Вiйна йшла слiдом

Сьогодні у рубриці «Ми – одна сім’я» ми розповімо про Дар’ю Шульженко – молодого лікаря, який поповнив ряди медиків терапевтичного відділення районної лікарні. Лікар-терапевт приїхала до нас із Маріуполя після початку бойових дій. Тікати від війни їй довелося двічі, а Олександрія стала для неї та її родини другим домом майже випадково. Ось її розповідь.

– Я народилася поблизу Бахмута в селищі Новолуганське. З дитинства любила медицину і готувалася стати лікарем, тож без проблем вступила до Донецького медичного університету на бюджетну форму навчання. Треба зазначити, що завжди панічно боялася крові та уколів, зате анатомічні вишукування не викликали гидливості. В університеті я провчилася 4 роки, доки в 2014 році на Донеччині не розпочалися бойові дії. Тоді я мало цікавилася новинами, бо не було на це часу. Лише відголоски вибухів свідчили про те, що відбувається щось страшне. Та ось нас відправили на дострокові канікули, пообіцявши, що сесію здамо восени.

Я поїхала додому, але тут було ще «спекотніше» – гатили гради, стріляла артилерія. Кілька людей, яких ми знали, загинули. Ми з батьками перебралися на дачу, бо там був підвал, де ми ховалися, як тільки починалися обстріли. На той час це була “сіра” зона. Бувало, йдеш до магазину, а там перестрілка! Проте поруч був український блокпост, і ми носили хлопцям продукти з домашнього господарства.

Так ми прожили з травня по жовтень. Треба було щось вирішувати з навчанням, але з університету не було ніяких звісток. Я дізналася, що студенти з окупованих територій можуть бути “вільними слухачами”, обравши який-небудь виш за своїм профілем. Я вирішила поїхати в Тернопіль, де був медичний університет. Спочатку вчитися було надзвичайно важко через мовний бар’єр. Особливо це стосувалося медичних термінів. Довелося серйозно взятися за мову. По закінченні вишу була направлена у Вознесенськ, де проходила інтернатуру. Якраз у цей час вийшла заміж. У 2020 році пішла в декретну відпустку та перебралася до чоловіка в Маріуполь.

Здавалося, що війна залишилися десь далеко, ми живемо в мирному місті і у нас усе буде добре. Так було до 24 лютого 2022 року. О третій ранку пролунали перші вибухи, і в цей же день до міста зайшли окупанти. Я мала вже великий досвід життя в зоні бойових дій і добре пам’ятаю, як ми втискалися у підлогу, коли чули звук літака, пам’ятаю, як здригалися від будь-якого гучного гуркоту, тож рішення було однозначне – по підвалах ховатися більше не будемо, треба виїжджати. Чоловік побіг на стоянку за машиною, а я,  відкривши шафу, скидала у валізи все, що траплялося під руку.

Це було правильне рішення бо, як ми дізналися пізніше, через годину, як ми покинули місто, його було закрито на виїзд та ще й пропав мобільний зв’язок. Вибиралися з міста в колоні таких же, як ми, біженців, навкруги все гриміло, і війна підбиралася все ближче, йдучи за нами слідом.

Виїхати нам вдалося, але постало питання – куди їхати, адже з новин знали, що обстріли йдуть по всій Україні.

Паралельно з нами з Бахмута їхали мої батьки, з якими ми домовилися зустрітися в Полтаві. Разом доїхали до Олександрії. Скрізь колони машин, усі кудись їдуть, а ми стоїмо посеред траси і думаємо, куди податися. Ніч, холод, дитина плаче.

І тут до нас підходить військовий та питає, чим може допомогти. Почувши нашу історію, каже: зачекайте, зараз щось придумаємо. Він подзвонив своїй матері, і та погодилася дати нам притулок на ніч.

Зранку почалися пошуки житла. Скрізь, де ми намагалися хоч щось знайти, вже було зайнято, знайомі кажуть, що на захід країни можна й не їхати – житла не знайти. Тоді ми купили “Олександрійський тиждень” та почали обдзвонювати оголошення про оренду. Знайшли хатинку без опалення і води, зате з мишами та цвіллю. Проте діватися було нікуди – почали приводити будівлю до ладу, аж тут господиня “заломила” таку ціну, що нам вона стала не по кишені – знову довелося шукати житло.

І вдача нам посміхнулася! У Протопопівці господиня виставляла свій будинок зі всіма зручностями на продаж, та коли дізналася про наші негаразди, пустила нас жити, причому безкоштовно! Ось такі в нас є люди!

Ми вже обжилися, навіть город посадили.

Була ще сумна історія з батьком чоловіка. З початку війни ми хотіли тікати до нього в Херсон. Аж тут він дзвонить, каже, стріляють. Потім дзвонить знову – хату розбомбили! Потім дзвонить ще – росіяни зайшли в місто. Постала проблема – як стару людину вивезти з окупованого міста?

Проте з’ясувалося, що війна вій-ною, а комусь бізнес, і є перевізники, які за великі гроші везуть куди завгодно, незважаючи на окупацію, обстріли, блокпости. За 11 тисяч гривень свекра вивезли до Кривого Рогу, де ми його зустріли та привезли в Олександрію…

Мій чоловік працює начальником відділу в компанії ДТЕК, займається відновленням електропостачання на деокупованих територіях, сина віддали в місцевий дитсадок, а я рік просиділа вдома. Не могла нічого робити – така була депресія. Потім вирішила, що досить нудьгувати, треба шукати роботу. Чоловік, каже, може заїхати у відділ кадрів якоїсь лікарні, а раптом є якісь вакансії? І таки заїхав до «районки». Зустрівся з головним лікарем – Сергієм Голопьоровим і залишив йому мій номер телефону. Сергій Миколайович зателефонував, розпитав, що до чого, і вже через годину я була в лікарні!

Мене зустрічав цілий “консиліум” – головний лікар, його заступник, завідувач терапевтичного відділення, спеціаліст відділу кадрів! Прийняли мене чудово, і вже через кілька днів я вийшла на роботу. Я казала з самого початку, що досвіду практично не маю, що лише трохи пропрацювала інтерном у Вознесенській лікарні, на що завідувач відділу Павло Миколайович Куниця відповідав: «Не хвилюйся, дівчино, все буде добре – ми допоможемо, навчимо, підтримаємо». Так і вийшло. Зараз, після всього пережитого та тієї важкої депресії, відчуваю себе відмінно, а життя “почало бити ключем”. Тож дякую людям, які зустрілися у моєму житті та допомогли у важку хвилину!

Д. Харитоненко