Бабусина таємниця

Оля залишилася сиротою у шість років. Того року бабуся Поліна Петрівна вперше відпустила її батьків відпочити на море удвох. Приїхавши на поїзді на вокзал курортного містечка пізно ввечері, мама і тато, піддавшись на обіцянки жінки, яка гучно пропонувала прибулим відпочиваючим райські умови проживання не за всі гроші світу, разом з рієлторкою сіли у машину. Більше їх живими ніхто не бачив – авто потрапило в аварію.
Бабуся оформила опіку, і маленька Олечка стала жити з нею.

Поліні Петрівні залишався рік до пенсії. Жінка розуміла, що на її гроші та державну допомогу онуки особливо не розгуляєшся, тож одразу вирішила, що балувати дівчинку не буде, хоча дуже хотілося, бо жаліла бабуся осиротіле дитя. Але потрібно було навчити Олю жити на невеликі кошти, адже підтримки чекати немає звідки.
Спочатку дівчинка дуже сумувала за батьками. Цілими днями сиділа за столом і мовчки малювала: тато, мама, вона сама, море та сонце. Бабуся помітила, що онука має талант, і віддала її спочатку до гуртка з малювання, а потім – до художньої школи. Згодом Оля потроху заспокоїлася: дитяча пам’ять не фіксує смутку надовго. До того ж, вона стала школяркою, а у них турбот вистачає. Плюс бабуся не давала онучці байдикувати. Щойно в Олі з’являвся вільний час, Поліна Петрівна просила дівчинку допомогти по дому. Отже, до десяти років дівчинка вже вміла непогано зробити прибирання у квартирі, приготувати прості страви, скупитися, знаючи, як і на чому можна заощадити.
Оля добре вчилася, була самостійною, тому у бабусі з нею не було жодних проблем. Дівчинка росла акуратною, поступливою та слухняною. І дуже лагідною. Сусідки заздрили Поліні Петрівні:
– Пощастило тобі з онукою. А наші, мов їжачки: ні приголубити, ні по голові погладити. Ще й нагрубити можуть. А твоя – просто янголятко.
Це вони ще не знали, що Оля до того ж ніколи не просила у бабусі грошей на свої особисті потреби. Знала: зайвих у них немає. Але кожна бабуся теж колись була дівчинкою. От і Поліна Петрівна чудово розуміла, що внучці потрібні хоча б невеликі кишенькові гроші. І вона запропонувала Олюсі їх заробити.
– Бабуню, ну як я можу заробити? Я ж маленька.
– А я старенька. Але ж заробляю. Дивися: шкарпетки в’яжу, людям продаю – і їм радість, і нам користь.
– Я не вмію.
– Так я тебе навчу! У мене є ідея. Сусідка розповідала, що у Будинку творчості постійно працює виставка рукоділля. Якщо щось купують, то гроші віддають майстру. Тож – уперед.
І Оля взялася до справи. Дуже швидко навчилася в’язати гачком серветки, килимки, іграшки та навіть сумочки, почала шити прихватки.
І що дивно: роботи дівчинки розкуповувалися дуже швидко. Тож хай і невеликі, кишенькові гроші в Олі не переводилися. Вона навіть хотіла поділитися ними з бабусею, але Поліна Петрівна навідріз відмовилася:
– Сама заробила – сама і витрачай, тільки розумно, з користю.
Минали роки. Оля закінчила школу, пі-шла працювати на швейну фабрику. Через рік вступила до університету на заочне відділення. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Два роки молоді люди зустрічалися, потім подали заяву до РАЦСу.
Бабусі Олин наречений дуже сподобався: добрий, дбайливий, працьовитий, такий самий, як і її онука. Якось Поліна Петрівна сказала йому:
– Бережи, онучечку, мою дівчинку. У неї незабаром нікого, крім тебе, не залишиться. Не сумнівайся, Оля буде тобі гарною дружиною. А мені б правнука дочекатися…
І як у воду дивилася: померла за два місяці після того, як народився правнук Сергій. Оля назвала його на честь батька – сина коханої бабусі. Коли Поліна Петрівна вперше взяла малюка на руки, навіть заплакала:
– Очі дідові…
Останніми днями бабуся переважно лежала, тримала онуччину долоню у своїх мозолистих руках і ніжно погладжувала. В її глибоких синіх очах було стільки любові, що, здавалося, в кімнаті світлішало і теплішало.
– Дякую, – одного разу тихо сказала бабуся і заплющила очі…
Через місяць після поховання Оля з чоловіком поїхали до бабусиної квартири: треба було навести лад, розібрати речі. Там Оля наплакалася досхочу. Кожна дрібниця, кожна чашка нагадували дитинство, в якому вона, незважаючи ні на що, була щасливою поряд з єдиною рідною людиною – бабусею.
Чоловік дістав із антресолі велику коробку, яку Оля ніколи не бачила. Відкривши її, вона ахнула: тут лежали в’язані серветки, прихватки із клаптиків, інші вироби, які колись Оля відносила до Будинку творчості. Виходить, вона відносила, а бабуся купувала та приносила назад?

– Навіщо, бабусю? – промовила Оля вголос.
– Мабуть, Поліна Петрівна хотіла, щоб ти не засмучувалася і вірила у свій талант, – припустив чоловік Олі, який був у курсі цієї історії.
– Жаліла мене, тому і купувала моє рукоділля. А я вірила в себе! Заробляла гроші, почувалася дорослою і самостійною. Ой, бабуся, бабуся… Дякую тобі, рідненька.
Цю історію розповіла мені подруга. Сталася вона в Олександрії в її далекому дитинстві. Мені здається, з таких, як Поліна Петрівна, варто брати приклад. А ось декілька порад майбутнім бабусям від мудрих і досвідчених.
«Отже, мої любі, коли ви станете старенькими…
Ніколи нікого не повчай. Навіть якщо впевнена у своїй правоті. Згадай, як це свого часу дратувало тебе. І чи дослухалася ти до порад старших?
Не нав’язуйся з допомогою, якщо тебе не просять. Взагалі нікому не нав’язуйся. Не намагайся захистити близьких від усіх напастей світу. Просто люби їх.
Не скаржся! На здоров’я, на сусідів, на уряд, на пенсійний фонд. Не перетворюйся в сварливу бабу на лавочці біля під’їзду.
Не чекай подяки від дітей. Пам’ятай: немає невдячних дітей, є дурні батьки, які від дітей вимагають подяки.
Не говори «Я в твоєму віці…», «Я віддала тобі кращі роки…», «Я старша, тому краще знаю…» Це нестерпно!
Не витрачай останні гроші на омолоджуючі процедури. Це безглуздо. Краще витрать їх на подорож.
З роками будь стриманіша з макіяжем – не облещуйся. Старайся виглядати елегантно. Саме елегантно, а не молодіжно. Повір мені, це гідніше.
Бережи свого чоловіка, навіть якщо він увесь у зморшках, безпорадний, дратівливий дідуган. Не забувай, що колись він був молодим, сильним і веселим. Він – один з небагатьох, хто пам’ятає тебе юною, тонкою, свіжою. І, можливо, він єдиний, кому ти зараз справді потрібна…
Не намагайся за будь-яку ціну наздогнати час: маніакально стежити за новинками, технологіями, освоювати все підряд, аби не «відстати від життя». Це смішно. Роби те, що тобі подобається. Скільки можна!
Ні в чому себе не вини. Хоч як склалося твоє життя, ти зробила все, що могла.
У будь-якій ситуації зберігай гідність і тримай спину рівно! До самого кінця! Постарайся, моя люба, це дуже важливо. І пам’ятай: якщо людина дожила до старості, значить, це комусь потрібно».

Олена Карпачова