Три роки пекла: «Ми пiдтримували один одного позитивом»

З початку цього року, в результаті тривалої і складної переговорної роботи ряду украінських служб зі стороною країни-агресора росії щодо обміну військовополоненими, в Україну вдалося повернути вже понад тисячу наших бранців. Зокрема це так званий обмін «1000 на 1000», який реалізується у декілька етапів. Також обговорюється обмін за формулою “всіх на всіх”, що включає молодих людей до 25 років, важкохворих та тяжкопоранених. В рамках таких обмінів додому повернувся і ряд наших земляків з Кіровоградщини.
…Ми багато говоримо про міжнародні правила утримання комбатантів (військових. – Прим. авт.), про права людини взагалі. Ми намагаємося демонструвати і доводити світу, що наші умови утримання полонених ворожих зайд, які неочікувано і підло увірвалися на нашу землю, щоб нас же на ній нищити, – що ці умови людяні, гуманні, справедливі. І рашистських полонених убивць та мародерів у місцях їхнього утримання смачно і ситно годують, одягають, не надто напружують роботою, дають відпочити і дистанційно спілкуватися зі своїми сім’ями. Одним словом, усе, «як пише книжка» під назвою «Женевська Конвенція». А тепер для порівняння – розповідь нашого бійця, звільненого порівняно недавно з російського полону (точніше б сказати – пекла на землі), якою він поділився після деякого часу своєї реабілітації. Хоча про повне його одужання поки що говорити зарано, на жаль. (Фрагменти його розповіді, наведені нижче, збережені в оригіналі).

Співрозмовник – житель села Аджамки з нашої Кіровоградщини Микола Шаравара . Після школи й навчання в училищі, у 18 років він підписав контракт та пішов служити в армію. На момент повномасштабного вторгнення був у складі 56-ї бригади морської піхоти у Маріуполі, де його і застало вторгнення рашистської орди 2022-го року.
“На початку повномасштабного ми були на складах боєприпасів, за Маріуполем. Коли нас бомбити почали, ми виїхали зі складів до наших, хто був у Маріуполі. Потім ми поїхали на підкріплення 36-ї бригади ставати на пости, а потім на завод Ілліча”.
Що було далі, зараз загалом всім відомо, бо вся країна з болем у серці тоді слідкувала за блокадою Маріуполя і оточенням, у яке потрапили полк «Азов» та ще ряд інших військових підрозділів ЗСУ. Микола разом з тисячами інших бійців був взятий у полон у травні 2022 року. Ворожа сторона обіцяла нашим державним перемовникам «людяне ставлення до полонених і гарантію їхньої безпеки»…
«У квітні 2022 року ми стояли на заводі Ілліча в Маріуполі, і нас там оточили. Навколо були ворожі кулеметники-снайпери. Нам сказали: “Якщо ви за такий-то час не вийдете, то ми починаємо стріляти”. І так ми вийшли. У нас відразу забрали телефони і сказали: “Може, вас місяць-два потримають, порозпитують і відпустять”. До ночі ми просиділи в бараках у Маріуполі. А потім поїхали в Оленівку (Донецької області). І от там “прийомка” була жорстока.
Коли ми бігли по коридору, вони просто били нас кийками куди попало. Потім обшукали з ніг до голови й забрали всі натільні ланцюжки, хрестики. Мені тітка купила дерев’яний хрестик зі звичайною ниткою. Сказали і його знімати. У когось берці забрали й дали тапочки. Годували юшкою двічі на день. Там я був тиждень.
Потім нас розділили на колони. Одних загнали назад у барак. А мені й іншим зав’язали очі, руки, посадили в автобус і повезли. У цьому автобусі старший був спокійний і давав сигарети, якщо хтось хотів покурити. Також можна було сходити «в туалет» — у баклажку в автобусі. З автобуса ніхто б не випустив. Там стояли солдати з автоматами.
Так ми приїхали в Суходільськ (Луганської області). Там було спокійніше – за нами дивились не солдати, а їхні офіцери. Ми там теж жили в бараках. Годували посередньо. Не били, але кілька разів на день перераховували по прізвищах. Тут я теж пробув тиждень.
Потім сказали, що нас перекидають в іншу колонію, завантажили в КАМаз і теж зав’язали очі й руки. Потім я почув, що ми влізли в літак. І так прилетіли аж у Смоленськ (росія). Цього разу завантажили в автозаки й привезли на Вязьму, у СІЗО №2.
Там нас уже били жорстоко. Роздягали повністю і в цей час били і шокером, і кийком. І що б ти не робив (чи тебе стрижуть налисо, чи беруть відбитки пальців), тебе постійно б’ють. Така була “прийомка”. Слава Богу, що хоч службових собак там не було, бо коли тебе цькують спеціально навченими собаками – це найстрашніше…
Після того, як забіг у приміщення колонії, розв’язали очі, запитали прізвище й біжиш далі. Там приймає інший, шокером б’є, каже: “Роздягайся, речі сюди кидай, відбитки пальців, підпис”. За що ми розписувались, я не знаю. Потім голови поголили як-небудь, в душі вода холодна, крижана. Вибігаєш звідти одяг отримати, а тебе ще по мокрому тілу шокером б’ють, аж ноги зводить. Їв лише в обід, вранці я не встигав, бо дуже рано було, так само й увечері, тоді о 12 годині вечора аж годували. Я лише раз в день їв”.
Після цього нас закинули в камери. І там два роки поспіль ми стояли. Сідати забороняли. Тобто ти цілий день стоїш, тупо дивишся на двері й на чергового, який сидить і читає книжку. А ти сідаєш тільки поїсти. Цілих два роки ти на ногах. Тільки в 2024 році почали давати вільний час. І постійно були допити. Під час них також могли бити.
А перевірки проходили так: ти виходиш зігнутий, нахилившись вперед, і стаєш до стінки. Руки за спиною, ноги широко розставлені. І маєш вивчити й розповісти інформацію, яку вони давали. Якщо ти розказуєш, тебе не б’ють».
Потім Миколу та інших полонених перевели до смоленської колонії.

Рік у Смоленську був як пекло. Годували дуже погано. Коли перевірка, постійно о шостій підйом і співаєш гімн росії. Цілий рік це було пекло, тому що ти стоїш на ногах і співаєш якісь там пісні російські. Якщо ти їх не співаєш чи не можеш заспівати, виводять тебе і б’ють. Також примушували розповідати російські вірші.
Вчиш вірш, не розповів – тебе б’ють шокером. Коли після шокера не можеш розповісти – увесь день стоїть вся камера в ряд і вчить російський вірш уголос. Які вірші? Траплявся Пушкін, Констянтин Сімонов…
Намагалися переманювати на свій бік. Казали: “Забудьтє свою Украіну”, “Єслі у тебя єсть сємья, ми можем і сємью забрать, будєтє у нас жить”. Хто переходить – тим додаткові “пайки” давали”.
Микола Шаравара розповів, що під час перебування у Смоленську на них пускали собак.
“Собака – це найгірше. Я ще досі, буває, як собака гавкає, трохи лякаюсь”.
Заспокоював Микола себе молитвою, яку читав перед сном.
«Змушували також заучувати різні дати й інформацію – наприклад, про Бабин Яр, про Чорнобиль. І при цьому говорили: “Украіна вас забила. Украінци – нікто. Скоро всьо у вас забєрьом”. А ми такі між собою: “Ага, ага, кажіть, кажіть”. А російський гімн треба було співати п’ять разів на день. Причому співала вся камера, бо якщо один хтось не співає, то починають усіх бити. Тільки наприкінці 2024 року такого вже не було.
Зміни наглядачів були різні і ставлення також. Були двоє, які казали: “Сидіть тихо. Ви нас не турбуєте – ми вас не чіпаємо”. Вони навіть книжки нам давали. А під кінець 2024 року почали приносити мило, зубні щітки, пасту, туалетний папір. А ще дві зміни наглядачів були жорстокі. Наприклад, поїсти треба було менше, ніж за п’ять хвилин. Інакше просто забирали тарілки.
Одного наглядача називали “фізрук”. У свою зміну він нас “качав” – стільки-то віджимань від підлоги, стільки-то присідань, планка. І люди після такої зарядки просто з ніг падали. Також були випадки, коли люди падали під час прогулянок – від постійного голоду і знесилення та хвороб.
Ми виходили гуляти в обгороджений залізом квадрат. Угорі там сітка. Усього було шість таких майданчиків – для кожної камери. І ти цим двором ходиш по колу – з руками за спиною. І потім нам сказали: щоб ніхто не падав, потрібно не стояти чи сидіти на одному місці, а розходжуватися в камері.
Харчування: їжа була погана. Могла бути просто ложка каші. Або рідка юшка, де три картоплини, порізані соломкою. Нам зек (місцевий кримінальний засуджений) давав їсти. І він брав воду, ще й розбавляв нею таку «іжу» і казав: “Жрітє!”. Їсти постійно хотілося. І ми й навіть кісточки з ягоди їли (типу горішки), і риб’ячі кістки. Тільки в кінці 2024 року трохи краща їжа стала. Почали додавати сіль, засмажку, жир, салати. Це все сталося після перевірки комісією Червоного Хреста.
І так само в цей час почали давати якісь ліки – знеболювальні, йод, зеленку, перекис. І з камери в цей час ми вже виходили не зігнуті, а стоячи. Голова тільки нахилена й руки за спиною. До хворих також почали ставитися трохи краще – давати таблетки, додаткову їжу й інколи навіть холодне молоко.
Психологічний стан. На початку, коли було найтяжче, у 2022 році, в декого злітали “котушки”. Я з одним хлопцем сидів у камері, і він просто божеволів, бо не міг винести це. Потім ми з ним побачилися вже в Києві після обміну (його раніше обміняли). То він наче якось відійшов, оговтався після пережитого.
А взагалі там ми постійно один одного підтримували, були на позитиві, говорили, що все буде добре, що нас обміняють. Переказували фільми, які дивилися. Розказували, хто що планує зробити, хто що хоче купити. Згадували рецепти й уявляли, як потім щось приготуємо. І до цього часу ще всього з їжі хочеться, бо тоді всього бракувало.
Перші роки говорили пошепки. Останнім часом, коли попустило, уже можна було гучніше. Камери там на різну кількість людей – на чотири, п’ять, 11, 16. В одиночках сиділи тільки офіцери. Та і їх туди помістили тільки перед обміном, щоб відгодувати. Нас, хворих, у камері було 16.
Туберкульоз. Я на нього захворів у 2023 році. Перед обміном минув рік і чотири місяці від початку моєї хвороби. А почалося з того, що мене сильно почало кидати в жар. Уночі дуже потів, хоча в камері було холодно. І дуже боліло в грудях. Я почав кашляти коричневим. А потім уже зранку плювався кров’ю. Також була така втома, що я не міг виходити на перевірку.
Коли я сказав, що хворий, спочатку вони мене побили, мовляв, я обманюю, симулюю. А потім повели на флюорографію. Після того наділи маску на мене й повернули в камеру. І я зрозумів, що справді захворів. Згодом мене перевели в окрему камеру для хворих, де було 16 осіб. Нам усім, коли виводили звідти, надягали маски. Спочатку міняли їх кожного тижня. А потім перестали. Бувало, й по три тижні не міняли.
У камері троє людей вмерли в мене на руках. Перший дуже запустив хворобу. Він задихався, ходити не міг, весь опух. У туалет під себе ходив, не міг сам їсти, і ми його з ложечки годували. Другого також висушило. Він теж не міг їсти, від їжі вивертало – постійно блював. Дуже схуднув і став, як скелет. А одного ранку він попросив нас помити його й помер…
Третього ми називали дід. Він був добровольцем. Я прокинувся зранку від того, що він шумить, щось намагається сказати і не може. Запропонував йому води. Він кивнув, але пити вже не захотів і помер. Першому було 33 роки, другому – 35. А “діду” – 57 чи 58…
Потім приїхав їхній лікар, послухав мене і сказав: “Погані справи”. Після того мені виписали багато таблеток і дали лежачий режим. Я навіть на перевірку не виходив. Вони робили уколи й постійно питали, як стан, тому що злякалися, що перед цим кілька людей померли. Далі мене перевели в камеру для видужалих, і я там встиг побути чотири дні. Потім мене обміняли.
Це було так: коли робили перекличку й називали прізвища, то мене відвели вбік і оглянули, чи є синці й побої. Їх тоді не було. Також ще мене двічі викликали й зважували. А потім була тиша. І ці дні не били.

На третій день ближче до вечора ми якраз сиділи в камері і почули, що хтось спускається сходами. Костя (товариш) сказав, що це по мене. Я відповів, що нічого не буде, що вже три дні пройшло, і це якась перевірка. А Костя наполягав, що це таки на обмін.
І тут двері відчиняються: “Шаравара, на вихід. Бери рушник, мило, курточку й шапку”. Мене повели в лазню, поголили. І там наглядач підтвердив, що ми їдемо додому. Нас було п’ятеро, але з Вязьми поїхали тільки чотири. П’ятого, мабуть, через синці від побоїв не пропустили.
Нам дали чистий одяг і взуття. І повернули речі, у яких ми потрапили в полон. Я забіг у камеру і сказав Кості, що він виявився правий. І тут хлопці почали нагадувати, як мені зв’язатися з їхніми родичами – кому через Instagram, кому ще як. Потім ми сіли в автозак.
Наостанок нас змусили записати відеозвіт про те, як нам було в полоні. “Ви кажете, що все в нас добре. Ми вас добре утримуємо. Є прогулянки годину і все інше”. Ну, типу, вони хороші. Нам довелося це все сказати, тому що вибору не було…
В автозаках ми доїхали до аеропорту. Там стояли десь дві-три години. А коли нас посадили в літак, то очі й руки були зав’язані. І це було дуже страшно. Тому що літак могли збити – я чув про такі випадки. А ти зв’язаний і нічого не можеш зробити. Коли ми прилетіли, з нас нарешті зняли ті хомути. Але я все ще не міг повірити, що це обмін, що не перевозять ще на якусь Вязьму.
І так ми доїхали в автобусах до кордону, дочекалися наших автобусів і сіли в них. Коли побачили українські прапори, то почали плакати. Після обміну нас привезли в лікарню. Ми зняли всю ту зеківську форму, яка була на нас. Нас запитали, може, ми хочемо її залишити. А я сказав: “Спаліть її к чорту!”.
Потім нам видали документи, одяг, взуття, засоби гігієни, телефони й повезли вже в іншу лікарню. Там нас оглянули лікарі з голови до ніг. Я сподівався, що вже вилікувався. Але виявилося, що в мене в легенях є рубці, які треба заліковувати. Через це мене помістили в окрему кімнату, дали маску й таблетки. Там я пробув тиждень.
Далі мене повезли “швидкою” до Києва. Місяць я був у шпиталі, а тепер лікуюся в інституті фтизіатрії. Кажуть, що мій стан покращився. В Аджамку відпустили за умови, що вони через відеочат контролюють моє здоров’я. Я щоранку випиваю таблетки й кажу їм, що в мене все добре».
…А тим часом у селі і в рідній школі Миколи Шаравари з усіх сил готувалися до зустрічі з ним.
«Коли приїхав у село, у мене ледь серце не вилетіло. Мене ще ніколи стільки людей не зустрічали! А потім ще запросили в школу сходити. Там теж вітали з квітами, з подарунками, з кульками. Однокласників не бачив, бо всі пороз’їжджалися. Але поприходили їхні батьки зустрічати мене – казали, що вони замість своїх дітей. Учителів бачив, з усіма вітався. Це все було дуже приємно – навіть не можу передати
Чи важко у розмовах згадувати полон? З друзями я спілкуюся нормально. Вони перепитують: “Чи можна тебе, наприклад, про те чи про те спитати?” Я кажу, що якщо відповім, то відповім. А ні – то так і скажу про це. Щоб не робили з цього проблеми.
А мій найкращий друг і одногрупник з Кропивницького Андрій почав служити, як мене забрали в полон. Він каже, що розізлився і тому пішов на війну. Я йому сказав, що він молодець, але попросив бути дуже обережним. Ми з ним були як брати. Він з Кропивницького, і я в нього часто вдома бував. Зараз він уже сержант.
…Коли нам у лікарні видали телефони, я відразу почав дзвонити батькам і родичам хлопців. Номери ми запам’ятовували ще в камері. Я маю погану пам’ять на числа й тому їх постійно повторював, щоб не забути. Також намагався запам’ятати імена й прізвища, щоб потім знайти їх через соцмережі.
І коли зв’язувався з одними людьми, то просив номери інших. Усі мами полонених все одно спілкуються між собою. Я їм говорив: “Передаю, що він живий, здоровий. Пишіть листи і тримайтеся. Не впадайте в паніку”. Потім мій телефон дізнавалися й уже самі мені дзвонили – і мами, і дружини, і дочки.
До мене тітка постійно їздила, добивалася за мене. І вона тепер говорить, що ми всі стали як одна сім’я. Мама одного хлопця, який сидить в полоні, постійно приїздила до мене в Київ і щось мені завжди привозила. Мені було незручно, але вона говорила, що я їй як син»…
І попри все життя триває. Миколі Шараварі у травні цього року виповнилося 22, нині він продовжує лікування вдома. Його підтримує кохана, з якою хлопець познайомився вже після звільнення.
“Знайшов я дівчину у Києві. Коли я проходив реабілітацію, пішов з нею на каву, познайомився з нею. Боявся їй сказати, що в мене туберкульоз, але вона сама потім зрозуміла. Я сказав, що нам потрібно зайти в лікарню, взяти пігулки, а там написано, де я лікуюсь. Я вибрав момент, вдома спокійно сіли, і я знайшов в інтернеті інформацію про туберкульоз, що він виліковний та не передається. Кажу їй: “На, почитай”. Вона прочитала й каже: “Ну і що?”. Її звати Настя. Вона як приїхала перший раз в село, сказала: “Все, переїжджаємо одразу в село”.
Я вже купив будинок і машину. Зараз робимо ремонт. Я за фахом електрик, але чи працюватиму ним, не знаю. Поки хочу добудувати будинок, а далі шукатиму роботу відповідно до стану здоров’я.
Біля будинку посадили город: картоплю, цибулю, редиску, часник, петрушку, горох, помідори, капусту, кабачки й дині. І кавуни я дуже люблю».
Як вважає Микола, зараз головне – відновити здоров’я, а потім будуть інші мрії, плани та їхнє здійснення.

О.Іванченко