Шлях довгожителя

Сонячні промені наповнюють світлом кімнату квартири двоповерхового будинку на вулиці Ярмарковій, вікна якої виходять на двір Ліцею №15. Останнє осіннє тепло, яскравий сонячний день – як подарунок природи. «Краса цієї квартири – сонце», – говорить Віленін Куянов, який проживає тут понад 70 років. Того дня він зустрічав гостей і приймав привітання: 18 листопада Віленіну Івановичу виповнилося 95.

Дядя Віля, Валентин або Віленін з наголосом на останній склад – так називають його численні друзі, знайомі та учні. Багато років Віленін Іванович працював учителем фізкультури: в Аграрному технікумі та школах №№ 1, 2, 6 і 20 (школу №20 у 1965 році об’єднали зі школою №6). З 1989 року він на пенсії, але до останнього часу вів активний спосіб життя і має широке коло спілкування. Ми з головою Олександрійської міської організації профспілки працівників освіти і науки України Вірою Яківною Слєтою прийшли його привітати.
Про життя цієї людини можна було б написати книгу або зняти серіал. Він народився у 1929 році в Татарстані, у місті Заінськ Челнінського району. Віленін був наймолодшим серед чотирьох дітей. У 1939 році батька, як досвідченого фінансиста, керуючого районним відділенням «Газбанку», направили на роботу до Західної України – до міста Радехова Львівської області, неподалік від Яворівського полігону. Незабаром до нього приїхала сім’я – дружина та діти. «Західна Україна жила дуже багато, – пригадує Віленін Іванович. – Солом’яних дахів не було, і навіть дерев’яних – тільки з металевими покрівлями з оцинкованого заліза. Коли я вперше їх побачив, здивувався: «Ого! Невже дахи сріблом криють?»
У школі в Радехові Віленін почав учити українську мову. Під час війни родина евакуювалася до Татарстану в село Білярськ, а у 1944 році за ініціативою мами, якій дуже сподобалося на Західній Україні, переїхали до Немирова Львівської області. Закінчивши Немирівську школу, у 1948 році Віленін вступив до Львівського державного інституту фізичної культури, який успішно закінчив, отримавши диплом викладача фізкультури та спортивний розряд з гімнастики.
Тільки-но вступивши на навчання, в інституті Віленін побачив свою майбутню дружину Ніну. Це було кохання з першого погляду. Дівчина відразу привабила його своєю зовнішністю: губи не нафарбовані, брови не вищипані, а найголовніше – дуже скромно одягнена. Хлопець відразу почав проявляти активність. Сісти поряд, доторкнутися до волосся, легенько підштовхнути плечем – такі тоді були залицяння. Ніна відповіла взаємністю, і з тих пір вони практично не розлучалися. Одружилися у жовтні 1952-го, по закінченні Львівського інституту фізкультури, де обоє вчилися. Разом прожили 58 років, а якщо з «інститутським стажем» – а Віленін Іванович рахує тільки так – 64 роки! Виростили і виховали двох доньок. Весілля у них не було, і Куянов тепер жалкує: треба було влаштувати студентське на інститутському випускному вечорі! А так – образив дружину… А вона – одна на все життя. Як і єдиний друг.
Цікава історія переїзду Куянових до Олександрії. Під час війни батьки Віленіна розлучилися. Мама, Клавдія Гаврилівна, пішла до іншого чоловіка, якого Віленін Іванович згадує лише з вдячністю і називає своїм добрим другом: він дбайливо піклувався про хлопця і вивчив його, завжди ставився демократично і голосу ніколи не підвищував. Батьком Віленін його не називав, лише на ім’я і по батькові: Антон Архипович. Після скорочення Немирівського району Антона Нікітіна перевели працювати до Олександрії – заступником завідувача міськфінвідділу. І мати поїхала за ним.
10 років мати і батько не спілкувалися. У батька також були стосунки з іншими жінками. Будучи студентом, Віленін приїздив до тата. Той грошей синові-студенту не давав, говорив, немає дрібних, лише крупні. А крупні – це три карбованці. Іван Селіверстович був скупуватим, бережливим.

В Олександрії Віленін Куянов живе з 1954 року. Влаштувався учителем фізкультури у школу №1. Два роки працював на заводі: у 1958 році в школах було дуже мало учнів, не формувалися цілі класи. Відповідно, не було і уроків, і годин навантаження для вчителів, і зарплати. А сім’ю треба годувати. І Віленін Іванович перекваліфікувався на фрезерувальника на автозаводі. Через два роки завідувач міськвно Іван Гідулянов сказав йому: «Куянов, виходь на роботу! Є години у школах». Віленін відмовився: якщо потроху працювати у різних місцях, толку ніде не буде. Дочекався, коли з’явилася повна ставка у школі №2. Потім були школи №20, №6, і знову №2, де Куянов започаткував перший в Олександрії туристичний гурток. Працював і в спортшколі веломеханіком, завучем і тренером.
Крім того, разом із дружиною Віленін Іванович впродовж 7 років працював в Аграрному технікумі, і ці роки пригадує з задоволенням, адже у цьому закладі була потужна матеріальна база – найкраща в місті. І дуже хороша директорка Катерина Устінова, говорить Куянов. На той час у технікумі був єдиний у місті спортивний зал! До того ж, там працювала дружина. Ніна Куянова викладала в Аграрному технікумі понад 30 років. У ті часи було престижно, коли людина все життя працювала в одному закладі чи на одному підприємстві. А Віленін Іванович змінював роботу по переводу, не маючи жодного зауваження, а лише самі подяки та грошові премії.
На 33 день народження сестра подарувала Віленіну баян. І він, маючи відповідальну натуру, яка в усьому прагнула досконалості, вступив до музичної школи. У віці 37 років отримав свідоцтво про закінчення Олександрійської вечірньої музичної школи по класу баяна. Зауважує: вчителі були хороші, усі молодші за нього. А ще Віленін Іванович грає на гітарі, і раніше, коли в його квартирі збиралися гості, всі разом завжди співали пісні під гітарний супровід. Багатьом його учням уже давно за 70, але вони не забувають про свого наставника і давнього друга.
У 1989 році зі школи №2 Віленін Куянов ви-йшов на заслужений відпочинок. Але без діла не сидів – 20 років разом із дружиною працював на власній дачі. Збудував будиночок, вирощував щедрі врожаї полуниці, картоплі, помідорів різних сортів, огірків.
Сьогодні Віленін Іванович живе один. Поховав доньку Тетяну і дружину. Друга донька Ольга живе в іншій країні. У залитій сонцем кімнаті, де колись вирувало життя, – фотографії дітей та онуків. Колись у Куянових була улюблениця – ердельтер’єр Ода, переможниця багатьох змагань. Її зображення випалено на фанері – його колись давно зробили діти на уроках праці під керівництвом вчителя школи №15 Івана Хомича Сасіна.
Віленін Іванович – дуже ерудована людина, цікавий співрозмовник. Довгожителю завжди є про що розповісти. Його домашній архів акуратно складений на поличках, і свої розповіді Куянов ілюструє важливими документами, газетними вирізками, світлинами.
– Віленіне Івановичу, про що Ви жалкуєте?
– Дуже сумую за дружиною і донькою Тетяною, яка рано пішла з життя. А ще за мамою. У нас була хороша родина. Я прожив щасливе сімейне життя. У мене було все, навіть транспорт – на весілля теща подарувала мені мотоцикл з коляскою. З молодшою донькою Ольгою на ньому ми їздили у Львів, Харків, Кривий Ріг, Кропивницький та Кременчук.
– Яку б пораду Ви сьогодні дали собі молодому?
– Займатися спортом.
– Який період життя згадуєте як найкращий?
– Я довго прожив, багато вражень, важко виділити щось одне. Але кращі часи – це коли у цій квартирі жили шестеро: ми з Ніною, наші доньки і дві наші мами. Без жодного скандалу! Тому що у нас із Ніною не було розмов на підвищених тонах. Мами жили в одній кімнаті і любили грати у карти. Тільки й було чути: «Гаврилівна, ти програла, роздавай!» а після наступної партії: «Тепер ти, Павлівно, роздавай, програла!» Теща прожила з нами 30 років…
Бажаємо Віленіну Івановичу здоров’я і довголіття у мирній країні. І сподіваємося, він допише книгу власних спогадів.

Олена Карпачова