Де народжуються зірки

Читачі називають її літературною зіркою Олександрійщини і мають рацію – напевне, ще жоден майстер слова нашого краю не вривався так стрімко і яскраво на літературний “олімп”. Всього за кілька років школярка з малесенького села Гайок Аліна Шевченко стала відомою не тільки у вузьких колах поціновувачів вишуканого пера, а й широкому загалу Кіровоградщини і всієї України.

Три роки тому “ОТ” розповідав про тоді ще школярку Аліну Шевченко та її творчість, але за цей час багато чого змінилося – Аліна стала студенткою, випустила кілька книжок та започаткувала літературний альманах, а її прізвище з’явилося в українській Вікіпедії.
– Дивно було читати про себе у Вікіпедії, мовляв, серед моїх досягнень є вміння доїти корів, – сміється Аліна. – Хоча так воно і є, адже я виросла у селі на три хатинки, де основним джерелом існування завжди було фермерське господарство.
До найближчої “цивілізації” було десь 2,5 кілометра, долати які іноді доводилося через величезні замети або весняні повені. Пам’ятаю, як будувала містки через струмки, які постійно зносило течією. Хоча, незважаючи на віддаленість, у нас був інтернет, і я мала змогу відслідковувати все, що мене цікавило.
А ось у школі були непорозуміння з однолітками, надто наші інтереси були різними. Десь у 9-му класі я перестала звертати на це увагу. Не можу сказати, що наші погляди геть розходилися – ні, я, наприклад, теж люблю музику іноземних виконавців, але все ж таки мені більше до вподоби лірика, книжки, «спілкування» з природою, догляд за тваринами.
А почалося все в 6-му класі, коли мені на очі потрапив журнал для підлітків “Юна леді”. Там була рубрика “Хочу поділитися”, де публікувалися різні життєві історії, надіслані читачками. Одного разу вирішила й собі спробувати зробити замітку. Вигадала романтичну історію кохання з хлопцем, який катався на скейті. Надіслала текст до редакції і, о диво! – мене надрукували. Можна сказати, що від того все й пішло-поїхало. Один допис, другий, третій. Якось дала почитати написане вчительці української мови та літератури Ізмайлівської школи Людмилі Пасхал – вона підправила написане, дала пораду і відтоді стала першою, хто знайомився з твором ще до його знайомства з читачами, стала незамінною наставницею у творчості та і в житті. Я ловила її перед початком уроків і просила почитати, дати оцінку. Ще взимку ми презентували разом мою першу книжку, навесні раділи моїм першим перемогам на літературних конкурсах, влітку я вступила до Олександрійського філіалу ліцею-гімназії ім. А. Короткова, але побоявшись, що там не буде такої підтримки, вирішила залишитися в Ізмайлівській школі. А восени 2020 року не стало Людмили Іванівни. Важко було це прийняти, але я завжди їй обіцяла: не полишу літературу. Та й у школі найбільше любила українську літературу, а до інших предметів відносилася посередньо, тож відмінницею ніколи не була.

Мене виховувала мама, допомогала бабуся. Основний дохід мали з власного господарства, тож розраховувати доводилося лише на власні сили. З 9-го класу почала підробляти, друкуючись у різних регіональних виданнях, зокрема в “Кіровоградській правді”, де вела рубрику “Стежками наших сіл”.
А мої художні тексти високо оцінили знані місцеві літератори, також підбадьорювала вчителька, всі говорили, що вже час видавати книжку. Коли я зібрала матеріал для видання, постало питання фінансування тиражу. Пам`ятаю, тоді в “Олександрійському тижні” вийшла стаття із закликом “підтримати талановиту дівчину”. І тут з’явилася одна жіночка (не буду називати її прізвище), як запропонувала свою допомогу. Вона шукала меценатів, організовувала процес підготовки книжки до друку та збір коштів. Та раптом, коли все було готове, телефон жінки замовк. Я намагалася її розшукати, та марно – вона щезла, а з нею і зібрані кошти.

Потрясіння було величезне. Мамі нічого не сказала, лише мовчки плакала. Вона все-таки дізналася, що трапилося, і вирішали мене підтримати. У нас лежали гроші, які ми зібрали, щоб купити дров на зиму. Їх мама і віддала у видавництво. Ми залишилися без дров, зате з книжкою. Так з`явилася перша збірка «Цвіт першої надії», куди увійшли 16 прозових та 3 поетичні твори.
Аналогічна історія сталася, коли треба було видати перший номер альманаху «Олександрійський маяк», а грошей не вистачало – я залишилася без святкової сукні на шкільний випускний, зате з на-друкованим альманахом!
Ідея видавати альманах виникла у мене ще задовго до початку війни. У нас є літературний клуб “Джерело” та їхній альманах, що давно виходить у нашому місті. Але мені хотілося зробити щось масштабне, щоб у ньому друкувалися автори з усієї України і розповсюджувати наклад теж на всю країну.
Мене підтримала Тамара Аноко з Олександрії, Любов Сердунич з Хмельницького. Для першого випуску ми шукали авторів через бібліотеки різних міст, літературні сайти та знайомих письменників. Нам вдався наш задум – альманах вийшов і швидко став відомим, тож у наступні випуски нам вже надсилали матеріали з усіх куточків України.
Відбір дописів проводить редколегія. Намагаємося приймати лише високоякісні творчі доробки, тож доводиться вчитися відмовляти декому з авторів. А це, до речі, не легко, коли він вважає себе генієм і починає: “Мене скрізь друкують, мене всі знають…”. Проте треба бути твердим, щоб читач отримував якісний інтелектуальний продукт.
Зараз навчаюся у Києві на соціального працівника в Національному університеті біоресурсів та природокористування. Проте я не полишаю надії в майбутньому вивчитися на філолога та працювати в журналістиці. А поки що вчуся заочно і працюю лаборантом на кафедрі журналістики цього вишу…

З останніх новин. Нещодавно в Олександрійській бібліотеці-філії №3 відбулося перше знайомство читача з книгою Шевченко «Небесна сповідь». А 3 липня у Центральній бібліотеці відбулася презентація четвертого випуску літературно-мистецького альманаху «Олександрійський маяк». На творчу зустріч завітали секретар міської ради Вікторія Косяк, заступниця міського голови Ірина Чемерис, автори творів, поціновувачі художньої літератури. До речі, Вікторія Косяк теж один з авторів альманаху.
На сторінках альманаху надруковано вірші лауреата Шевченківської премії Петра Перебийніса, твори членів Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, героїв ЗСУ, акторів, викладачів та багатьох інших талановитих людей.
І наостанок про Аліну офіційно: вона неодноразова переможниця багатьох конкурсів, зокрема лауреатка Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Г. Тютюнника(Київ); конкурсу малої прози ім. І. Чендея(Ужгород), Лауреатка літературної премії ім. А. Криловця (Рівне). Здобувала освіту у Малій академії наук у секції «Літературна творчість». Авторка трьох книг, громадська діячка, волонтерка, журналістка і письменниця, наймолодша лауреатка премії ім. П. Куліша. Твори Аліни друкувалися у часописах “Дзвін”(Львів), “Літературний Чернігів”, “Дебют-газета” (Херсон), “Золота Пектораль”(Чортків) та інших виданнях.

Г. Сергєєв