Слово як інструмент, а совість – як компас. Пам’яті Сергія Кривуня

Золотий вік друкованої преси і телебачення залишився у минулому, а з ним – і епоха справжніх журналістів, яких недарма називали четвертою владою. Це були часи, коли журналістів поважали, цінували і довіряли їм – цілком справедливо, адже було за що. Правдиві гострі матеріали, журналістські розслідування та викриття, влучні слова, що ставали крилатими, а головне – зміни на краще, коли після статей та сюжетів чиновники, правоохоронці, комунальники тощо починали «ворушитися» або навіть «сідали» – все це робило акул пера героями в очах читачів або глядачів. Тоді Закон «Про інформацію» мав важелі впливу, етика була не порожнім звуком, а словосполучення «незалежна журналістика» не викликало іронічної посмішки. Це була хороша школа. Щасливі ті, хто застав ті часи, жив і працював у них і мав за приклад гідних справжніх журналістів.

Сергій Вікторович Кривунь – засновник і багаторічний редактор газети «Олександрійський тиждень» – був саме таким прикладом для всіх, хто його знав. Для мене також. Він був моїм вчителем. Багато з того, що він говорив, не раз допомагало у житті, а дещо «дійшло» лише з часом. І це стосується не лише професійної діяльності, а й життєвої мудрості. Сергія Вікторовича справді дуже бракує – як журналіста, редактора, вчителя, порадника і друга.
Цікаво, що він не збирався пов’язати своє життя із журналістикою. В юності білявий хлопчина з південного містечка Токмак мріяв стати сходознавцем, але на відповідний факультет Ленінградського державного університету не вступив, тож, щоб не гаяти часу, обрав інший у цьому ж виші. У північному місті Сергій Вікторович не лише здобув вищу журналістську освіту, а й зустрів свою майбутню дружину Тетяну – теж українку з Луганської області, яка вчилася на біологічному факультеті у тому самому вузі. Разом вони прожили понад 40 років, виростили двох синів, раділи онукам. З 2020 року Тетяна Михайлівна гідно продовжує справу чоловіка. І заслуговує багато теплих слів як професіонал та людина.

Отримавши диплом, Сергій Кривунь працював за спеціальністю у декількох містах та виданнях, перш ніж волею долі приїхав до Олександрії. Тут був кореспондентом у газетах «Ленінський прапор» та «Народне слово», а у 1992 році заснував першу в нашому місті незалежну газету «Олександрійський тиждень». Ідея створити видання, яке кардинально відрізнятиметься від радянського, виникло у Сергія Вікторовича вже давно – перебудова, а потім і незалежність країни журналістів на місцях стосувалися мало, і кореспонденти державних газет по-старому мали писати за вказівкою згори. Вільній за натурою людині це було важко. Тому він вирішив ризикнути і піти у вільне плавання. Тим більше читачі потребували цікавих матеріалів та демократії, а новонароджений бізнес – реклами.
Переконавши декількох керівників підприємств у перспективності своєї ідеї, Сергій Кривунь отримав підтримку – кілька рулонів паперу, невеличке приміщення та два простенькі комп’ютери. Оголошення для розміщення у новій газеті зривали з парканів та дерев – щоб привчити читачів до нового формату. Назва «Олександрійський тиждень», запозичена з рубрики у «Ленінському прапорі», прижилася і до сьогодні є брендом. Перші випуски газети виходили нерегулярно, раз на місяць, шпальти набирала металевими літерами у міській друкарні на вулиці Шевченка Віра Євменівна Приходько. Офсетним друком тижневик став видаватися лише через два роки, і спершу газетний бізнес був збитковим, доводилося паралельно займатися ще декількома. Це вже потім наклад виріс з двох до 20 тисяч екземплярів, штат редакції – до майже 20 осіб, а обсяг газети – до 24 сторінок.
«Як редактор «Олександрійського тижня» Сергій Кривунь у дикому капіталізмові 1990-х зміг обрати ту правильну модель газети, ми вже ніколи не дізнаємося. Сергія Вікторовича вже немає з нами, але ми знаємо, що була в нього і бездоганна журналістська підготовка, і редакторська «чуйка», і віра в успіх. І почуття відповідальності теж було – жоден журналістський або соціально-політичний проєкт газети не був спрямований проти інтересів громади», – говорить один із перших журналістів «ОТ» Ігор Широкун.
Тож перша в Кіровоградській області незалежна газета, на звороті якої не значилася партія або комерційна фірма у засновниках, з’явилася саме в Олександрії. Ніхто не вчив Сергія Кривуня бізнесу, але його «Олександрійський тиждень» завжди заробляв гроші самостійно, і це давало право редактору вільно обирати теми, стиль і спрямованість матеріалів. Захист інтересів читачів був для Сергія Вікторовича на першому місці. І всіх кореспондентів редакції він цьому вчив. Адже ніхто і ніщо не може змусити людину купити газету. А от зробити так, щоб її захотілося купити, можна і треба. Читача не надуриш. Він завжди бачить і щирість, і фальш, і правду, і брехню, тим більше, коли живе в одному місті з журналістами.
Без підтримки влади, грантів та спонсорів «Олександрійський тиждень» зумів стати успішним, популярним і улюбленим у місті та в регіоні. На його сторінках можна було почитати публікації на політичні, суспільні, історичні й культурні теми, фейлетони, гумористичні оповідання, новини спорту, рекламу, оголошення, публікації для дітей, телепрограму і багато чого іншого. Шпальти «ОТ» стали трибуною для кожного жителя міста, незалежно від посади і статусу. Двері редакції завжди були відкриті для пересічних городян і селян, а телефони іноді були мало не червоними від читацьких дзвінків.
«Тиждень» писав про розкрадання коштів, затримку зарплати, незаконні оборудки, і тому, звісно, багато кому заважав. Незадоволені правдою спалювали кіоск продажу газет, погрожували журналістам, позивалися до суду, але редакція, завдяки мудрості Сергія Кривуня, який вчив усі гострі статті підкріплювати фактами і доказами і навіть взяв у штат юриста, більшість судових справ вигравала.

«Олександрійський тиждень» став сильною школою і путівкою в життя для багатьох талановитих журналістів, які залишаються вірними професії і працюють не лише в нашому місті. Великою мірою у цьому заслуга Сергія Кривуня. Він давав шанс спробувати себе у журналістиці кожному. Та не кожен ним користався, хтось не вмів і не хотів працювати або не зміг виправдати довіру. Редактор вчив неупередженості, людяності, легкості й всепрощенню, а ще був винятково уважним, тому порада «читай свій текст очима Кривуня» була дуже слушною. Тільки от все одно «виловити» у тексті те, що обов’язково побачить він, вдавалося далеко не завжди.
Сергій Вікторович був скромною і непублічною людиною, не любив гучних тусовок, а свята відзначав разом із колективом редакції. Ми були справді як одна родина – і працювали, і відпочивали разом, навіть на море їздили усією редакцією. Ніколи – ні до, ні після – у мене не було і не буде такого керівника. Була можливість порівняти. Усі порівняння виявилися на користь Сергія Кривуня. Повага до своїх підлеглих, до авторських прав журналістів, до творчості – таких особистих якостей у такому масштабі та поєднанні більше немає ні у кого. Він допомагав і творчим, і технічним працівникам, їхнім сім’ям, оплачував лікування, відрядження та навіть відпустки. Деякі бізнесмени закидали йому – мовляв, багато витрачає на підлеглих. Але інакше він не міг. І підлеглими нас ніколи не називав та, здається, і не вважав.
При всій своїй непублічності Сергій Вікторович дуже вболівав за нашу країну. Певний час був членом міськвиконкому, але йти на компроміси не міг і не хотів, тому не бачив себе у складі цього органу. У 2014 році отримав вищу нагороду НСЖУ — Золоту медаль української журналістики. Проте світські нагороди для нього не мали такого значення, як церковні відзнаки – православний християнин, Сергій Вікторович регулярно ходив до храму і завжди допомагав церкві. Дружина Тетяна Михайлівна розповідала, що найрадіснішим подарунком на 65-річчя, після якого він прожив лише три місяці, став Орден святих Адріана та Димитрія від Олександрійської єпархії УПЦ.
Ніхто не зміг повторити його успіху в журналістиці. І вже не зможе. Він пішов з життя 30 вересня 2020-го, а міг би цьогоріч святкувати ювілей – 70 років.
Він бачив те, що було приховано від інших, помічав деталі, пам’ятав дрібниці, був прозорливим і завжди думав на декілька ходів наперед. Любив Омара Хайяма і китайський роман «Річкове прибережжя». А ще – Азовське море і Бердянськ. Любив ранню весну, коли, як він говорив, «весна з зимою бореться». Любив простоту і комфорт. І понад усе на світі – свою сім’ю. У кожному поважав особистість, цінував авторське право, ні на кого не тримав зла. Вірив у Бога і життя після смерті. І я вірю, що його душа живе в іншому вимірі. І дякую за все.
Звичайно, в Олександрії працювали й інші журналісти гідного рівня, професіонали, наділені високими якостями. У кожного часу – свої пріоритети, ідеали, люди, куміри…
А от сьогодні кожен сам собі журналіст. Народ, у переважній більшості, не розрізняє типографію та редакцію, статтю та коментар у Facebook, не говорячи вже про журналістські стилі та жанри і, звичайно, не розуміє, що таке робота журналіста і чого вартує написати гідний інформаційний продукт, а не контент. СММ і відеоролики в ТОПі. Читають одиниці, для молоді це «крінж», заняття для «скуфів». В Олександрії залишилися дві газети, одна з них – «Олександрійський тиждень», якій незабаром виповниться 35 років. Справа Сергія Кривуня живе – журналістика з людським обличчям і газета, що змінила правила. І це тішить.

Олена Карпачова, член НСЖУ, кореспондент і заступник головного редактора газети «Олександрійський тиждень» у 2005-2020 рр.