Сергій Онопа: про покликання, «Мелодію» та «Зоряний шлях»

16 квітня на сцені Палацу культури “Світлопільський” пройшов концерт Сергія Онопи і муніципального професійного інструментального ансамблю «Мелодія». Захід був присвячений 35-річчю співака, і глядачі почули вірші Сергія, а на сцені виступили його дружина Анастасія і син Тимофій, а також вихованці вокальної студії БДЮТ «Зоряний шлях», керівниками якої є Сергій та Анастасія Онопи. У супроводі «Мелодії» вокаліст виконав як відомі українські і світові хіти, так і авторські пісні Людмили Кузьменко на слова Олени Колосовської, Олександра Вознюка. Усі, хто побував на концерті, під впливом живого звучання інструментів та гарного співу отримали позитивний настрій, відновили життєву енергію, позбулися тривоги в душі. Багато хто відкрив для себе заново як ансамбль «Мелодія», так і Сергія Онопу.

В інтерв’ю ОТ Сергій Онопа – улюблений співак багатьох олександрійців, соліст міського професійного інструментального ансамблю “Мелодія”, завідувач мистецького відділу БДЮТ, керівник вокального гуртка “Зоряний шлях” та багаторазовий лауреат Всеукраїнських і Міжнародних мистецьких фестивалів і конкурсів – розповів про історію свого успіху, життєву філософію та багатогранну творчість.
Сергій народився і виріс в Олександрії, ходив у дитячий садок №43, закінчив Олександрійський колегіум, після 9 класу за компанію з кращим другом вступив до ПТУ №17, де здобув професію електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. І хоча за спеціальністю не працював, про три роки навчання в ПТУ абсолютно не шкодує – за його словами, то були золоті часи, цікаво проведений час.
– Співаю я з дитячого садочка, де виступав на усіх святах, і мене хвалили, – пригадує Сергій. – З першого класу школи був учасником дитячого хору під керівництвом Світлани Тараненко, а у старших класах мене забрав у загальний шкільний хор Микола Демешко. Десь у восьмому класі я ще хотів стати столяром, а вже у дев’ятому почав замислюватися про співочу кар’єру. Я розумів, що краще інших учнів чую, інтоную, вмію підлаштовувати інтервали. Але на творчий шлях мене ніхто не націлював. Можна сказати, у мене була свобода вибору.
– У профтехучилищі продовжили займатися творчістю?

– Так, у ПТУ я був активним учасником самодіяльності. Режисер Ольга Косогоренко набирала талановитих учнів для участі у творчих заходах. Я грав роль у молодіжній виставі «На перші гулі», на концертах ми співали тогочасні хіти і авторські пісні музичного керівника училища. Творче життя кипіло. І я остаточно усвідомив, що хочу іти цим шляхом, проявити себе у вокальному жанрі. Тому доклав максимум зусиль і вступив до ОФККіМ, на той час – Олександрійського училища культури, на хоровий відділ. По закінченні навчання отримав диплом організатора культурно-дозвіллєвої діяльності, керівника аматорського хорового колективу. Потім вступив до КНУКІМ, проте велике місто, життя в гуртожитку, витрачання багато часу на проїзд виявилося не для мене. Я був домашнім хлопчиком. Тому приїздив до Олександрії, де проводив більше часу, ніж у Києві. В результаті мене відрахували після першого курсу.
Потім Людмила Кузьменко запросила мене до складу ансамблю «Мелодія», де я і працюю з 2011 року. З останнього курсу училища я почав підробляти співаком у ресторанах та кафе. Отже, робота була.
– Розкажіть історію створення вокального гуртка «Зоряний шлях», який ви з дружиною ведете у Будинку дитячої та юнацької творчості.
– «Зоряний шлях» заснувала моя дружина Анастасія, також випускниця Олександрійського фахового коледжу культури і мистецтв. Історія нашого знайомства цікава. Ми обоє подавали документи на вступ і сиділи один навпроти одного. Це була любов з першого погляду. Наші стосунки почалися на першому курсі, і з того часу – з 2006 року – ми разом. У нас є 8-річний син Тимофій.
Спочатку Анастасія вела хореографічний гурток у Пантаївці, але вона хормейстер, і їй дали години вокального гуртка у БДЮТ на проспекті Соборному, 124. Прийшли діти, почалися виступи, концерти. Коли дружина пішла у декретну відпустку, вона попросила мене очолити гурток. Я згодився на пів ставки, адже тоді працював у кафе у нічний час і думав, що так триватиме усього три роки, поки підросте син. Суміщати денну роботу з нічною було важко, нове лякає, але коли втягуєшся, починає подобатися. І звісно, зіграла свою роль матеріальна зацікавленість. Коли дружина вийшла з декретної відпустки, ми почали розвивати гурток удвох.
– Скільки дітей займаються у вас вокалом?

– Особисто у мене дві групи – загалом 27 осіб. У Анастасії свої групи. До 2015 року, відколи я керую «Зоряним шляхом», навіть уявити не міг, що буду працювати з дітьми, на той момент я і сам у душі ще був незрілим. А зараз дуже мотивують до роботи досягнення учнів. Приємно бачити результат своєї роботи.
– Випускники гуртка обирають для себе творчий шлях?
– Я випускав дітей, які ще почали ходити до Анастасії Ігорівни, але зі мною вони теж здружилися. Називають нас із Настею мамою і татом. В однієї випускниці ми нещодавно були на весіллі. Інша наша випускниця закінчила коледж культури, вступила до вишу і наразі працює керівником вокального гуртка в ЦДЮТ.
– Ви ще й актор театру «Апельсин». Які ролі у Вашому арсеналі?
– До театру мене привів Андрій Літвінов, який тоді працював у ПК «Світлопільський». Я хотів взяти участь у якомусь гумористичному молодіжному проєкті типу «Ліга сміху» або «Камеді клаб». Але потрапив у справжній театр і зіграв роль Отелло у виставі «Фуршет після прем’єри». В якийсь момент на мене посипалася купа компліментів від режисера «Апельсину» Світлани Мозгової стосовно моєї гри, і мені навіть стало незручно. З тих пір зіграв єврейського жениха у виставі «Шолом коханню, або Викрутаси долі» та цигана Гожика у комедії «Моє українське весілля».
– Вам легко вживатися в образ?
– Я граю так, як уявляю героя. І досі режисери з цим баченням погоджувалися. Зараз я пішов з «Апельсину», бо дуже бракує часу. Але готовий брати участь у відеопроєктах цього театру.
– Які пісні Вам подобається виконувати?
– У репертуарі ансамблю «Мелодія» є і українська класика, і народні пісні, і світові шлягери. Приміром, геніальна музика Деміса Руссоса, Пола Маккартні на слова Олени Колосовської. Є багато напрацювань з минулих років. Все нове – це добре забуте старе. Тому ми періодично піднімаємо архіви, і пісні набувають нового звучання, відгукуються у серцях і знову стають актуальними. Пісні на вірші Олени Колосовської дуже милозвучні, легко запам’ятовуються, наповнені глибоким сенсом. У планах – написання пісні на мої авторські вірші. Я меломан, але мені більше подобається рок. Зараз це український рок, а виріс я на класичному хеві-метал – Accept, Dio. Цю музику слухав мій брат, і музичні вподобання – від нього. На магнітофоні, який я купив за власні кошти, першою касетою була Rammstein. Я тоді працював продавцем квасу у братів Грушковських. Хоч гроші платили невеликі, але на магнітофон назбирав.
– Ви можете сказати про себе, що знайшли своє покликання? Задоволені тим, чим займаєтесь?
– Не знаю, чи знайшов своє покликання, але цілком задоволений тим, чим займаюся. Іноді мене питають: чому ти не йдеш далі, не їдеш у столицю, не береш участі у талант-шоу? А мене влаштовує те, що я маю зараз. Я дотримуюся простої філософії: «Радій тому, що маєш». Краще синиця в руках, аніж журавель у небі. Дякувати Богу, у мене все складається як треба – чудова робота, сім’я, мене оточують прекрасні люди, навколо мене комфортний мікроклімат. Звичайно, були думки виїхати до Києва або за кордон, у Польщу. Але за кордоном хочеться побувати як турист, і в принципі, ця мрія здійснилася – ми з дружиною побувати у Кракові.
Можна і в невеликому місті, маючи певні таланти і здорові амбіції для їхньої реалізації, досягти успіхів. Для цього необов’язково їхати у велике місто або за кордон. На це впливає ще й тип темпераменту. Є люди, яким потрібно все і просто зараз, вони постійно кудись біжать, поспішають. Через це мають багато невдач, програшів. Але є і досягнення, вони пробиваються і йдуть вгору. Я ніколи таким не був, мене, чесно кажучи, дратують гіперактивні люди. Я більш розмірений, можливо, десь ледачий, але вважаю, що завдяки моїй терплячості та витримці, у мене все складається добре, я дочікуюся потрібного моменту і вчуся на чужих помилках.

Олена Карпачова