25 років з «Вірою» по життю

Міське об’єднання інвалідів з дитинства, праці та загального захворювання «Віра» 24 червня відзначило свій 25-річний ювілей. Сьогодні організація налічує понад 250 людей з інвалідністю – 205 дорослих і 52 дитини. Із загальної кількості 21 особа – паралізована. З нагоди свята у Палаці культури «Олександрійський театр» дітей та дорослих вітали теплими словами та великим концертом, в якому взяли участь колективи Палацу культури «Світлопільський»: «Нові імена», «Криниченька» та «Олександрит».

Дев’ятьом активним учасникам організації вручили грамоти та подяки міського голови. Також для підопічних передали подарунки від очільника громади та провели автобусну екскурсію містом.
– Двадцять п’ять років – це поважний вік для організації. І в цьому залі присутні люди, які стояли у витоків створення, формували її склад, писали статут. За цей час зроблено дуже багато роботи, аби організація не просто існувала, а й розвивалася і приносила користь людям. І всі ці здобутки завдяки вам – активним, ініціативним і сильними духом людям, – зазначила секретар міської ради Вікторія Косяк.
Засновниця та незмінний керівник об’єднання Зоя Беззубова – це мозок, рушійна сила і душа «Віри». Без неї уявити цю організацію неможливо.
Впевнена, Зою Іванівну в Олександрії знають усі. Завжди із зачіскою, доглянута, охайна, зібрана, активна та цілеспрямована, якщо вирішила – досягне будь-якою ціною. Не для себе, а для своїх підопічних. Адже усі 25 років з моменту створення громадської організації «Віра» Зоя Іванівна її очолює. Адже хто як не вона краще знає потреби людей з обмеженими можливостями?

Постояти за себе та інших
Зоя Іванівна з дитинства живе з інвалідністю –
у неї немає двох суглобів на лівій нозі, проблеми з коліном. В 11 місяців, ледве навчившись ходити, рухлива дівчинка впала, забила колінну чашечку, і доктор Бузаньова сказала: треба парити. Після припарок процес ускладнився. Лікарі констатували: ногу доведеться ампутувати. Батьки заперечили і почали боротися за здоров’я донечки. Шість років Зоя лікувалася в інституті травматології. Ногу вдалося врятувати, але вона стала коротшою і тоншою, ніж права.
До першого класу дівчинка приїхала на інвалідному візку. Та її спритність і активність нікуди не поділися. Вона багато працювала над собою, з часом встала з візка, бігала і стрибала зі скакалкою краще, ніж інші дівчатка. Її енергії вистачило б на трьох. Дружила лише з хлопцями, билася, у неї завжди були забиті і зідрані не тільки коліна та лікті, а й лоб.
Згодом Зоя закінчила Олександрійське училище культури за спеціальністю вчитель музики та співів, працювала у сільській школі, культорганізатором в училищі №5 в селищі Олександрійському (тоді – Димитровому), звідки вона родом. Після закриття училища влаштувалася педагогом-організатором масових заходів у кінотеатр «Першотравневий». Олександрійці середнього і старшого поколінь пам’ятають її як активного розповсюджувача абонементів і ведучу цікавих виховних годин, де були виступи запрошених гостей та показ кінохроніки.

Наступним місцем роботи став кінотеатр «Жовтень». У директора Олени Бондаренко Зоя Іванівна багато чого навчилася: чіткій організації роботи, діловому стилю керівництва, контролю за кожним етапом. Для Беззубової головне – досягти поставленої мети. І це добре знали всі, навіть влада Олександрії. Тому, коли згори спустили директиву: створити на місцях об’єднання інвалідів із захворюваннями опорно-рухового апарату, і потрібно було знайти людину, яка б очолила таку організацію у нашому місті. Вибір був очевидним: наполеглива, високоорганізована та вимоглива Зоя Беззубова. Інші кандидатури навіть не розглядалися – ніхто краще неї не впорався б із непростим завданням.
Вона погодилася не відразу. Дуже любила свою роботу, до того ж, хотілося приділяти увагу родині – коханим чоловікові і сину. Але чоловік, вчитель історії і суспільствознавства Анатолій Беззубов, умовив: «Зоя, це – твоє покликання, ти вмієш постояти за себе і за інших. На тобі ні-хто не буде їздити». І жінка дала згоду.
«Народне будівництво»
Перших членів об’єднання збирали за списками з лікарні. У міській раді Зої Беззубовій допомогли написати Статут, і незабаром на перші збори до кінотеатру «Жовтень» прийшли і приїхали на візках 25 бажаючих познайомитися один з одним і з новою організацією. Спочатку об’єднання збиралося у кінотеатрі, а після його закриття довелося шукати нове приміщення. Мерія пропонувала то підвал, то другий поверх. У 2008-му знайшли компромісний варіант –
у Будинку побуту на Першотравневій (зараз –
Поштовій), 9. Приміщення вкрай занедбане, зате на першому поверсі. Його виділили в оренду всього на рік за умови, що розпочнеться ремонт. Зоя Іванівна писала листи в усі організації і підприємцям з проханням допомогти. Вдалося зібрати 3 тисячі гривень – на той час непогані гроші. Будівельники під керівництвом Зої Беззубової почали приводити приміщення до ладу. За її словами, це було «народне будівництво». Доводилося просити будматеріали, збирати пожертвування на Центральному ринку. Ніхто не вірив в успіх цієї затії…
…Але 24 серпня 2008 року новий офіс був урочисто відкритий. На площі 90 квадратних метрів розмістилися бібліотека, зал для масових заходів на 45 осіб, їдальня, комп’ютерний клас, невеликий склад, туалет. Комунальні послуги оплачуються з міського бюджету, для потреб людей з інвалідністю завжди є «Соціальне таксі». Із проведенням заходів допомагають друзі та спонсори. До карантину двічі на місяць підопічні «Віри» збиралися в офісі на зустрічі з цікавими людьми, змагання з шахів та шашок. Живе спілкування дуже важливе для людей, які бачать світ лише з вікна своїх квартир або по телевізору. Раніше Зоя Іванівна організовувала багато екскурсій та подорожей, але зараз інші часи…
Найбільша потреба
Приміщення «Віри» вже давно не вміщує усіх бажаючих. Багато років Зоя Беззубова просить владу про те, щоб об’єднанню віддали розташований поряд недобудований спорткомплекс площею 180 квадратних метрів. Окрім цегляної коробки та даху, там нічого немає. Вже виготовлена проєктно-кошторисна документація на створення тут зали для масових заходів, тренажерного залу, масажної кімнати, сауни, двох душових, роздягалень і туалетів, пристосованих для реабілітації та відпочинку людей з особливими потребами. Справа за капітальним ремонтом. А це у наш час майже непідйомна справа. Та Зоя Іванівна не здається і щиро вірить: усе обов’язково вийде так, як задумано. Для неї головне – аби «Віра» жила і працювала надалі, для наступних поколінь.
«Найбільша радість для мене – бачити зміни, що відбуваються з людьми після того, як вони стають членами нашої родини, – говорить вона. – І все це завдяки спілкуванню і підтримці. Хочеться, щоб «Віра» жила у мирі, затишку та радості».
ГО «Віра» – найбільша громадська організація у Кіровоградській області. Найбільшою потребою організації Зоя Іванівна називає брак приміщень. Сусідні з «Вірою» площі у Будинку Побуту на Поштовій, 9 наразі віддали у користування волонтерському «Центру допомоги «Олександрія». Але Зоя Іванівна все ще чекає, коли влада виконає обіцяне – 15 років вона докладає чималих зусиль, аби облаштувати для людей з особливими потребами спортзал.
Під опікою організації – 250 осіб, яким немає де збиратися. 70 відсотків – це люди, які допомагають «Вірі» і живуть її життям. Решта 30 відсотків – це тяжкохворі, практично викинуті суспільством люди, їм дуже важко, і вони потребують допомоги. Дев’ять членів правління
ГО «Віра» з усім цим справляються. «Спасибі, що у мене є такі люди, які працюють за покликом серця, не отримуючи за це жодної копійки, –
говорить Зоя Беззубова. – Я дуже вдячна Анні Гавриліді, Людмилі Черноус, Михайлу Цолігану, Степану Рижку, Людмилі Клімовій, Галині Антоненко. «Віра» об’єднала в одну велику родину сильних, цілеспрямованих людей, які розуміють, що життя, яким би воно не було, –
це найвища цінність».
Олена Карпачова