«Дерев’яне мистецтво»: Дмитра Кудрі традиції і сучасність

Ця розповідь про дещо особливий (з огляду на сучасні тренди та уподобання дітей і підлітків) гурток творчості олександрійських школярів. У чому його особливість і водночас привабливість – спробуємо розібратися, розпочавши «здалеку».
…«У них (у нього, у неї – тут можливі варіанти. Прим.авт.) було важке дитинство і дерев’яні іграшки». Хтозна, звідки з’явилася ця сучасна і досить поширена поговірка, котра зазвичай вживається чомусь в іронічному, або й зовсім глузливому смислі. А як на наш погляд, по-перше, наскільки дотепний цей мем, тут можна посперечатися, а по-друге, він ще й доволі недолугий.

Для початку – випадковий приклад «з життя», яким поділився один із наших знайомих-читачів.
«Мої дитинство і ранні шкільні роки припали на 60-ті роки минулого століття. І я на своє дитинство не скаржуся: хоча нас у сім’ї було троє дітей, а батьки – зви-чайні вчителі, воно не було тяжким. Бо я, як найменший, загалом іграшками не був обділений: промисловість вже тоді виробляла їх у достатній кількості та асортименті: машинки, трактори,
екскаватори, різна зброя тощо – що ще потрібно хлопчаку дошкільного віку? І ціни на них були доступними: зазвичай – копійки. Але і тут не все так ідеально. Справа в тому, що в 7 чи 8 років я «марив» залізницею і всім, що з нею пов’язане: про електровози та інші локомотиви, рейкові дороги і вагони читав та перемальовував собі все, що потрапляло під руку. І, звісно, дуже хотілося мати собі таке ж іграшкове господарство. А тут якраз – «облом»: чомусь саме цей сегмент конструктори іграшок тоді повністю упустили з виду, і нічого «залізничного» ними не продукувалося. Лише одного разу мені випадково купили металевий паровозик, але він настільки був незграбним і карикатурним за своєю формою, що ніяк не нагадував справжній. А тому ніяких радощів у мене він і не викликав. Але, на щастя, у мене були два старші брати, я б сказав – талановиті в усьому. І на мої «естетські» (іноді, мабуть, – непомірні) забаганки, які вимагали точної зовнішньої відповідності іграшки чи моделі однойменному оригіналу, вони могли вистругати з дерева практично будь-що: пістолет «Вальтер» у натуральну величину («як в кіно») – будь ласка. Автомат ППШ з тріщоткою – нема питань. Ну і звісно, паровозики, вагончики, платформи – так само, за моєю ідеєю і нашими спільними «конструкторськими рішеннями». А одного разу мені, малому, раптом прибандюрилося мати залізничний сигнальний ліхтар – «щоб був точно, як той, який я побачив у чергового по перону на залізничній станції». І це також вийшло під силу моєму середньому брату – ліхтар вийшов, «як справжній»! А ставши трохи старшим, я захопився авіа- і судномоделізмом і вже сам майстрував різні діючі і декоративні моделі, втім, не геньбуючи також і допомогою братів. Ось саме тоді і на всі подальші роки я дуже полюбив дерево, як універсальний матеріал, з якого при бажанні і вмінні можна змайструвати, що завгодно. На жаль, нинішнім моїм внукам (та й дітям свого часу також) такий вид «дерев’яної творчості» зовсім не цікавий: вони вважають його «пережитком старовини», анахронізмом. Зараз у дітей зовсім інші цінності: «сидячі» електронні ігри, багатогодинні посиденьки в смартфоні тощо. В кращому випадку – заняття електрон-ним моделізмом, робототехнікою, де майже нічого власноруч виготовляти не потрібно: всі конструкції збираються докупи швидко, з повністю готових заводських блоків та вузлів од-нією лише викруткою. Мінімум знань і ще менше – вміння. В результаті багато хто з дітей, навіть ставши дорослими, не тямлять не те що лавочку на дачу зробити як слід, а й просто гвіздка в дошку забити. Отже, вміти працювати з деревом, яким би це «старомодним» не здавалося, нікому не завадить»…
(Це був дещо розлогий вступ, який ми використаємо для подальшої розповіді з метою доведення, як кажуть математики, «методом від супротивного», що тут не все так сумно і однозначно).
Олександрія, вул. Шевченка, Центр дитячої та юнацької творчості ім. О.Шакала. Гурток, а точніше – народний колектив-студія «Художнє різьблення». Два підвальні приміщення: одне для теоретичних і частково практичних занять, інше – суто майстерня з різними електричними верстатами зменшених розмірів для обробки деревини. І «господар» всього цього – незмінний керівник гуртка-студії Дмитро Кудря. Втім, не просто керівник: без перебільшення – ентузіаст своєї справи, слава про якого, чи принаймні – його популярність, вже давно пере-ступила межі Олександрії і навіть України.

Дмитро Володимирович, вибачившись «за безлад», охоче демонструє вироби своїх вихованців. Вони у класі теорії скрізь: розставлені на полицях, столах, на шафі, в кутку – мабуть, саме це у художників і майстрів називається «творчим безладом», який роздивлятися можна годинами: іграшки, декоративні вироби, різноманітні речі побутово-вжиткового призначення тощо. І що їх об’єднує – ні, зовсім не те, що все це виготовлено з дерева або фанери: всі вироби мають власний стиль і художній «почерк». Наприклад, навіть така проста річ, як зібрана з кількох деталей настільна підставка для смартфона, не просто примітивна підставка, а мистецький мінівиріб «з фантазією». Або різноманітні шкатулки з шухлядками: такі собі мінісекретери з таємним дном, де навіть не відразу і здогадаєшся, як ці мініатюрні потайні шухлядки відкриваються, настільки хитромудрою є вся ця конструкція. Але ж вона не лише майстерно виготовлена, де
«комар носа не підточить», а ще й зовні філігранно різьблена декоративним вишуканим візерунком з народними мотивами. Автор – один із юних майстрів, вихованець гуртка.
«Ось тут він трішки помилився у візерунку», – ніби вибачаючись, говорить керівник. (Дивно: скільки не вдивляюся – як на пересічний погляд, ніякої «помилки» не помітив: різьблення гармонійне і точне. – Прим. авт.).

А ось і те, що скептики могли б назвати «анахронізмом»: іграшковий коник-гойдалка. Такими іграшками бавилися в усі віки діти наших пращурів. Його форма стилізована під старовину, тобто народні традиції збережені, і це вже відсилка до стародавньої культури й історії: такі іграшки цілком могли б бути експонатами музеїв ужиткового мистецтва. З цього ж розряду – майстерно виготовлені старовинні вози в мініатюрі, в які так і хочеться запрягати таку ж дрібну дерев’яну «тяглову скотину»…
Або ось така собі штуковина з рукояткою на вісі: не відразу й здогадаєшся про її призначення. Але треба просто взяти за ручку і крутнути навколо неї невеличку дерев’яну коробочку, як з неї відразу залунає оглушливий тріск. Цей шумовий пристрій називається по-народному «деркач»: виготовлений лише з дерева і клею, фанерна резонаторна камера настільки гучно підсилює торохтіння, що і не повіриш, що там немає електричного підсилювача.

Наступне, що вражає після чіткого і гарного художнього смаку у цих виробах – їх якість виконання: вони настільки ретельно, до оксамитової гладкості відполіровані, що в руках відчувається якась жива теплота деревини…
В чому секрет ось такої зацікавленості дітей до ручної роботи, де і навички потрібні, які прийдуть далеко не відразу, бо для цього відповідно потрібна ретельність, і наполегливість та інтерес?
«Велику роль відіграють, по-перше, батьки, які схвалюють таке заняття. Навіть просто з практичної точки зору: як їм приємно, коли вони бачать, що їхня дитина, наприклад, вміє врізати замок у двері. Не тому, що я тут вчу їх ставити дверні замки чи щось подібне – коли дитина займається художньою чи технічною творчістю, у неї розвивається взагалі технічна думка, мислення, яке потім працює на будь-яких напрямках. Ну і звісно, багато залежить від досвіду викладача (а я тут вже без малого 40 років)», – каже наш співрозмовник.
Є взагалі вироби, які керівник називає «нестандартними» (хоча насправді вони всі такі, бо вигтовлені вручну і не шаблонно). Наприклад, такий собі об’ємний «портрет» у рамці з кумедною дівчачою фізіономією, «шарж на саму себе», випускна робота одинадцятикласниці, про яку авторка жартома сказала: «Це я!». Цей дотепний шедевр виконаний за допомогою відразу декількох технік – різьблення, інкрустація, випалювання та ін. І це вражає – зокрема й тим, що таке ремесло, виявляється, до душі дівчаткам!

Напевне, тут починають займатися діти хоча б років з десяти-дванадцяти, коли учню вже можна довірити інструмент? І як надовго вистачає їм цього захоплення, адже тут потрібні і певні вольові якості – ретельність, посидючість, терпіння?
«Практика показує, що можна і з восьми-дев’яти років. А нещодавно наша співробітниця привела свого сина-першокласника. І нічого: він теж навчається, йому подобається. Початківці, звісно, працюють спершу над найпростішими виробами. А захоплення у багатьох триває весь курс – від початку і до випуску. Більше того, навідуються навіть ті, хто вже закінчив школу та нашу студію і навчається далі де-інде.
Заняття по три години з невеликою перервою, двічі на тиждень. На мою радість, є в мене послідовник і помічник: колишній мій учень Владик Цигульський, який уже закінчив педуніверситет, викладає математику в школі №6, а за сумісництвом веде у нас одну групу дітей.

Вже в цьому році є три хлопці, які отримали «Гран прі» на конкурсах, є чимало таких, що отримали дипломи першого ступеня. Це дуже стимулює дітей. Роботи зараз висилаються онлайн, конкурсне журі їх оцінює», – охоче ділиться секретами і останніми новинами пан Дмитро.
На завершення – наше досьє: Дмитро Кудря – уродженець Кіровоградщини, свого часу закінчив Кіровоградське музичне училище за фахом «духові інстру-менти». 35 років тому, коли дипломований музикант уже викладав у музичній школі гру на кларнеті, йому запропонували вести за сумісництвом гурток з де-ревообробки у тодішньому Палаці піонерів та школярів. Спочатку це було про-сто випилювання лобзиком та випалювання гравюр на дереві, але згодом справа розвинулася у справжнє мистецтво.
А взагалі пристрасть до роботи з деревиною з’явилася значно раніше: її прищепив батько Дмитра, умілець на всі руки. Він сам побудував будинок (від фун-даменту до даху) і мав свою майстерню, де хлопцю подобалося разом з бать-ком там працювати. Результатів досягав самотужки, не навчаючись системно даному ремеслу. Вже пізніше, під час однєї з виставок познайомився з відомим українським етнографом і художником Олександром Георгійовичем Босим. Він дуже допоміг самодіяльному аматору у вдосконаленні пропорцій виробів, у визначенні напрямку роботи.
Здобувши визнання в Україні, Дмитро Володимирович зі своїми роботами по-чав їздити на міжнародні виставки та ярмарки народної творчості у Польщі, Туреччині, Хорватії, Данії, Нідерландах. Одним із таких є, наприклад, щорічний Ягелонський ярмарок у Любліні. Ще два роки тому Дмитро Кудря увійшов до п’ятірки найкращих майстрів за підсумками фестивалю. Роботи Дмитра Кудрі зберігаються у приватних колекціях багатьох країн. Також вони увійшли до постійних експозицій Державного музею народної архітектури та побуту України, Кіровоградського обласного художнього музею, Державного музею іграшки, приватних колекцій. Він є постійним учасником обласних та всеукраїнських виставок, конкурсів та фестивалів декоративно-ужиткового мистецтва.
Дмитро Кудря має відзнаку «Відмінник освіти України». Він член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. За високу професійну майстерність, плідну працю з виховання та творчого розвитку дітей і підлітків Дмитро Кудря відзначений нагородами (грамотами, подяками, дипломами тощо).
Ну і одним з головних напрямків, як віддзеркалення сьогодення, є волонтерство. Студія виготовляє вироби, які стають у пригоді безпосередньо бійцям наших Збройних сил, а також вироби військово-патріотичного напрямку, які продаються на ярмарках, і отримані кошти направляються на потреби армії. В цьому керівник студії бачить також і виховний момент для своїх учнів.
До речі, 2 травня цього року чергова виставка виробів студії Дмитра Кудрі відбудеться у приміщенні Олександрійського театру, приурочена до звітного концерту театрального колективу. Не пропустіть цей захід!
О.Наріжний