25 листопада – День пам’яті жертв Голодоморів

Ці розповіді зберігаються у шкільному музеї гімназії №8. У 2007 році їх записала і зібрала педагог-організатор Любов Карпова. Вона опитувала старожилів міста, які постраждали від Голодомору 1932-1933 років. Під кожною розповіддю – підпис оповідача як підтвердження правдивості написаного. Сьогодні цих свідків страшних часів уже немає серед нас. Але їхні документальні свідчення будуть вражати ще не одне покоління українців.

22 розповіді. 22 долі. Життя 22 сімей 90 років тому. Далі – деякі з них.
Марія Кукса, 1927 р.н., під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Івановому Світловодського району: «В сім’ї було шестеро дітей. Батько у голодний рік привіз картоплю з Білорусі, захворів і помер. Родині було важко – активісти, коли шукали зерно, розвалили піч, забрали одяг. Ми їли коржики з сушеного липового листя. Чай заварювали з кукурудзяних качанів. Аби нагодувати дітей, мама рвала колоски. Сторож, також нарвавши колосків, відніс їх до сільради і сказав, що це зробила мати. Її заарештували і увезли. Троє дітей померли від голоду, а я залишилася з братом і сестрою. Якось протрималися до весни. Весною повернулася мама – прийшла пішки. Стало трохи легше. Їли зелені ягоди, молоду траву, а потім виросли кабачки. Восени був хороший врожай, але мама померла, і нас віддали до інтернату».

Антон Демченко, 1927 р.н., у 1932-33 рр. жив у селі Михайлівці Олександрійського району. «Нас у батька й матері було четверо. Їжі не було через неврожай. Старші брат і сестра нарвали колосків, наїлися і померли. Батько пішов до сестри у сусіднє село – взяти бодай щось їстівне. Але коли повертався додому, його вбили. Матері з двома дітьми було важко. Ходили в ліс, збирали жолуді, стручки акації і їли – сирими або вареними. Вдома було трохи буряка – можна було хоча б щось приготувати. Навесні їли цвіт акації, кропиву, гірчак, липу, в лісі рвали морюху (високу білу траву). Так і вижили».
Тетяна Костюченко, 1919 р.н., у голодні роки жила в Олександрії. «У батьків було дев’ять дітей. З двору забрали майже все – свиню, зерно, квасолю, сочевицю. Залишили трохи капусти, буряка та картоплі. Крім цього, ми їли макуху, висівки. Було дуже голодно. Старший брат у той час відслужив в армії та працював у міліції в Криму. Він приїхав і забрав трьох молодших дітей – двох братів і мене. Потім брат одружився, і я жила у дитячому будинку. Сестри, які залишилися з мамою, також вижили – ще один брат пішов служити в армію, і сім’ям військовослужбовців давали пайок. А родина дядька з восьми осіб померла з голоду».
Євдокія Обермот, 1930 р.н. Під час Голодомору сім’я – батько, мати і троє дітей – проживала у селі Суботів Чигиринського району Черкаської області. «У нас був город, худоба. Комсомольці забрали все, навіть будинок – за те, що батько не захотів вступити до колгоспу. Після того, як його «розкуркулили» і все забрали, батько кудись поїхав, а мама з нами трьома жила по сусідах, годувала нас маленькою рибкою, яку сама ловила у річці. Мама розповідала, що рвала листя липи, сушила і готувала «котлети» для нас, варила суп з рогози. Дещо давали сусіди. Так, микаючись по чужих людях, нам вдалося вижити».
Клавдія Рудик, 1924 р.н.: «Ми жили у селі Петрозагір’ї Олександрійського району – мама, тато і четверо дітей. Я мало чого пам’ятаю. Батьки закопали в землю горщик з квасолею, але його знайшли і забрали. В активістів була залізна палиця, якою вони тикали всюди, перевіряючи, чи не сховано де зерно або борошно. Щоби вижити, нам доводилося їсти лободу, гірчак, кропиву, щирицю – з трави мама пекла “маторженики”. Весною не було чого садити, навіть кортопляного лушпиння. Але вижили усі».

Софія Галамага, 1921 р.н., проживала у селі Вовковатиці Золочівського району Львівської області разом із батьком, матір’ю та двома іншими дітьми. «У 1932 році був неврожай. Батько поїхав на заробітки. Їсти не було чого. Збирали гнилу картоплю, їли лободу. Мама міняла одяг на зерно. Іноді дорогою у неї відбирали все, що несла – тоді було зовсім скрутно. Але якось протрималися до наступного врожаю. Вижили всі».
Григорій Крутько, 1926 р.н.: «У 30-ті роки ми жили в селі Лозуватці Онуфріївського району. Бригада активістів забирала з домів усе, що знаходила. Лазили по горищах та погребах. Було дуже важко. Від голоду пухли ноги. Щоб вижити, ми збирали на полі гнилу мерзлу картоплю. Від голоду померли тато, дідусь і молодший брат».
Микола Тимченко, 1928 р.н. Проживав в Олександрії. «Нас в родині було вісім. Батько ще до голоду поїхав у Сімферополь на будівництво. Коли почався голод, з нашого будинку забрали все, окрім квашеної капусти й буряка. Цим і харчувалися. Коли нічого не залишилося, мама вивезла усю сім’ю в Сімферополь до тата. Там було трохи краще, принаймні, була їжа. Додому повернулися у 1934 році».
Марія Бєлікова, 1923 р.н. Під час подій, про які йдеться, жила у селі Іванівці Кіровоградської області. «Наша родина була великою – батьки, п’ятеро дітей і дідусь з бабусею. Комісія, яка прийшла до нас у будинок, забрала все, навіть сушені помідори. Мама заховала трохи зерна, але сусід, який був у складі комісії, знайшов і забрав. Дорослі й діти пухли від голоду, а три брати не дожили до весни. Навесні їли кропиву, дубове та кленове листя. Мама їх сушила, м’яла і пекла коржі».
Тетяна Потоцька, 1925 р.н. Її сім’я жила у селі Жовтому П’ятихатського району. «Батько помер від голоду. Мама залишилася з чотирма дітьми. У голодний рік, коли почали ходити по хатах і забирати продукти, сховала на горищі трохи зерна, квасолі й проса на посадку – запхала у рукави одягу. Активісти усе знайшли. Мама дуже плакала і просила за своїх чотирьох дітей. Активісти були свої, односельці, і залишили нам корову. Восени, коли копали буряк, мама наказала зібрати усі дрібні коренеплоди, а потім їх заквасила. Усю зиму ми їли буряк з молоком. Навесні їли траву. Маму забрали до сільради і протримали два тижні, звинувативши у зраді радянської влади. Ми, голодні, назбирали гнилої квасолі,зварили з молоком і ледве не отруїлися. Влітку мама померла – у неї було хворе серце. Але встигла дещо посадити. Тому надалі було що їсти».
Олександра Бабич, 1929 р.н., жила в Олександрії і була єдиною дитиною в сім’ї. «Мама міняла одяг на їжу, у своєї сестри брала маленьку картоплю та лушпиння, варила суп. Неподалік у людей пропав кінь. Активісти облили його карболкою, щоб люди не забрали. Але сусіди все одно порубали тушу і взяли по шматку. Це зіпсоване м’ясо варили у 5-6 водах, щоб його можна було їсти».
Ганна Лазаренко, 1931 р.н., село Аудиторівка Світловодського району. «В сім’ї було п’ять дітей. Активісти забрали все і майже щодня ходили перевіряти, що їдять. Якщо бачили, що печуть хліб, забирали у міліцію. Якщо заставали, що їдять суп, ламали ложки. Батько десь дістав мішок борошна та мішок картоплі і, взявши вночі п’ятьох своїх і п’ятьох сусідських дітей, втік із села. Він зумів переправити дітей до Білорусі, і вони вижили. Корову, двох свиней та овочі з погріба – все забрали активісти. Навіть скриню з одягом та взуттям, солому і полову, аби не було чим топити».
День пам’яті жертв Голодоморів – пам’ятна дата в Україні, що припадає на четверту неділю листопада, – відзначається з 1998 року (Указ президента України Л.Кучми). Цього дня о 16.00 оголошується хвилина мовчання, після чого по всій Україні проходить акція «Запали свічку», в рамках якої усі бажаючі несуть свічки до пам’ятників жертвам. За уточненими даними українських істориків, кількість українців, що померли від голоду в 1932-1933 роках, становить 7.200.000 осіб. Голод вдалося локалізувати лише на початку 1934 року.

Олена Карпачова