21.06

Бахмутський вузол

Потрапити на першу лінію фронту журналісту, тим паче цивільній людині, практично неможливо, а взяти участь у бойовому завданні – це взагалі за межею фантастики. Проте у кожного правила є свої винятки. Для кореспондента “ОТ” та керівника благодійного фонду “Шлях до життя” Анатолія Тримбача таким “винятком” стала поїздка до місця дислокації міжнародного батальйону України, а саме – до чеченського батальйону імені шейха Мансура, у якому служить наш відомий земляк Володимир Дожджаник…

Життя над прірвою

Їдемо селами та містами вздовж лінії фронту. Люди поспішають у своїх справах, хтось висаджує біля подвір’я троянди, хтось лагодить паркан. Комунальники прибирають вулиці та асфальтують дороги. Ніхто тут на канонаду не звертає уваги, кажуть, звикли. Магазини, АЗС та інші заклади інфраструктури пообкладалися мішками з піском та й працюють собі далі.

А навкруги все цвіте та буяє літньою зеленню, і якщо б не зруйновані будинки та вирви від вибухів снарядів, які тут скрізь і поруч, то війни наче й немає.

– Людина до всього звикає, –  каже Дожджаник. – А що їм робити, куди їхати, якщо немає можливостей? А ще тут достатньо тих, хто не дуже полюбляє нашу державу. Бачив у хатах і портрети Сталіна, і Януковича. Є ті, які вважають, що війна йде між Росією та США. Це здебільшого люди ще радянського покоління, і їх переконати навряд чи вдасться.

Одного разу наших хлопців прийняли за кадирівців, тож давай жалітися «асвабадітелям» на ЗСУ. Що ж, ми послухали та й пішли далі робити свою справу. Є й ті, що нишком працюють на ворога. Проте переважна більшість – це щирі українці, які вважають цю землю своєю, тож і тікати з неї не хочуть. Вони не тільки не тікають, а й допомагають, хто чим може.

А ще прикро, що є “ділки”, які наживаються на війні. Все, що продається у прифронтових військторгах, майже вдвічі, а то й утричі дорожче, ніж у звичайних. Добре, що у нашого підрозділу є можливість забезпечення всім необхідним. А ось ЗСУшникам це часто дошкуляє, особливо коли боєць просто не може дозволити собі придбати якісне спорядження або обмундирування. Гадаю, що всі знають про зар-плати рядових бійців, які далеко не такі захмарні, як розповідають обивателям.

До речі, наш батальйон не стоїть на достатку в ЗСУ. Ми повністю самі себе забезпечуємо за рахунок волонтерської діяльності та спонсорів, якщо можна так назвати людей, що нам допомагають.

(Для довідки. Чеченський батальйон – неурядове добровольче збройне формування, що бере участь у війні на сході України на боці Збройних сил України. Він воює, починаючи із 2014 року, коли Росія окупувала Крим, а на Донбасі створила гібридні угруповання «ДНР» та «ЛНР». Відома інформація, що ставленик президента Росії Путіна очільник Чечні Рамзан Кадиров обіцяв величезну винагороду за інформацію про місцезнаходження командирів цих підрозділів).

– У складі нашого батальйону налічується більше десяти національностей, – розповідають бійці. – Окрім чеченців та українців, тут воюють туркмени, азербайджанці, турки, норвежці, голландці та інші. Є росіянин. Вся його рідня в Росії, але він найзатятіший противник Путіна.

Спілкуватися між собою намагаємось українською, але багато й російською. Проте ніхто ні до кого не чіпляється, так само, як і за віросповідання. І у християн, і у мусульман один спільний ворог. Ми воюємо не за гроші, а за переконання. Путінська Росія повинна щезнути.

У підрозділі Дожджаника служать двоє наших земляків. Анатолій Тельний з Кропивницького, досвідчений воїн, що пройшов “і Крим, і Рим”. Має свій бізнес у Польщі. Коли розпочалася війна, залишив усі справи та вже на четвертий день був на фронті. Олександрієць Усман теж залишив бізнес і з перших днів пішов у батальйон до своїх побратимів. Так само зробив і Дожджаник.

Війна зсередини

– Стосовно волонтерів, – продовжує Володимир, – то можу сказати не тільки за наш підрозділ, а взагалі про всю армію – якби не ці люди, то не знаю, як би ми воювали! Їхня жертовність на багато-багато процентів допомагає тримати стрій.

Проте трапляються і прикрощі, на які треба звертати увагу волонтерів. Так, коли я тільки прийшов у підрозділ, мені дісталася чудова кевларова, як я гадав, каска. Та одного разу зняв її в окопі й поклав поруч. Через мить чую свист і бачу, що куля пробила її навиліт! Пізніше з’ясувалося, що це страйкбольний шолом. Звичайно, що волонтери і не здогадувалися, що їм підсунули пластмасові каски.

Добре, що у нашому підрозділі майже всі професіонали військової справи. Люди, які пройшли багато гарячих точок, добре знаються на зброї і не жаліють на неї власних коштів. Ось наш побратим придбав нещодавно гвинтівку за 500 (!) тисяч гривень.

Бачили ми в батальйоні і дуже рідкісний пристрій для відслідковування дронів. Вартість одного комплекту, який придбали волонтери із-за кордону,– 200 тисяч доларів. Зате тепер хлопці знають, хто і де літає над нами.

Пристрій, дійсно, чудовий – боєць відкриває на своєму смартфоні спеціальний додаток, і на ньому видно усе небо над нами. Ось один “Орлан” вже третє коло “наярює” над головами – можемо помахати йому ручкою. Ще один полетів у  Бахмутському напрямку. Над Часовим Яром кружляє Zala – значить, зараз там треба бути обережним, натомість в інших зонах можна вільно пересуватися…

Це цілковита правда, коли кажуть, що вздовж лінії фронту їздити треба зі швидкістю не менше “сотки”. Це не бравада, а спосіб виживання: чим вища швидкість, тим менша вірогідність бути відстеженим та отримати “приліт”. Тож хлопці пересуваються по району з максимальною швидкістю. Звичайно, що навіть найміцніші позашляховики не витримують шалених навантажень…

– Якось мчали польовою дорогою, – розповідає Дожджаник. – Бачу попереду величезний рівчак та намагаюся миттєво зміркувати, що робити? Якщо зупинитися – накриють снарядами, що лягають вже зовсім поруч. Якщо не зупинитися – влетимо у рівчак. Кажу хлопцям, тримайтеся, будемо стрибати. Нам таки пощастило – влетіли в канаву саме в тому місці, де до нас пройшов танк та гусеницями зрівняв краї рівчака.

– А ще було одного разу таке, у що важко й повірити, – розповідає дорогою побратим Володимира Анатолій (наш земляк з Кропивницького). – Реактивний снаряд врився у землю прямо перед самим капотом – одне оперення стирчало. На щастя, він не здетонував, а то зараз би не було кому давати вам інтерв’ю … 

Взагалі, як розповідають хлопці, людство у бажанні навчитися вбивати один одного дійшло найвитонченіших верхівок наукових знань. Уже є і сповна використовуються вибухові пристрої, які реагують на тепло, метал, рух, світло.

– Мабуть, найстрашніше, з чим доводилося мати справу, – кажуть бійці, – це фосфорний боєзапас. Температура його горіння перевищує 800 °C,  площа враження може досягати кількох сотень квадратних метрів. Горіння продовжується, допоки весь фосфор не вигорить. Пропалює навіть бетон, а зі шкіри можна зняти, тільки вирізаючи її живцем… Саме під такий «новорічний салют» ми й виходили у травні з Бахмута…

“Карандаші”

Ми мчимо через колдобини у куряві пилюки, ледь встигаючи оминати воронки від снарядів. Окрім пилу, в повітрі стоїть стійкий специфічний присмак пороху. Мабуть, звідси й пішло прислів’я – понюхати пороху. По обрію де-не-де видніються стовпчики диму. Це димлять снаряди або міни, які щойно вибухнули, або ще щось, що несе неминучу смерть.

І ось минаємо крайній блокпост – попереду «нуль». Десь у межах досяжності можуть бути ворожі снайпери. Рівень адреналіну підіймається, коли починаєш усвідомлювати, що ти можеш бути під прицілом.

Також ми знаємо, що “Орлани” постійно кружляють над місцевістю, і ворог бачить все, що відбувається, а будь-яке скупчення техніки в одному місці – це потенційні мішені.

Прибули на місце. Завдання групи – загрузити та вивезти з-під носа росіян невикористані «карандаші». Суть операції така. Коли наші «Гради» виходять на позиції, їм треба протягом не більше п`яти хвилин відстрілятися та забратися геть якнайдалі. Справа в тому, що вже в перші ж секунди після випуску реактивного снаряда ворог пеленгує місце, звідки йде обстріл, визначає координати і миттєво починається «отвєтка» – залп може бути з будь-якої зброї, головне їх завдання – «накрити» вогнем цей квадрат та знищити «Град». Тож у наших хлопців є буквально лічені хвилини, щоб вискочити з-під обстрілу. Забарився – усе, смерть!

Через це іноді на позиціях залишаються невикористані боєприпаси, які треба потім комусь вивезти у тил. І хоч такі завдання не притаманні спецназівцям, вони виручають ЗСУшників, коли ті звертаються з проханнями. Як говорилося раніше, це треба робити чим швидше, тим краще. Проте хлопцям вистачає часу поспілкуватися та пошуткувати із здорованем ЗСУшніком (до речі, теж наш земляк із села Шарівки), який стереже реактивні снаряди та розважається тим, що підіймає ці 70-кілограмові «карандаші».

Вистачає часу і сфотографуватися, і між ділом вислухати ще одного бійця, відповідального за збереження військових боєприпасів. Той жалівся на бюрократію та паперову роботу, мовляв, кому це потрібно, щоб кожну коробку з-під використаного снаряда оформляти та списувати на склад.

Питаємо його, як справи у підрозділі.

– Сьогодні наші вийшли з «нуля», _ відповідає. – 20 «двохсотих», мінус один танк та БТР… А так могло бути і краще…

– Іноді доводиться працювати наосліп – на свій страх і ризик, – продовжує Володимир. – У нашій зоні лінія фронту може мінятися щогодини. Зв`язку немає, орієнтирів теж. Нещодавно хлопці пішли на завдання, вважали, що йдуть тилами, а раптом бац – рашисти стоять! Ледь винесли ноги…

– Сьогодні напрочуд тихо, – продовжує він. – Зазвичай ми прокидаємося разом з канонадою о 5-й ранку – саме цей час рашисти чомусь обрали для початку обстрілів. Бувало, прокидався з повним ротом штукатурки (сміється), що сипалася від здригання стелі. Бувало, скидало з ліжка. А якось вибуховою хвилею винесло з хати разом із зачиненими дверима…

Фронтова еліта

Ставлення до бійців цього підрозділу особливе і поважне, бо всі знають, що хлопці виконують найнебезпечніші завдання у найгарячіших точках фронту.

– Потрапити у цей батальйон – це ще те завдання! Сюди просто так не беруть, – розповідає Володимир. – Кілька місяців у мене пішло на перевірки через всілякі служби та відомства. І все ж мені  пощастило потрапити сюди. Тут наймотивованіші, найпрофесійніші  та найдосвідченіші воїни, які вміють не тільки лізти у саме пекло, а й виходити з нього з найменшими втратами. У всіх дух авантюри, і коли ми приїжджаємо на якусь позицію, то всі знають, що зараз тут буде спекотно. Як це не дивно, у нашому підрозділі всього троє «двохсотих», хоча поранених багато… 

Зараз ми дислокуємося у більш тихому місці, а до цього було “спекотно” у прямому розумінні слова. Наш батальйон стояв у Бахмуті до останнього – вийшли з нього лише наприкінці травня. Я особисто у підрозділі з листопада минулого року. Розповісти про все, чим ми тут займаємося, звичайно, не можу, проте сама назва – диверсійно-штурмова група – говорить сама за себе. Завдань багато, але головне – знищити ворога.

Наш комбат бере участь у багатьох операціях, знає буквально все і про всіх, скільки у кого набоїв. Береже кожного бійця. Ось був випадок. Потрібно було виїхати на завдання, тож дали карту мінування цього квадрата. Комбат завжди перевіряє всю інформацію, так було і цього разу. Виявилося, що пізніше територія була перезамінована, і карта, відповідно, недійсна. Скільки життів він урятував цим, важко уявити.

На відміну від ЗСУ, в нас немає жорсткої дисципліни і підлеглості. Звичайно, наказ командира – це закон, але ти, як доброволець, маєш право відмовитися від виконання якогось завдання. Проте як потім дивитися в очі побратимам? Тож відмови бувають лише з поважних причин. Ми воюємо за ідею, і інших мотивацій нам не треба.

– Ми Володимира бережемо, – розповідає Анатолій. – Він, за нашими мірками багаторічного військового досвіду, новачок, проте схоплює все на льоту і зараз із ним можна йти на будь-які завдання.

– Спочатку найгіршим було те, що я не мав належної підготовки, адже в армії не служив, – продовжує Дожджаник. – Проте добре, що є фізпідготовка та бажання навчатися. Чесно кажучи, мені на війні не комфортно – звикнути до неї неможливо. Комфортно лише, коли свої, які знають, що робити, знаходяться поруч. З ними взагалі нічого не страшно.

Пам`ятаю перший обстріл – згадав тоді всіх богів і сказав собі: та на який ляд воно мені треба?..  А потім подивився на товаришів – і все минуло. А хлопці  у нас ще ті психологи! Вони вміють не тільки воювати, а й розважати. До речі, кілька з них блискучі блогери, які мають у «Тік-тоці» мільйонні аудиторії. Якщо кому цікаво, рекомендую подивитися там стріми «Вільні люди». Хлопці в прямому ефірі ведуть полеміку з росіянами. Це варто побачити!

На фронті є такі поняття, як війна «окопна» і «міська». Окопна, мабуть, найважча, бо це дуже важлива, небезпечна і складна робота, я надзвичайно поважаю цих хлопців, бо вони реально знаходяться у пеклі. Ми беремо участь в різних видах бойових операцій. Для мене більш зрозумілі бої у місті, бо тут ти хоч якось можеш конт-ролювати ситуацію. Це драйв, адреналін, якщо хочете! Хоча доводилося і по кілька годин лежати на морозі під щільним обстрілом.

Звичайно, ми не могли не запитати про бої за Бахмут – чи виправдана така ціна за його утримання?

– Це питання до командування та вищого керівництва держави, – кажуть хлопці. – Проте у багатьох є особиста думка, що можна було б їх минути. Але ж на кону стояла політична складова, престиж на світовій арені, моральний дух армії та всього українського народу. Напевне, саме за це й загинули тисячі військових.

Про особисте

Ми не могли не поцікавитися у Дожджаника про хвилю негативу, що пройшлася у його бік сторінками Facebook. Мовляв, воїн більше часу проводить вдома, ніж на фронті, та лише робить селфі одягнений з голочки в обмундируванні. на якому і пилу немає. “Доброзичливці” навіть кличку дали “Камишовий воїн”.

– Камишовий воїн?, – перепитують сміючись його побратими. – Камишовий? Воїн? О, клас, може нехай так і буде? Це гарний позивний!

– Мало хто знає, але я можу взагалі не служити, бо є броня до кінця військового стану від обласної військової адміністрації, – каже Володимир. – Я директор радіостанції, а вона за законодавством є стратегічним об’єктом.

Стосовно бруду зі сторінок Facebook скажу лише кілька зауважень. Так, на фото, які я люблю робити, завжди у чистій формі. Не люблю бруду і коли є кілька комплектів, то чому я не можу вдягти чисте? Хіба військовий повинен виглядіти брудним?

І ще запитання: для чого комусь було потрібно викладати фото із собакою, яке зроблене ще минулого року? Це ж явно хтось робив спеціально, для підстави, щоб облити Дожджаника брудом. Те ж саме можна сказати і про фото з автоматом у моїх руках. Це ж треба було так прискіпливо роздивлятися під лупою фото, щоб розгледіти, що з автомата ще ні разу не стріляли?! Але ж дійсно – не стріляли. Бо ці новенькі автомати нам щойно передали працівники СБУ Херсона.

Нехай це залишиться на їхній совісті. Прикро те, що дружина, яка не звикла до такої «популярності», переживає. Кажу, ти ж знала, за кого йдеш заміж. Тож не переймайся, все буде добре! Все буде Україна! Ми переможемо!

Сергій Гавриленко

1 Коментар »