Нарис про хорошу людину

Не пам’ятаю, у якій з газет була колись рубрика « Про людей хороших». Під цією рубрикою друкувалися нариси про людей, які чимось надзвичайно хорошим привернули увагу того чи іншого журналіста. Героями чи героїнями таких публікацій могли бути невтомні трударі, рятівники чийогось життя, звичайні люди, котрі допомогли іншим у скрутну годину.
Згадала я ту рубрику, і захотілося мені розповісти про справді хорошу людину, спогади про спілкування з якою до цього часу гріють мені душу…

Хто в Олександрії не чув про Олексія Омеляновича Скічка? Атож, його ім’я носить одна з вулиць нашого міста. А його син Дмитро Скічко – легенда мотоспорту, як писалося в одній із газет. Брати Дмитра Юрій та Олексій також відомі в нашому місті і за його межами.
І тільки дружина Олексія Омеляновича, мати трьох його синів, усе якось наче лишається в тіні…
Єлизавета Миколаївна Скічко якраз і буде героїнею мого нарису.
…Хоча ім’я Єлизавета мало бути у зменшувальному варіанті Ліза, ніхто з ровесників так її не називав. Для нас усіх вона була Люся. Люся Жук. Люся Жук і Льоня Скічко навчалися в одному класі. Іноді здається дивним, що наша перша вчителька Настасія Іванівна посадила їх за одну парту – отак ніби передбачивши їхнє спільне майбутнє. Мені запам’яталася з тих літ Люся Жук як дуже скромна красива дівчинка із золотистим блиском очей. Чи не всі однокласники по-своєму любили її, намагалися подружитися з нею. І хоча вона ніколи не намагалася бути головною у класі, як-то кажуть, лідирувати, якось так складалося, що їй чи не завжди діставалися головні ролі у наших дитячих ранках чи постановках казок. У другому класі ставили на Новий рік казку «Рукавичка». Люся грала внучку, дідом був Льоня. Мені випала роль Мишки, от і мала я на всі шкільні роки прізвисько «Миша».
Невдовзі у нашому селищі почала працювати музична школа. Щоправда, назвати школою один клас, де навчали грі на фортепіано два вчителі, важко, але ж то був лише початок. З часом наша музична школа стала однією з кращих в області. Отож наша однокласниця і подруга Люся Жук почала навчатися ще й у музичній школі – по класу фортепіано і виявилася дуже здібною ученицею. До того ж , мала непогані вокальні дані і стала головною солісткою нашого шкільного хору.
…Швидко плинуть дитячі роки. У середніх класах – перша закоханість, дружба навіки… В Люсю були закохані трохи не всі хлопці нашого класу. Варто глянути на колективні фото тих років – Люся постійно в оточенні такого собі неповнолітнього парубоцтва…
Отримавши неповну середню освіту, Люся вступила до музичного училища. Того ж року полишив навчання в школі і Льоня. Став навчатись у ПТУ. Захопився боксом, потім ще й мотоспортом.
Минуло кілька років. По-різному склалося життя у моїх товаришів по навчанню . Та ніхто з нас ніскільки не здивувався, отримавши від Люсі і Льоні запрошення на їхнє весілля. Привітати їх з такою важливою подією у житті прийшло багато однокласників.
Після навчання в інституті мені довелося працювати далеко від рідного селища. Волею долі я повернулася сюди лише через півтора десятка років. Сім’я Скічків на той час проживала в Олександрії. Люся, тепер уже, звісно, Єлизавета Миколаївна, працювала в міській музичній школі.
Мені в ті часи через певні обставини було сутужно. При зустрічі з Люсею я трохи поскаржилася їй. І зовсім не очікувала, що матиму підтримку й допомогу. А Єлизавета МиколаЇвна, наша Люся, у відповідь на мою подяку тільки посміхнулася: “Облиш. Чим могла, тим і допомогла”… Це вже потім я дізналася, що не тільки мені допомогла ця чуйна, небайдужа до чужих негараздів людина.
Тяжким і несподіваним ударом стала для мене звістка про передчасну смерть нашої дорогої однокласниці й подруги.
… Я йду знайомою вулицею, підходжу до будинку № 55. Кілька хвилин стою, час від часу змахуючи гіркі сльози. Ось хвіртка, з якої багато-багато років тому виходила з портфелем у руках золотокоса дівчинка, посміхалася всьому і всім своєю доброю посмішкою, мружачи від ранкових променів сонця очі із золотистими іскорками. Я довго стою перед будинком. Потім низько вклоняюсь і потиху рушаю геть.

Валентина Білоткач