Світлий реквієм за Наталею та Віктором «Іранцями»

Минуло пів року відтоді, як Олександрія і Україна попрощалися з героїнею, молодшим сержантом 67-ої ОМБР ЗСУ, кавалером Ордена «За мужність» ІІІ ступеня олександрійкою Наталею Кузнєцовою («Іранкою»), яка загинула, захищаючи від російських загарбників Україну. Свого часу «Олександрійський тиждень» повідомляв про ту трагічну подію. А сьогодні ми згадуємо нашу землячку, розмовляючи з мамою Наталі, Людмилою Анатоліївною Медведенко.

…Такі історії не можуть не вражати. Коли слухаєш чи читаєш їх, десь з глибини душі піднімається невимовна туга, серце заходиться від болю і хочеться просто кричати: за що така кара? Чому людям, яким би ще жити та жити і запалювати своїм прикладом інших, відпущений такий короткий вік? Чому світ взагалі такий жорстокий і несправедливий? Як потім рідним таких молодих, гарних, розумних людей жити з цим горем?..
Тим часом наша співрозмовниця тихо і неквапливо розповідає спочатку про буденні справи. Вона – вчителька початкових класів в олександрійській школі, а крім того, ще виконує громадську роботу, працюючи головою квартального комітету у мікрорайоні за своїм місцем проживання.
«Сорок років працюю з дітьми і їхніми батьками, тому така робота для мене не новина. Так, це дуже великий район, приватний сектор, де і за землю різні суперечки бувають між людьми, чи хтось не там машину поставив, не туди сміття виніс тощо, все це треба контролювати, і до міського голови подекуди звернутись, і довідки видавати – все начебто за графіком роботи. Але люди телефонують, коли терміново щось потрібно.
В мене двоє дітей, старший син Денис. Наскільки він хлопчик спокійний, настільки Наталя змалечку була «бойова», завжди в неї коліна збиті, до всього їй є діло, всюди вона встигне, все їй цікаво. Діти росли дружно, Денис опікувався сестричкою, допомагав мені. Прийду зі школи, а він погодував її, маленьку, бантики їй позав’язував і хвалиться: «А я Наталю навчив вимовляти «р»!». Він же її і читати вчив, ще задовго до того, як вона пішла в перший клас. Навчалась Наталя в 17-й школі, де я працювала, але класу до дев’ятого навіть мало хто знав, що вона моя донька. Така вона була самостійна змалечку, ще з першого класу. Навчалась завжди добре, була старостою класу. І разом з тим ніколи не ставила себе вище інших, активність її була спокійною і стриманою».
Все було добре, родина жила скромно, але в цілковитій злагоді. Чоловік пані Людмили працював на вугільному розрізі, жили вони в гуртожитку Південного мікрорайону (БАМ). Та одного чорного дня в родину вперше увірвалося горе. Денису було 10 років, а Наталочці тільки 5, коли вони втратили батька. Чоловік ішов БАМом у вечірній час, його зустріли наркомани, жорстоко побили, «поживилися» лише тим, що забрали светр і годинник, а людина загинула. Вбивць потім знайшли і судили, але дітям батька це не повернуло…
«Я залишилася з двома дітьми, мої батьки тоді сказали: будемо тобі підтримкою. Але через рік тато загинув в ДТП – його збив автомобіль. Ось тоді я залишилася скрізь головою: крім дітей, також мама на мені, яка часто хворіла, ще літні бабуся з дідусем, та ще й тітка моя, яка жила на їхній вулиці на Бадині. У всіх проблеми, всім треба допомагати. Звісно, важко було піднімати двох діток на вчительську зарплатню. Ну ще мама допомагала, як могла, своєю мізерною пенсією», – каже Людмила Анатоліївна.
Але час іде. Наталя закінчує 9 клас (Денис тоді вже навчався заочно в Харківському університеті і працював) та вирішує вступати до Олександрійського індустріального технікуму на юридичне відділення. Мабуть, на це рішення вплинула загибель батька. Дівчина закінчила технікум з червоним дипломом і відразу поїхала в Київ продовжувати навчання в університеті на юридичному факультеті. Тим часом Денис закінчив навчання, і стало начебто трішки легше матеріально. Це був доленосний 2013 рік.
«І тут розпочинається Майдан. Спочатку, як відомо, це був потужний студентський рух. Дівчата з гуртожитку, де жила Наталя, пішли одного разу подивитися на місце подій, де молодь взяла на себе відповідальність протесту проти проімперського і деспотичного режиму тодішнього президента Януковича. І не залишилися байдужими: вирішили допомагати, чим могли: як вона мені розповідала тоді, дівчата різні канапки, чай готували мітингувальникам. Наталя випадково зустріла там одного хлопця з Олександрії, члена громадської організації «Правий сектор» і очевидно, розмова з ним зробила її світоглядний вибір: Наталя приєдналася до цієї організації». (Пригадаємо: на той час чи не вся Україна була під впливом потужної російської пропагандистської машини: всюди російська мова, безліч російських теле-і радіоканалів і навіть українські канали вели мовлення більшу частину ефірного часу російською. Чи не з усіх прасок і електрочайників лунала потоком пропаганда як російських пропагандистів, так і місцевих проросійських посіпак типу Шарія, Медведчука, Мураєва, Рабіновича та їм подібних. І в цьому потоці «русскій мір» виставлявся, як «дружба навіки», Європа – як якесь дно, і відповідно українська національна ідентичність – як щось недолуге і надумане. А всі, хто був за національну ідею, тут же оголошувались «ворогами українського і російського народів», «фашистами» і т.д. І саме патріотична організація «Правий сектор» була оголошена роспропагандою «екстремістами, небезпечними для суспільного порядку». І чи не більшість наших громадян, які надихалися цього задушливого «русского духа», охоче вірили тоді цій чітко зрежисованій маячні і боялися «Правого сектора». Дивно зараз це бачиться, чи не так?)
«На Новий 2014 рік донька приїхала додому зовсім ненадовго. Вона була дуже заклопотана, події на Майдані Незалежності тоді вже стрімко набували розпалу. Я дуже хвилювалася за Наталю, моя мама теж плакала, просила мене: забирай її звідти, там дуже небезпечно! Але що я могла: кажу, вона вже доросла, я ж не можу взяти її в оберемок і привезти додому, це її свідомість, її переконання. Ми багато з нею говорили про це»…

Втім, таке усвідомлення справжньої самоідентичності прийшло до цієї юної на той час дівчинки зовсім не на Майдані, а ще раніше. Пригадаймо: тоді, у дикі часи «двічі несудимого» Януковича, в нашій, наполовину зросійщеній Олександрії ще в дивину було, якщо хтось говорив чистою українською чи одягав на свято вишиванку. Але тільки не для Наталі: вона ще змалку чітко усвідомила своє місце і роль у національному сенсі і тому у 2014 році питання про самовизначення перед нею вже давно не стояло…
«А одного дня у лютому, у розпал тих відомих подій, мені зателефонувала Наталя і каже: “мамо, тут з тобою хоче порозмовляти один хлопець”. Слухаю: «Мене звати Віктор, я дуже кохаю вашу доньку, я вже зробив пропозицію руки і серця Наталі, але мені важливо знати вашу думку». Вже потім я дізналася від Наталі, як все відбувалося. Під час одного з мітингів на Майдані Незалежності, де на імпровізованій сцені виступали різні політики, в кінці сказали: а зараз щось хоче повідомити наш сотник «Правого сектора» Віктор Панаско на псевдо «Іранець».
«Я спочатку навіть не зрозуміла, що сталося: хлопці, ніби за командою, раптом взяли мене на руки і винесли на сцену. А Віктор тим часом дістає з кишені коробочку з каблучкою, дуже хвилюється, намагаючись відкрити. Врешті тремтячими руками ламає коробочку, дістає каблучку, привселюдно одягає її мені… Я дуже розгубилася…» – розповіла потім матері Наталя про ці заручини. Ось така романтика тих буремних днів, коли серця однодумців, споріднених душ буквально «на льоту» і безпомилково знаходили одне одного…
А суджений Наталі, у свою чергу, ділився потім з Людмилою Анатоліївною: «Знаєте, мамо (він не визнавав слова «теща»), мені дуже хотілося дарувати Наталі квіти, але грошей не було. Якось я нашкріб останніх копійок і купив троянду, тихенько поклав її вранці поряд з Наталею, яка втомлено спала на своєму похідному карематі після чергового тяжкого дня майданового протистояння»…
Наталя – матері: «А мені було так приємно: прокидаюся, навкруги дим, безлад, у повітрі – тривожна напруженість і невідомість, а в мене перед лицем звідкись – свіжа троянда… В таких умовах це було для мене щось значно більше, ніж просто квітка».
Вже пізніше, у червні 2014 року Віктор і Наталя справили весілля в Києві. Людмила Анатоліївна та її другий чоловік Анатолій (який, до речі, полюбив Дениса і Наталю, як своїх рідних дітей), перед цим познайомилися з батьками Віктора з м.Чернігова і тепер дуже гарно відгукуються про сватів. Ці дві родини – олександрійська та чернігівська теж виявилися спорідненими душами. А молодята зробили собі на руках однакове невелике символічне татуювання: «Навіки разом».
«Хіба могли ми всі тоді уявити, що слово «навіки» насправді потім матиме такий трагічний зміст?», – каже з сумом пані Людмила.
Але тоді життя тривало. І воно не завжди було солодким для молодого подружжя. Ще під час подій на Майдані адміністрація університету зробила ганебний і ниций вчинок: Наталю, успішну студентку, за участь у Революції Гідності… відрахували з вишу! (От цікаво, як зараз спиться вночі тим чинушам, які тоді підігрували злочинній владі і просто підло мстили кращим представникам нашого молодого суспільства?).
Та дівчина від цього не впала у розпач: вона потім продовжить навчання на юридичному факультеті Чернігівського університету і закінчить його. Молоде подружжя було сповнене планів на майбутнє: обоє мають фах, роботу (Віктор теж уже встиг здобути вищу педагогічну освіту). Батьки обох сторін та їхні діти нарешті, всіма спільними зусиллями спромоглися «стягнутися» на невелику квартиру в Києві, де планувала в подальшому жити і працювати молода родина. Здавалося б, попереду – щасливе і спокійне життя.
А потім знову було тяжке випробування долі. Спочатку трохи про Віктора. Він, як і Наталя, теж був переконаним патріотом, який вже зі своїх підліткових років мав чітку світоглядну позицію. На своє весілля принципово одягнув вишиванку. «У нього що, білої сорочки не знайшлося?» – дехто шепотів поза спиною батьків – таке тоді ще було дике уявлення у декого з наших співгромадян про так званий «етикет»… А після Майдану події розвивалися швидко і непередбачувано: загарбання Росією Криму, окупація частини Луганщини і Донеччини. Повзучий наступ російського сепаратизму на південні області України… Тут слід зазначити, що північна область України Чернігівщина, яка межує з Росією, у цьому сенсі був тоді непростим, м’яко кажучи, регіоном. І Віктор з того ж 2014-го року стає учасником АТО, разом з очільником «Правого сектора» Дмитром Ярошем, помічником якого був, бореться з російською окупацією на сході, відстоюючи нашу незалежність і цілісність держави.
От якось у вересні того ж року, у свою чергову відпустку, він разом з Наталею поїхав у гості до батьків. Там одного вечора молоді люди відпочивали у своїй компанії, і до них причепилися якісь двоє асоціальних осіб та почали погрожувати ножем. Цілком можливо, що це була спланована провокація. Діло дійшло до сутички, в результаті якої ці ж двоє нападників і отримали ножові поранення. Була відкрита кримінальна справа за даним фактом, і як не складно здогадатися, всю вину поклали… на Віктора! Хоча насправді поранив тих покидьків не він, а інша людина, яка після конфлікту швидко виїхала кудись за кордон. Зараз це може здаватися дивним, але слід пригадати, як тоді у певних колах було досить упереджене ставлення до АТОвців і майданівців, особливо – якщо пригадати тодішні настрої у прикордонних з росією регіонах України. Відвертих прихильників «русского міра» там було більше, ніж достатньо. А тут такий яскравий представник Майдану, та ще й ненависного їм «Правого сектора»! І проти Віктора почалося відверте цькування та тиск з боку слідчих. Його всіляко залякували: мовляв, ти ж не забувай, що у тебе молода дружина, вона теж «з Майдану», а якщо ми почнемо «копати» і під неї? А раптом і вона сяде за грати? Одним словом, це ганебне «ватне» судилище, яке поставило собі за мету дискредитувати представників прогресивного руху, змусило Віктора підписати все, що їм потрібно, і взяти таким чином всю вину на себе…
«Мене і сваху на судові засідання в Чернігові не пускали. А Наталя, яка ще раніше переїхала з Києва жити в Чернігів, разом з побратимами Віті безліч разів ходили на суди, боролися з усіх сил, відстоюючи правду і невинуватість Віктора. Нескінченна кількість акцій, звернень, адвокатських супроводів, свідчення очевидців, які суперечили висновкам слідства про провину Віктора – ніщо не допомогло: чернігівські можновладці просто боялися таких активістів, як він, і їм треба було будь-що запроторити його у в’язницю. Віктору дали тюремний строк. Я на власні очі тоді пересвідчилася, яке то було тоді проросійське місто – Чернігів, де навіть просто розмовляти українською мовою на вулиці могло бути іноді небезпечно».
Наталя дуже сумувала за домом, родиною, за улюбленою Олександрією. Але потрібно було бути разом зі свекрухою (у якої на той час уже помер чоловік, свекор Наталі, колишній військовий) і підтримувати її. І молода жінка невин-но засудженого чоловіка, попри свою печаль, продовжувала боротьбу в Чернігові проти проявів цього «русского міра». І при цьому невтомно працювала за фахом – керівницею в приватній адвокатській конторі.
«Я дуже хвилювалася тоді за Наталю, бо вочевидь пересвідчилася, як усе може обернутися. Та от така вона в мене, вольова і рішуча, а Чернігів став її другим домом. Іноді їй дозволяли бачитися з ув’язненим Віктором. Ось так і жили», – каже пані Людмила.
А коли почалася вже ця велика війна, погляди на правосуддя у суспільства різко змінилися, і ветеран АТО раптом став потрібний державі! Справу Віктора переглядають, його звільняють з ув’язнення, і він іде захищати Україну від російських загарбників. (На хвилинку: людина, вчитель за фахом і громадський активіст, який був і далі міг би бути корисним країні і людям, натомість ні за що, ні про що просидів у в’язниці не день чи два, а понад 7 років! І це теж запит до людської совісті отих так званих «сильних світу цього», які безжально і підло зводили рахунки з такими, як Віктор, бо вбачали в них небезпеку для себе).
А що ж Наталя? Вона з початку війни добровольцем пішла разом з Віктором-«Іранцем» у Збройні сили, взявши і собі його бойовий позивний – «Іранка». Служили в одній бригаді, та Наталя нічого не розповідала матері про службу: «Все буде добре», – такою завжди була її відповідь на розпитування при спілкуваннях по телефону. Але війна – не та річ, де щось може бути добре: Віктор за час служби зазнав не одного поранення, лікувався, потім знову, не долікувавшись як слід, повертався до бойових побратимів.

…Неодноразово ловиш себе на думці: ось таке молоде покоління наших дітей, яке народилося і виросло вже за незалежності України або незадовго до неї, дуже часто мудріше і далекоглядніше за нас, батьків, з нашими, нерідко консервативними поглядами на головні, чи важливі речі.
«Ще у 14-му році зять Віктор мені казав: «Це ніяка не АТО, а прихована війна Росії проти України. Якщо ми зараз, всі разом, не зупинимо її, вона прийде сюди, до нас додому. І це неминуче». Ми і самі відчували, що відбувається справді щось страшне, в той же час таким пересторогам не вірили. І вже на початку 2022 року в один з приїздів додому мені стала казати й Наталя: «У вас повинна бути напоготові «тривожна валіза». Ймовірно, незабаром буде справжня війна». А ми і тоді не вірили… Виходить, діти знали та розуміли більше, ніж ми.
А 6 травня 2023 року я не змогла додзвонитися до Наталі. Натомість ми у месенджері отримуємо коротке і страшне сповіщення: «Іранець – 200». Для мене це був жахливий удар. Як я спочатку втішалась, який був гарний чоловік у моєї дитини і в яку гарну родину вона потрапила. Тепер ми втратили нашого Вітю»…
Віктор загинув під час виконання бойового завдання у віці 32-х років поблизу Бахмута. В автомобіль, в якому їхали він (командир) та його бійці, було влучання від вибуху ворожої ракети. Відспівували його в столиці, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де свого часу, під час Революції Гідності, був прихисток активістів. Під час прощання десятеро його бійців стали навколішки перед матір’ю «Іранця», що ціною власного життя він врятував їх… Поховали героя на Лісовому кладовищі в Києві. Чим стала ця трагедія для Наталі – зайве пояснювати. І все ж горе не зламало її і як воїна, і як особистість: вона залишалася вірною своєму обов’язку та пам’яті коханого, продовжуючи боротьбу з ворогом.
«А другу звістку ми отримали 26 серпня 2024 року. Від вогнепального поранення у скроню загинула моя Наталочка. Напередодні вона мене повідомила: «Мамо, ми їдемо у відрядження». Я не допитувалась, бо розуміла, що ця інформація завжди закрита та й Наталя мені раніше теж ніколи нічого не розповідала. Вона навіть зі свахою іноді була відкритіша у коротких повідомленнях з війни, ніж зі мною: мовляв, я тут трохи прихворіла була, але ви мамі нічого не кажіть. Жаліла вона мене, знаючи, скільки всього мені довелося пережити… Отож ніяких подробиць про її останні хвилини життя я не знаю. Сталося це десь в Одеській області, як саме – не відомо. Слідство по справі про загибель Наталі триває і досі…
Найближча бойова подруга Наталі Катерина розповіла про волю нашої доньки: каже, що Наталя заповіла у випадку загибелі кремувати її і поховати разом з рідним батьком. Зізнаюсь, я не була морально готова до кремації, а особливо – тоді, в ті дні, коли світ враз для мене почорнів і перестав існувати, я не знала ні дня, ні ночі, коли мені здавалося, що це якась страшна нереальність та все це відбувається не зі мною…
Спочатку було прощання з Наталочкою так само на Майдані Незалежності, а потім в Олександрії. Поховали ми її тут, на Бадині, поряд з татком, як вона і хотіла. Її батько загинув від рук злочинців у 32 роки, а Наталя – у 31. Ті два дні були надзвичайно важкими для мене. Але мабуть, донечка підтримувала мене з неба. Вона завжди була і мудрою, і сильною не по роках. А особливо це стало помітно за час війни. Я просто дивувалася їй кожного разу при зустрічі, настільки вона ставала дорослішою, впевненішою, мудрішою. Сваха взагалі не може нахвалитися моєю донькою, настільки у них були теплі стосунки: каже, кращої підтримки, ніж Наталя, у важкі часи вона ні від кого не відчувала і про таку доньку тільки мріяла…
Наталя – це завжди співчуття і доброта до інших. Висилаємо посилки їм на фронт. Наталя: «Мені не треба нічого. Ну хіба що ось це і це – хлопцям». І так кожного разу: все хлопцям, собі – нічого. І Віктор був такий самий. «Що ви там хоч їсте, розповідай?» – питаю. «Та все гаразд, не турбуйтесь, не голодні» – оце й вся відповідь. Або жартує моя Наталя: «Он хлопці шашликів насмажили». Знаємо ми ці «шашлики»: заварили після завдання нашвидкуруч «мівіни», то й усі ласощі…
Пригадувати і розповідати можна дуже багато… У ті страшні серпневі дні я не могла всього бачити чи пам’ятати, але мені розповідають, що стрічки новин, інтернет вирував від повідомлень про нашу Наталю. Для багатьох, навіть моїх колег це стало відкриттям: вони не уявляють тиху і скромну Наталочку, якою вони її знали в школі, бійцем з автоматом, захисницею держави, героїнею. А інші кажуть: «Як ти могла допустити, що твоя донька пішла воювати?» Так, мені дуже хотілося б, щоб моя дитина була з нами, народила нам онуків, яких ми не дочекались. Але у таких дітей – свій вибір: «Хто вас захищатиме, як не ми?» – це слова моєї Наталі».
До слова. Анатолій, чоловік Людмили Анатоліївни, ще з 2014 року також учасник АТО, де прослужив 5 років. А коли почалася повномасштабна війна, у перші ж її дні пішов до військкомату (тепер ТЦК). Відтоді був і донині залишається військовослужбовцем ЗСУ.
А пані Людмила… Вражає сила її духу, адже що може бути страшніше на світі, ніж матері ховати рідну дитину! Слухаєш її і до горла раз-по раз підкочується клубок, а очі мимоволі застилає пелена. Але жінка тихо і стримано веде розповідь, видно, що вона вже давно все виплакала. Та тепер знову гортає сторінки своєї пам’яті, знову повертаючись у ті чорні дні свого життя, щоб розповісти трагічну і водночас величну історію цих двох молодих героїв – доньки і зятя, якого вона називає своїм другим сином. І ще оце відчуття обов’язку перед людьми, коли ти не маєш морального права згинатися від ударів долі, а далі мусиш продовжувати жити заради своїх і «чужих» дітей, які чужими насправді не бувають. І не тільки для дітей – як і раніше, її вже вкотре обирають головою квартального комітету найбільшого за чисельністю і територією Новопилипівського мікрорайону нашого міста, а пані Людмила не наважується їм відмовити, хоча б і цілком могла це зробити без найменшого осуду з боку людей. І при цьому всьому Людмила Анатоліївна все так же само продовжує працювати вчителькою в Олександрійському ліцеї №17.
То чому ж тут дивуватись, звідки у цієї тендітної дівчини Наталі Кузнєцової такий незламний внутрішній духовний стрижень і така потужна воля служити добру заради порятунку людей? У неї були для цього гідні приклади – мама, родина, чоловік. Напевне, такі жертовність та світла вдача народжуються раз на сто чи тисячу випадків. І тим печальніше, що їм випадає така доля.
“Мій сенс життя – здорова, квітуча, самостійна Україна. Хочу мати велику родину. Щоб мої діти і внуки не знали, що таке війна. Хочу на старості літ (якщо доживу) сісти в плетене крісло-качалку і розуміти, що вся моя боротьба за країну була не марною”, – говорила Наталя-«Іранка». Пам’ятаймо!

Олександр Наріжний