Гуманітарна сфера життя Олександрії: складний баланс пріоритетів

Освіта, культура, соціальний захист, молодь, спорт. В умовах воєнного стану, в якому вже понад 20 місяців перебуває країна, дуже часто можна чути тези, що головне – це тільки оборона країни і її економіка, яка повинна працювати лише на оборону і більше нічого. Про все інше, мовляв, слід забути до перемоги над ворогом. Протилежна теза невідомого авторства, яку нині дістали з «шухляд» часів Другої світової війни – «Якщо культура під час війни не важлива, то за що ми тоді воюємо?». Отже, що відбувається з гуманітарною сферою життя у нашому місті, куди і наскільки змістилися у ній пріоритети та що зараз, висловлюючись нинішнім поширеним «штампом», є «не на часі» – про це сьогодні розмова із заступницею олександрійського міського голови з питань виконавчих органів влади Іриною Чемерис.

– Про все, згадане вами, та ще багато про що можна довго розповідати, але спочатку зупинимося на тому, що за цей рік відбувалося у даних сферах. Як відомо, з 1 вересня олександрійські діти розпочали заняття в школах, і це перший рік після пандемії COVID-19 та початку великомасштабної війни, коли школярі у більшості своїй вийшли на офлайн-навчання. Підсумки, які ми мали вже після першого місяця цьогорічного навчального процесу, на жаль, невтішні: прогалини у знаннях величезні. Мало того, що діти погано знають матеріал попередніх років, вони стали демотивовані до навчання. Тому зараз і держава на вищих рівнях, і обласна державна адміністрація звертають на це увагу та складають відповідні плани, щоб змінити ситуацію, покращити і систему освіти, і підвищити мотивацію дітей до отримання знань. Ми теж розробляємо відповідні заходи і вже провели один із них: зустріч з колишніми випускниками шкіл – молодими людьми, які вже досягли певних успіхів у професіях і в подальшому такі заходи проводитимуться системно. Це повинно налаштовувати учнів на необхідність отримання якісної освіти, якщо вони хочуть стати успішними, незалежними та мати певний статус у суспільстві.
На жаль, війна триває, і всі учні не можуть навчатися одночасно офлайн, хтось продовжує навчання онлайн. Ось в такому режимі доводиться працювати, і ми розуміємо, що того «доковідного» рівня нам поки що не вдається досягти. Але безумовно, кількість учнів у режимі навчання офлайн ми будемо збільшувати настільки, наскільки нам дозволятимуть це робити умови і успіхи на фронті наших Збройних сил. Однією з таких умов є спеціальні сховища за місцем навчань, і ми ще з минулого року працювали у даному напрямку. Впевнена, що з допомогою наших міжнародних партнерів ми на цьому не зупинимося.
– Як вплинула на учнівську чисельність викликана війною міграція з Олександрії в інші міста і за кордон та навпаки – з прифронтових міст в Олександрію?
– Зараз в олександрійських школах навчаються 450 внутрішньопереміщених дітей. Взагалі ще до цієї війни ми вивчали, якою буде чисельність учнів у найближчі роки. То зараз загальна кількість їх приблизно такою і виходить, як тоді передбачалося на 2023 рік: і минулого, і цього року вона виходить у межах 10 тисяч учнів. Хоча народжуваність у місті протягом кількох попередніх років була, на жаль, низькою, проте різкого падіння чисельності школярів не відбулося – лише у межах прогнозованого. Частково її компенсували внутрішньопереміщені учні.
– Стосовно сфери культури. Зараз часто в суспільстві обговорюється це питання. Лунають голоси за і проти доцільності проведення концертів, вистав, інших культурних заходів, і «противники» в один голос твердять, що це не тільки «не на часі», а навіть є аморальним, коли йде війна…
– Насправді це не так. По-перше, переважна більшість заходів, що проводяться в нашому місті, спрямована на благодійність, на підтримку Збройних сил України. Крім того, вистави і концерти – це дієва релаксація, психологічне розвантаження від тих стресів і ментальних напружень, переживань, які кожен з нас так чи інакше отримує в нинішньому важкому стані війни. Також, як правило, переважну більшість культурних заходів ми намагаємося проводити у національно-патріотичному напрямку, щоб вони, крім естетичного, мали ще й виховне та просвітницьке значення. Одним із великих проєктів, яким ми займаємося під час війни, є створення музею Дмитра Чижевського. Ми планували його відкриття на 24 лютого 2022 року, та, на жаль, так склалося, що саме того дня почалася широкомасштабна російська агресія. Але все одно ми його відкрили вже у липні і на даний час наповнюємо історичним і науковим матеріалом, туди вже ходять багато шкільних груп, також дорослі відвідують цей музей – таким чином ми ведемо свою лінію, свою боротьбу за національну ідентичність, щоб українці відчували себе не меншовартісною нацією на противагу багаторічним тенденціям, коли і радянська система, і ще набагато раніше російський імперський лад робив з українця другосортну особистість, а все гарне і талановите, що було в Україні, замовчувалося та знецінювалося. Тому нарешті прийшов час, який мені більше хочеться назвати не часом, а епохою відродження української культури та ідентичності. І Олександрія хоче і може внести свою частку в це відродження. Тому якраз дуже важливо, щоб наша культура зараз розвивалася, і потрібно знаходити тих талановитих людей, які здатні це робити. І якщо ви помітили, міський голова, міська влада підтримують таких людей, особливо – дітей, які будуть прославляти наше місто і країну. Ми робимо на них великі ставки, щоб вони були такими амбасадорами безпосередньо Олександрії.
– Зараз саме спостерігається підйом молодіжного руху в місті…
Так, незважаючи на воєнний стан, робота з молоддю – один з пріоритетів. Це створення молодіжного простору, декілька різних молодіжних проєктів. Знайшлися активні молоді люди, з якими ми розвиваємо такі напрямки, бо не секрет, що тривалий час у попередні роки після ліквідації відділу молоді і спорту в міській раді особливої уваги цьому курсу не приділялося. Наразі в місто повернулося досить багато молоді, також до руху долучилися молоді люди – вимушені переселенці, і разом ми створюємо відповідну атмосферу, молодіжну «тусовку», яка вже задає свій тон. Тут важливо те, що люди, які переїхали до Олександрії з великих міст, залучають до руху місцеву студентську і шкільну молодь, показуючи, що це може бути інший рівень – просвітницький в тому числі. Звичайно, ми вдячні нашим міжнародним партнерам – ЮНІСЕФ, USAID, які фінансують молодіжні проєкти, і наші діти, завдяки їм, можуть долучитися до них і повірити у свої сили.
А ще великий напрямок, який займає десь відсотків 80 мого часу, – це соціальна робота. На початку війни вона була направлена на внутрішньопереміщених осіб, бо, як відомо, Україна бореться не тільки за свої території, а й за своїх людей. Тому ми намагалися максимально створити такі умови, щоб люди, які переїхали до Олександрії зі складних регіонів, не пошкодували, що вони залишилися в Україні, а не виїхали за кордон. А вже цього року прийшло розуміння того, що люди, які виїхали з Олександрії, повин-ні повернутися не в «місто минулого», а в місто своєї мрії. Це дуже важливо, адже людський капітал – це основний капітал, який повинен бути збережений в Україні. Ми ще до великої війни відчували брак людського капіталу, а сьогодні це просто катастрофа. Тому міська влада намагається робити все, щоб місто залишалося не тільки максимально комфортним для проживання, а й розвивалося у цьому напрямку. Знову ж таки хочу сказати, що міський бюджет не настільки великий, а наступного року він ще буде зменшений, тому велика надія на міжнародних партнерів, які допомагали нам минулого року.
– На початку повномасштабної війни в Олександрії налічувалося понад 10 тисяч переселенців з прифронтових районів. Яка ситуація зараз?
– Офіційно такою вона і залишається: числяться близько 11 тисяч осіб. В реальності ця цифра весь час змінюється, бо це життя: хтось відїжджає, хтось прибуває, але щонайменше 6 тисяч живуть постійно – це видно по волонтерських центрах та інших організаціях, куди ці люди звертаються. А на початку то був справді виклик: міська влада зіткнулася з дуже великою кількістю переселенців, і згодом стало зрозуміло, що належним чином таку роботу зрушити самостійно неможливо. Тоді я шукала людей, які б змогли організувати фонди, громадські організації, волонтерські центри, що працювали б з внутрішньопереміщеними особами. Цю роботу вдалося організувати: зараз міжнародні організації надають значну підтримку гуманітарною допопомогою. Варто сказати, що значна кількість внутрішньопереміщених людей уже влилася в життя міста: працюють у Центрі соціальних служб, на різних посадах у навчальних закладах, у лікарні, у Музейному центрі та інших сферах життя. – А як самі місцеві волонтерські об’єднання співпрацюють з міською владою? – Постійно до нас звертаються, наприклад, «Координаційний центр волонтерів», громадська організація «Сильна Олександрійщина», «Центр допомоги «Олександрія», «Червоний Хрест» – ці організації нам регулярно звітують. Є самостійні волонтери – серед них Дмитро Востріков, який з першого дня війни організовує різні благодійні збори (він нещодавно відзначений обласною подякою за волонтерську діяльність), є дівчата-волонтерки, які готують та передають для бійців різні види продуктів харчування. Співпрацюють з нами і між собою волонтерські організації широкого спрямування, а також і вузької спеціалізації: наприклад, «Ельфи», які шиють спеціальні сумки і «розгрузки» для військових. Інші – Володимр Чехмейстер, Тетяна Присяжнюк займаються плетінням маскувальних сіток (у їхньому розпорядженні є надані нами приміщення для цього). Важливо сказати, що серед волонтерів є переселенці: наприклад, Сергій Мезенцев, Анна Безкровна, керівниця «Молодіжного простору» Аліна Kасьянова з Краматорська, пані Галина з Сєвєродонецька – це насправді дуже активні й енергійні люди, які генерують цінні та дієві ідеї, допомагаючи нам у цьому напрямку. З іншого боку, на жаль, мушу відзначити, що останнім часом іноземні партнери значно, в рази зменшили обсяги гуманітарної допомоги тиловим регіонам, значно більше тепер приділяючи уваги прифронтовим… – Нещодавно ви були в службовому відрядженні в Брюсселі. Поділіться, будь ласка, метою і результатами візиту в столицю Євросоюзу… – Це було згідно з програмою «U-LEAD З ЄВРОПОЮ», де збирали мерів міст або інших представників органів місцевого самоврядування. А для міської влади це залишається дуже важливим – завоювати авторитет серед міжнародних організацій. Ми спілкувалися з нашими закордонними колегами і головне враження, яке склалося в результаті, – це впевненість, що нас не залишать на самоті. Прозвучали важливі тези про те, що військова допомога Україні була і буде надаватися, але обовязковою залишатиметься і допомога органам місцевого самоврядування з метою розвитку територій, протидії зубожінню населення тощо. Там розуміють, що в умовах війни скорочуються і місцеві бюджети, і падають доходи громадян. Тому я приїхала звідти окрилена надією, що нам допомагатимуть, ця допомога є, і зараз вона суттєва. Взагалі ми вже більше ніж півтора року працюємо над тим, щоб створити місту таку репутацію, завдяки якій не ми б шукали міжнародні фонди чи організації, а вони самі б до нас приходили і пропонували співпрацю та свою допомогу. І тут основними передумовами мають бути чесність, прозорість, відкрита звітність. До речі, міжнародні організації складають своє враження про громаду не лише завдяки органам місцевої влади, а й громадським, волонтерським формуванням, які працюють на території громади і через їхню співпрацю з органами місцевого самоврядування. Тому ми намагалися робити все так, щоб до нас була повна довіра, і це дає нам надію на подальші стосунки з міжнародними організаціями. Наприклад, сьогодні маємо один великий проєкт, згідно з яким один з міжнародних донорів допоможе нам реконструювати два великих приміщення для внутрішньопереміщених осіб. Так ми крок за кроком рухаємося в напрямку, щоб втілювати проєкт в життя. Ми для цього приклали максимум зусиль. Також багато працювали з релігійними організаціями саме у плані надання благодійної допомоги пільговим категоріям – пенсіонерам, інвалідам, людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Велика подяка тим, хто відгукнувся на наші заклики.
Дуже важливо розвивати різні простори для комунікації людей в умовах війни. Наприклад, був створений жіночий простір «Вільна і важлива», простір для розвитку внутрішньопереміщених осіб, молоді, «Дитячий намет ЮНІСЕФ» і, що важливо, – кожен з таких просторів наповнювався людьми. Це підтвердило правильність думки, що в таких психологічно важких умовах людям потрібне спілкування.
– Завершуючи розмову…
– …Сподіваємося, що наступний рік буде трохи легшим. Звичайно, надіємося на якнайшвидшу перемогу і дуже хочемо, щоб ті люди, які виїхали за кордон, до нас повернулися. Основним пріоритетом для мене залишається навчання громади у різних сферах життя міста. Це дуже важливо нині, оскільки саме життя вимагає навчатися, змінюватися, переорієнтовуватися. Тому міська влада робить максимально все, аби ті люди, які переїхали до нас, залишилися в Олександрії, щоб школи та позашкільні закладах були наповнені дітьми, а в місті запрацювали підприємства, відкривався бізнес.

Наш кор.