Скільки кроків до чемпіонства?

Як уже повідомлялося, за результатами останнього чемпіонату світу з військово-спортивних багатоборств, який відбувся у м.Вроцлаві (Польща), два олександрійські спортсмени стали чемпіонами і отримали спортивні звання від Міністерства молоді та спорту. Так, представнику олександрійського військово-спортивного клубу «Захист» Володимиру Суржику присвоєно звання заслуженого майстра спорту України з військово-спортивних багатоборств, а його одноклубнику Максиму Дерев’янку – майстра спорту України міжнародного класу у цьому ж виді спорту.
Підготував їх тренер Олексій Кравченко, якому присвоєне звання заслуженого тренера України з військово-спортивних багатоборств. З ним ми і розпочали розмову про результати події та про особливості військово-спортивного багатоборства, як виду. Бесіда проходила в одному зі спортивних залів Олександрії, безпосередньо перед початком тренування групи спорт-сменів під керівництвом Олексія.

– Отже, як у вас стають чемпіонами світу – довго ви вели хлопців до цієї перемоги?
– Якщо говорити про них особисто – Максим тренується у мене з першого класу, Володимир прийшов пізніше – п’ятикласником. Тобто виходить, щоб досягти такого результату, довелося працювати з ними понад 10 років. Зауважу, що вони ще до цього останнього чемпіонату вже були чемпіонами світу, адже для того, щоб отримати такі високі звання, як щойно присвоєні їм, слід дотриматись певних критеріїв: у відповідній ваговій категорії на змаганні повинно бути представлено не менше 15-ти країн. Тож раніше вони вигравали міжнародні змагання, але тоді не виконувалася ось ця вимога. Цього разу все вийшло.
– Скільки всього країн брало участь?
– У польському місті Вроцлаві боролися спортсмени з більше ніж двадцяти держав. Чемпіонати Європи проводяться щороку. Раніше офіційно вони проводилися почергово через рік чемпіонат світу – чемпіонат Європи. Але оскільки основоположником військового багатоборства є Україна, то зараз у зв’язку з війною, проводяться лише чемпіонати світу; до того ж, на території України під час війни не можна проводити міжнародні змагання.
– Ви також вихованець цього ж клубу «Захист»?
– Так, тренуватися в клубі почав із 17 років, як тільки вступив до Олександрійського педколеджу. Свого часу виступав на змаганнях, став майстром спорту України. І тоді прийшла ідея самому тренувати спортсменів. Зараз працюю вчителем фізичного виховання в загальноосвітньому навчальному закладі №10, там же і проводжу тренування. І між іншим, ось уже мої підопічні Максим і Володимир також мають наміри піти цим же шляхом та навіть, навчаючись в університетах, уже наразі тренують інших.
– Які особливості багатоборства як виду? До яких загальновідомих видів єдиноборств найбільше наближене багатоборство?

– Це два розділи: стрільба з пневматичної гвинтівки і всестильовий бій. В нього входить боротьба (тобто кидкова техніка, больові та задушливі прийоми боротьби в партері, ударна техніка в стійці та інше). Бої проводяться на татамі, там існує багато різних специфічних для цього виду особливостей у правилах. Наприклад, є обмеження на больові прийоми: «на розгинання» дозволяється, а «на скручування» – ні. Потребує гарної загальнофізичної підготовки. Оскільки це всестильовий вид, то він включає в себе елементи з багатьох єдиноборств, і разом з тим не копіює ці єдиноборства. Найближче стоїть хіба що до бойового самбо, хоча є також дещо від того ж хортингу і панкратіону – всього потроху. В багатоборстві, крім перелічених особливостей, більше версій: від Б-1 (найлегшої) до Б-4 (найважчої), але є ще Б-5 і 6 (демонстрація техніки).
– Скільки зараз у вас підопічних? Який вік переважає?
– Наразі у мене тренуються 40 спортсменів. Так складається, що в Олександрії це переважно дитячий і юнацький спорт, бо тренуються тут зазвичай, поки ходять до школи. Потім вихованці десь вступають на навчання у виші і вже не проживають постійно в нашому місті. Багато хто з моїх спортсменів взагалі навчаються за кордоном. Такі реалії: відсутність вищих навчальних закладів і труднощі з гідно оплачуваною роботою – це головні причини відтоку молоді з Олександрії, на мою думку.
– Як свідчить «історія», це вже не перші успішні виступи підготовлених вами спорт-сменів?
– Так, в мене вже були чемпіони світу. На даний час також є шість майстрів спорту: два міжнародного класу і ось один щойно став заслуженим. Звання кандидатів у майстри спорту мають значно більше моїх вихованців, я зараз навіть не скажу точно скільки, бо не рахував. Наразі найуспішніший спортсмен – це Максим. Він уже немало «покатався» на різні змагання: наприклад, ми їздили на чемпіонат Європи з кікбоксингу в Чорногорію, де він став бронзовим призером. На іншому черговому чемпіонаті Європи минулого року в Туреччині він посів друге місце, а позаминулого року на чемпіонаті в Італії також став другим, за що отримав звання майстра спорту з кікбоксингу. А Володимир більше бере участь у змаганнях з військово-спортивного багатоборства.

– Мабуть, є свої секрети підготовки?
– Та ні, якихось особливих чи надзвичайних немає (сміється. – Прим.авт.). Тут важливо інше: щоб добитися таких результатів, як у цих хлопців, щоденних тренувань буде замало, на моє переконання. Поясню на прикладі: на даний момент ми проходимо тренувальні збори до чемпіонату України. Щоб потрапити у національну збірну команду, треба підтверджувати свою спортивну кваліфікацію заново: не важливо, які перемоги ти здобував раніше, необхідно виграти черговий чемпіонат України, лише тоді забезпечене членство у національній збірній. А це справді нелегко: конкуренція велика, на чемпіонаті змагаються дуже багато спортсменів з інших областей України. Так от зазвичай ми тренуємося один раз на день, а коли тренувальний збір перед чемпіонатом – тоді місяць з двома щоденними тренуваннями: ранкове 1 година і двогодинне вечірнє. Маю сказати, що у такому напруженому графіку дуже важливий «трикутник»: спортсмен – тренер – батьки спортсмена. Як тільки з цього ланцюга «випадають» батьки, то все навантаження лягає на плечі тренера. Воно і так виходить, що своїх учнів я протягом дня зараз бачу більше, ніж їхні батьки (посміхається. – Прим.авт.). Тим більше, що крім тренувань, я своїх спортсменів ще й бачу на уроках фізкультури в школі і на перервах.
Важливий також психологічний аспект: буває, що вихованці важко переживають програш на змаганнях. Наприклад, програв нокдауном – у спортсмена психологічний надлом, таким чином у мене декілька перспективних хлопців пішло. В таких випадках потрібна всебічна підтримка. А в Максима і Володимира все виходить, запал і енергія присутні, в мене є на них подальші надії.
(Далі ми поспілкувалися з Максимом і Володимиром, «відірвавши» їх ненадовго від тренувального процесу. Відповідали на запитання вони одночасно або по черзі).
– За яким принципом проходили змагання? Важкі були суперники?
– По-перше, слід сказати, що найважчим етапом була підготовка до чемпіонату, яка тривала понад два місяці. Учасників з понад 20-ти країн було чимало. Змагання проходили за «олімпійською системою»: розпочиналися вони з 1/8 фіналу. Перемагаєш – проходиш до 1/4 фіналу, потім до півфіналу і нарешті – до фіналу. Всього виходило близько десяти суперників.
– З яких країн?
– Переважно це були країни, близькі або сусідні з Польщею. Хоча була представлена також Грузія та ще ряд інших. Але більшість представників були з Європи.
– Скільки поєдинків довелося провести?
– Всього п’ять поєдинків у двох категоріях (у версіях Б-1, Б-2). Перемогли в усіх поєдинках.
– Оскільки за титули і звання у військово-спортивному багатоборстві зарплат і стипендій не платять, чим ви займаєтеся ще крім тренувань?
(Володимир Суржик): – Служу у військовій частині і навчаюся заочно в Київському педагогічному університеті на кафедрі фізкультури і спорту.
(Максим Дерев’янко): – Також навчаюся в Київському Національному університеті фізичного виховання і спорту України на тренера з кікбоксингу.
– Місто Вроцлав вдалося оглянути хоча б трохи?
(Обоє): – На жаль, ні. Змагання були напружені, з щільним графіком поєдинків, весь час провели на них. Всього перебували у Вроцлаві 4 дні: перший день – зважування, реєстрація тощо. Потім три дні – поєдинки.

О.Наріжний