Рятувати приречених на смерть

Є в нашому місті організація, яку називають останньою надією тих, хто вибився з життєвої колії, та на яких, як кажуть, всі поставили хрест. Це реабілітаційний центр “Ковчег”, де вже 22 роки займаються наркоманами та алкоголіками.

Засновником та ідейним натхненником закладу був пастор церкви “Ковчег спасіння” Андрій Яковенко. Ще у 90-роках, коли в країні творився безлад, коли стрімко почала зростати кількість нарко- та алкогольнозалежних громадян, він прийшов до поняття, що рятувати цих людей напівзаходами немає сенсу. Медикаментозне лікування або короткострокові програми психологічної допомоги не вирішують проблеми, а лише відтерміновують процес. Практика свідчила, що більшість з цих підопічних знову повертається до своїх старих згубних звичок. Тож треба шукати “коріння зла”, боротися не із наслідками, а з причиною явища.
Такий реабілітаційний центр, де головними постулатами позбавлення залежності були праця, віра та надія, вже існував у Маріуполі, а для створення його аналога в Олександрії звідти приїхали двоє хлопців – Андрій Кривулько та Ігор Лукашик, які свого часу теж пройшли реабілітацію. Хто, як не вони знали краще, як знайти підхід до таких самих, якими вони були у минулому. Вказівником у нелегкій справі для них стала цитата з Біблії: «Рятуй взятих на смерть, і невже відмовишся від приречених на вбивство?».
Для облаштування центру місцева влада виділила за символічну плату напівзруйноване приміщення колишнього дитячого садка на вулиці Трудових Резервів, 3.

Почавши “з нуля”, “Ковчег” став шанованим закладом, який знають далеко за ме-жами міста і країни. Сюди приїжджають на реабілітацію люди з багатьох міст України. Реабілітація безкоштовна, а головне правило – це бажання самої людини позбутися шкідливих звичок. Тисячі його реабілітантів живуть по всьому світу і багато з них постійно підтримує контакти з центром, який дав їм другий шанс стати людиною.
– Головна умова перебування у центрі – виконувати встановлені правила, – розповідає його директор Євген Моісеєв. – І перше – це забути про всі шкідливі звички.

Наскільки це буває важко, я знаю по собі. Адже окрім прихильності до наркоманії, я ще й палив по три-чотири пачки цигарок у день! Довелося все це забути і починати життя “з чистого аркуша”. До речі, не вживаю і не палю вже 21 рік.
Вся наша робота побудована на принципах рівності у спільному проживанні, у спільній праці, у спільному вирішуванні проблем. Ми й називаємо один одного братами і сестрами. Але це не означає анархію – кожен, хто переступає поріг нашого закладу, повинен дотримуватися правил.
Зі свого боку ми намагаємося “зламати” психологію підопічних. Зазвичай до потрапляння у центр всі вони жили споживацькою ідеологією і дивилися на навколишній світ, як на можливість задовольняти свої потреби. Ми ж намагаємося перетворювати їх зі споживачів на тих, хто віддає. Про це в Біблії сказано такими словами: “Хто крав – не кради, а краще роби руками, щоб було чим поділитися”.
Отож слово Боже у нас на першому місці. Воно сильно впливає на внутрішній світ вихованців. До прибуття у центр багато з них навіть ніколи не читали Біблію, а тут ми пропонуємо послухати, почитати її, відвідати проповідь.

Не менш важлива складова перевиховання – трудотерапія. Усі мають працювати на благо своїх ближніх та суспільства. Праця і відпочинок – це душевна складова виховання.
Ще один важливий елемент – створення відповідної оточуючої обстановки. Коли наркоман знаходиться у суспільному середовищі, його не сприймають, як нормальну людину, він стає чужим для оточуючих, він сам по собі. А в нас його оточують такі самі, як він, з такими ж проблемами, поглядами, сподіваннями…
Фінансуємо свою діяльність з кількох джерел. По-перше, у нас є спонсори, з яких самий потужний наш партнер – християнська церква міста Єшвіл (США), де проживає велика кількість наших співвітчизників. Допомогу надає фонд «Самаритянин», Кіровоградська обласна організація Спілки юристів.

В «Ковчезі» створені гарні побутові умови для проживання, всі брати і сестри одягнені, взуті, нагодовані. Нещодавно одному з інвалідів (їх на сьогоднішній день в центрі семеро), якого зловживання наркотиками зробило неходячим, американські партнери подарували інвалідну коляску з пультовим управлінням.

По-друге, маємо своє підсобне господарство. Тримаємо худобу, курей, нутрій, є невеличка тепличка на території головного офісу. І третє – це будівельна бригада, яка виконує замовлення по всьому району. Тут працюють наші вихованці, які пройшли реабілітацію, але продовжують співпрацювати з центром. А ще працюємо в дитячому будинку “Перлинка” – це як наш підопічний філіал, якому потрібна постійна допомога.
Стосовно часу перебування у центрі, то для якісної реабілітації треба від пів року до року. Проте бувають різні життєві обставини. Дехто приходить і уходить, якщо відчуває, що не готовий кардинально міняти спосіб життя. Ми ж нікого не примушуємо до реабілітації – це справа добровільна. А дехто навпаки – живе роками, маючи центр і за домівку, і за родину.

Буває, що у людини геть немає нікого ближче, ніж наші брати і сестри, буває, що вона і документів ніяких не має – тож куди їй йти? Наприклад, Леонід С. перебував у «Ковчезі» майже з самого його заснування. Періодично приходив, потім уходив, потім знову повертався. Останні сім років постійно жив у нас. Працював у “Перлинці”, де був щось на кшталт завгоспу. Так у нас і помер.
Або Дмитро Ц. Відсидів багато років по зонах, десь за п’ятдесят років потрапив до нас, пройшов реабілітацію, жив довго в центрі, потім подався на батьківщину, одружився, знайшов роботу. Ми постійно спілкувалися. А коли почалася війна, з сім’єю перебрався з окупованої території до нашого центру. Так трапилося, що нещодавно його сім’я повернулася до рідного міста, а він затримався у нас і тут помер. Тож і поховали ми його в Олександрії.

Трапляється, що людина потрапляє до центру без документів, то ми допомагаємо їх відновити, якщо це можливо. Але буває й інакше. Один наш вихованець все життя бомжував, жив у Росії, а потім потрапив до нас. Єдине, що ми змогли, це знайти свідоцтво про народження. Ось так і живе в центрі, не маючи ніяких перспектив на пенсію чи якусь соціальну допомогу від держави…
Мене часто питають, чи є якісь статистичні показники нашої роботи? Ні. Хіба можна кожну окрему людську долю підвести під якісь загальні показники? Так, у мене є анкети всіх вихованців, які прибували до центру, і їх мабуть більше тисячі, але ж у кожному випадку це окрема історія. Хтось, а таких більшість, встав на ноги, почав нове життя. Хтось, як я казав раніше, не проходив реабілітацію до кінця, або згодом брався за старе. Процес реабілітації у кожного індивідуальний, і, буває, триває все життя. Тож яку тут скласти статистику?

Але якщо ми змогли допомогти хоча б одній людині, спасли її від поганого кінця, повернули до родини, то наша праця вже не марна. Можливо, цікавим показником буде те, що за роки роботи центру тут знайшли один одного та одружилися близько 90 пар вихованців…
Є у нас своя гордість – це футбольний клуб “Ковчег”. Так склалося, що в 2015 році серед вихованців було багато любителів цього спорту, тож в колективі утворився футбольний осередок, підібралася команда, яка й стала клубом. У тому ж році ми подали заявку на участь у турнірі з міні-футболу на приз ТОВ “УкрАгроКом” і відразу ж змогли зайняти третє місце. Через рік ми виграли кубок Олександрійського району на приз газети “Вільне Слово”. Зараз склад команди змінився, але ми продовжуємо грати, брати участь у різноманітних турнірах.
Коли почалася війна, ми не залишилися осторонь. З перших же днів почали приймати переселенців, організовували для них ночівлю, харчування. Пізніше кілька наших вихованців пішли на фронт. Зараз постійно тримаємо зв’язок, допомагаємо, чим можемо. Також надаємо посильну допомогу загону територіальної оборони міста. Як і всі українці, персонал “Ковчегу” та його вихованці вірять в перемогу та чекають на неї.

І. Терещенко