 року Григорій Нікітенко зламав єдину ногу. Після цього нещасного випадку ветеран більше не виходив з дому – зліг, за ним доглядали рідні. Він пішов із життя тихо і мужньо – так, як і жив. Але залишив по собі добрий слід на цій Землі.

Олена Карпачова
За сприяння у підготовці статті велика вдячність Ользі Божко – завідувачці відділу краєзнавства Олександрійського міського музейного центру ім. А.Ф.Худякової